Недавно у цій хаті дзвенів гучний дитячий сміх. Сьогодні про малюка нагадують лише кілька фото та крихітні штанці та кофточки. Дивитися без сліз на них не можуть ні мама, ні бабуся. Маленький Богодарчик – в Іраці, на батьківщині свого батька. Як його повернути – головне питання для всієї сім’ї.
Її східне кохання
На подвір’ї сільської господи нас зустрічає молода білява дівчина. Це Святослава. Вона готова розповідати свою історію вже в тисячний раз, якщо це якось допоможе повернути дитину. Запрошує до хати. Говорить аж надто спокійно, дивиться наче вглиб себе. Руки перебирають документи та фотографії, якими завалений стіл.
Святославі Дорошенко 21 рік, у березні виповниться три роки, як вона вийшла заміж за студента з Іраку. Тепер її прізвище Джаміль.
«Вперше побачила Ізалдіна на студентському концерті, – розповідає вона. – Обмінялися телефонами, здзвонилися і закрутилось. Усе було так невинно, цікаво, загадково. Східні чоловіки знають, що хоче чути жінка. Наші так не вміють».
За півроку хлопець запропонував їй створити сім’ю. Мовляв, їде на Новий рік до батьків і повідомить, що одружується. І щоб вони не відповіли – рішення свого не змінить. Як повернеться, вона має дати відповідь. «Ще тоді спитала про релігію, – каже Святослава. – Він запевнив, що можу лишатися християнкою. Що релігія не буде проблемою для нашої сім’ї». Отже, вона сказала «так». Весілля відбулося наперекір волі батьків – як його, так і її.
А потім став проявлятися його гарячий темперамент. «Ревнував, навіть якщо я затримувалася на парах. Це зразу переростало у сварку. Міг і руку підняти. Завжди спирала все на свій довгий язик, казала, що теж не подаруночок. І ми завжди мирилися».
Згодом Святослава завагітніла, думала тільки про дитину, перестала звертати увагу на ревнощі чоловіка. Аби не нервувати, переїхала до батьків. Він поїхав за нею, скандалив. Вони, як завжди, помирилися.
Під час вагітності Святослава перший раз поїхала до Іраку, знайомитися з новими родичами. Все пройшло нормально. Їй навіть сподобалися стосунки у тій сім’ї.
Зараз вона думає, що ставилися до неї так добре, аби вона тільки повернулась.
 |
Обман і знущання
Син народився в Україні. Хлопчика охрестили Богодаром. Та у свідоцтві про народження написано – Набід, на честь іракського дідуся, дуже вже чоловік просив.
«Наше навчання добігало кінця, – далі розповідає Святослава. – Я хвилювалася, як будемо жити далі. Стільки всього начиталася про шлюби з арабами. Хоча завжди собі говорила – мій не такий. Друзі радили, щоб не довіряла йому та як покличе за собою, аби не їхала. Бо пошкодую».
Згодом Ізалдін почав натякати, що варто було б з’їздити до Іраку, бо його батьки хочуть побачити дитину – це ж їх перший онук. Святослава навідріз відмовлялася. Та потім стала помічати, що з чоловіком відбувається щось не те. Він скаржився на біль, почав приймати якісь таблетки, уколи. Врешті ошелешив новиною – у нього в голові пухлина. Мовляв, батько вже домовився з лікарем у Багдаді про операцію. Попросив поїхати з ним, підтримати. А заразом і сина рідні показати.
«Щойно приїхали, у нього зразу апетит появився, був веселий, радісний, – пригадує Святослава. – Як спитала про лікаря, він так здивовано глянув – який лікар, яка хвороба?». Це був перший удар.
Потім сталося те, про що Святослава не може згадувати без сліз. «Вони з батьком забрали дитину, мовляв, ідуть в магазин. Принесли його за півгодини, дитина плакала аж заходилася. Я зразу відчула щось недобре. Відкрила памперс і в сльози, там усе червоне, – наступні слова дівчина ледве видавлює з себе. – Його обрізали. А ми ж тут разом дитинку хрестили. Тоді я вперше показала їм свої сльози. Тільки побачили, що я з чимось незгідна, почалися і крики, і побої…».
До Іраку їхали в гості, але потім чоловік заявив – ні в яку Україну він вертатися не буде, іде в армію, а її лишає на своїх батьків. І поїхав.
Святослава лишилась у чужій країні, з чужою мовою та традиціями. Змушена була носити їхній одяг – і абаю, і хіджаб, дотримуватися Рамадану (постити), хоча й годувала сина грудьми. Надвір не виходила – не можна. Її мобільний зник одразу ж по приїзді, а чоловік попередив домочадців, аби телефон від неї ховали.
А тут її мама не знала, що з дочкою та онуком, чи живі вони взагалі. «Раз знайомі переказали, що бачили Ізалдіна у Франківську, – розказує пані Ганна, мати Святослави. – Пішла я в медакадемію, декан його викликав. Щойно побачив мене, давай тікати. Я загородила двері й не пустила. З плачем впросила, аби подзвонив до Святослави. Бо півроку вже не чула її голосу. Дочка встигла сказати лише два слова, але я зрозуміла – її треба рятувати».
Жінка почала оббивати пороги. Писала всюди, куди тільки було можна, просила, аби повернули доньку та онука.
Після того дзвінка Святославі стало ясно – її чоловік не пішов ні в яку армію, вернувся на навчання. Він телефонував, казав, що любить, що забере їх звідти. Тільки б вона заспокоїла батьків. Вона ж була згодна на все, аби вернутись додому. Потім чоловік приїхав по них.
«Перед від’їздом його батьки вирішили відвідати родичів у Багдаді. Там він почав кудись ходити з батьком. На другий день заявив, що маю підписати якісь документи. Я відмовилась. Він мене не просто побив, відмолотив, на мені живого місця не було. Назавтра поїхали в якусь установу. Я бачила як його батько дав якійсь жіночці 500 доларів, та бігала кабінетами без черги. Принесла якісь документи. На них силоміць поставили мої відбитки пальців».
Врешті настав день відльоту. Здавалось, усе позаду. «Я зранку підняла сина, одягнула, вже збиралися виходити з дому, а чоловік заявив, що дитина лишається тут. І це не обговорюється».
Його батьки просто забрали малюка, а її виштовхнули за двері.
За що?
Наприкінці грудня вони удвох приїхали до Франківська. Але чоловік не дозволяв Святославі повідомити про це батьків. «Якось уночі я потайки написала мамі смс, – розповідає вона. – Не знаю, як він довідався. Але став мене душити».
Вона терпіла, бо хотіла вернути дитину. Впросила поїхати до її батьків, у Тязів. Мовляв, аби ті заспокоїлися і не робили йому проблем. Там знову зайшла мова про дитину, розмова переросла у бійку.
Вона й далі терпіла. Та коли він підняв руку на її маму, зрозуміла, це вже перейшло межу. І втекла. Спочатку переховувалася по знайомих. Врешті наважилася приїхати додому. І тут гіркий жарт долі. «Прийшов лист з МЗС, на ім’я мами, – говорить дівчина. – Писали, що нас із сином знайшли і нададуть супровід до дипустанови в Багдаді. Я не знаю, чи міг він про це знати. Але якби я ще трохи лишилася там, напевно, повернулась би разом з сином».
Святослава розказує, що по тому як утекла, її чоловік чого тільки не робив – шантажував, погрожував, намагався миритися. Вона ж збирала документи. Адже всі вони разом з її закордонним паспортом лишились у чоловіка. Виробляла дублікати свідоцтва про шлюб, про народження сина, про хрещення. І стала стукати у всі двері.
«Куди я тільки не зверталась – і в МВС, і в СБУ, і в МЗС, написала до міністрів, до Карпачової. Нас стали викликати на допити. У мене є свідоцтво, що син народився в Україні, в Лисецькій лікарні. У нього – свідоцтво про народження сина у Багдаді».
Сьогодні Святослава чекає на відповіді. І каже, що готова йти аж до Європейського суду. А поки що їздить до Франківська тільки з мамою, боїться…
Жінки переглядають фотографії Богодарчика. Вони не знають, що з ним і як він там. Його бабуся Ганна весь час повторює: «Я їм свого благословення на шлюб не давала. Знала, рано чи пізно то все мало скінчитися. Але не думала, що так. Що заплатити собою має той маленький хлопчик. За що?».
Від редактора:
Чоловік Святослави, Ізалдін Джаміль, відмовився говорити з журналістами. До МЗС України «Репортер» надіслав інформаційний запит про хід справи. Чекаємо відповіді. Незважаючи ні на що, сподіваємося, що таки вдасться повернути в Україну її маленького громадянина.
Крім того, сподіваємось, що нашим гарячим прикарпатським хлопцям вистачить розуму не влаштовувати якийсь там самосуд чи мститися всім підряд. Адже в кожній нації гімнюків, на кшталт описаного вище, значно менше, ніж порядних людей.
P.S. Нещодавно ми отримали від МЗС України відповідь на свій інформаційний запит щодо ходу справи. Друкуємо його основну частину.
…Посольство України в Республіці Ірак вивчає шляхи врегулювання згаданого питання у правовому полі.
У встановленому порядку також було поінформовано та висловлено пропозиції щодо можливих шляхів вирішення даного питання Відділ боротьби зі злочинами, пов’язаними з торгівлею людьми, МВС України в Івано-Франківській області, в провадженні якого знаходиться згадана справа.
За нинішньої ситуації позитивне вирішення питання щодо повернення в Україну неповнолітньої дитини С. Б. Джаміль (Дорошенко) уявляється надзвичайно проблематичним. Слід врахувати, що в Іраку, як і в інших арабських країнах, всі питання сімейно-правового характеру вирішуються на основі мусульманського релігійного права. Відповідно до зазначеного права, дитина має проживати разом із батьком і може виїхати за межі країни лише у разі наявності його письмового дозволу. Крім того, іракські правові норми та звичаї, ґрунтуючись на ісламських традиціях, можуть суттєво відрізнятись, якщо не суперечити, нормам українського права.
Між Україною та Республікою Ірак не укладено двостороннього договору про правову допомогу в цивільних справах.
Таким чином, можливості МЗС України у вирішення таких питань обмежуються законодавством арабських країн та їхнім небажанням приєднуватися до міжнародних договірно-правових документів у зазначеній сфері.
З урахуванням викладеного, можливість розв’язання порушеного питання залежить від налагодження діалогу між батьками дитини та досягнення домовленостей, які б влаштовували обидві сторони.
На думку МЗС, оскільки на даний час С. Б. Джаміль (Дорошенко) разом з чоловіком перебувають в Україні, одним із аргументів та важелів впливу для вирішення питання повернення їхнього сина в Україну може бути досягнення консенсусу між батьками, а також сприяння у цьому питанні керів-ництва навчального закладу, де навчається батько дитини, та компетентних органів України.
З повагою,
Речник О. Дикусаров
Comments are closed.