Дуже часто її бояться не лише діти, а й дорослі. Але то лише страхи здорових людей. А є люди незрячі, для яких темрява — картина світу.Журналістка «Репортера» наважилася на експеримент — прожила один день із щільно зав’язаними очима, у суцільній темряві. Елементарні речі за добу перетворилися на важкі випробовування.
Наша газета неодноразово писала про проблеми в житті людей з обмеженими можливостями. Цього разу вирішили дослідити, наскільки придатний Івано-Франківськ до прогулянок незрячих людей, як реагують оточуючі, та просто – чи можна в такому стані дати собі раду у власному помешканні.
…За кілька днів до експерименту склала план, домовилася з подругою, яка погодилась побути поводирем, поскладала речі у квартирі та спробувала запам’ятати, де вони лежать.
Дослід розпочався у п’ятницю ввечері. Перед сном поклала поруч диктофон, аби записувати свої емоції. Зав’язую очі чорною пов’язкою, засинаю.
Запальний ранок
Субота. «09:00» — каже голосовий будильник. Пора прокидатися. Відкриваєш очі — темрява. Наче підготовлена, але все одно перші відчуття спросоння не передати. Ти ж прокинувся, а в очах темно! Купа емоцій, найяскравіша — страх.
Тіло напружене: голова, шия, ноги. Сильно калатає серце, у животі ніби метелики. Може, це адреналін? Вслухаюся в темряву. Звуки машин, голоси людей під вікнами. Є живий шум — уже не так страшно.
Перші кроки. Намацую стіл, стіну, десь тут зараз мають бути двері. Відчинила. Дісталася до ванної кімнати. Впоралась без особливих зусиль. Одяг зготований ще вчора. Поки що все за планом.
Наступний крок — сніданок. А от на кухні чекали справжні випробування. Горнятко, кава, цукор. Намацала запальничку. Підпалювати страшно. Газ шипить чи ні? Виключила, знову включила. Дратує, бо не можу підпалити. Ще декілька таких спроб, обпалені пальці, бо додумалася перевіряти руками. Нарешті, посвистує чайник.
Значно уважніше, ніж завжди, слухаю новини по радіо. Вслухаюся у зміст. З-за вікна чути вуличний шум. Усі ці звуки вимальовуються в якісь уявні картинки. Ловлю себе на думці, що мозок не дозволяє темряві поглинути світ у голові, він таки щось малює, показує. Бо я бачила це раніше, знаю, як воно виглядає. Але ж як ті звуки уявляють люди, незрячі від народження? Ранок згаяла у цих роздумах, слухала новини та музику. Все як завжди, правда, не вдалося нічого почитати.
Страшні кілька кроків…
13:00. Друга частина експерименту — вихід у світ. За допомогою подруги Олі вирішила прогулятися містом. Після годин, самотужки проведених удома, здавалося, що й на вулиці з усім справлюся.
Аби не привертати зайвої уваги до чорної пов’язки на очах, одягла на прогулянку спеціальні окуляри, які принесла подруга. Видимість, як і зранку — нуль.
На вулиці набагато голосніше та страшніше. Повз тебе проходять люди, щось говорять. Не розумієш, що коїться, хто це говорить, де ти перебуваєш. Голосно гуркочуть машини, сигналять, здалося, що зайшла на проїжджу частину, тому дуже захотілося скинути ці окуляри, здерти пов’язку.
Але подруга поруч. Взяла мене за руку — зробилося спокійніше, безпечніше. Обережно роблю короткі кроки, високо піднімаю ноги, стаю на пальці. Згодом моя хода стає більш-менш нормальною.
Оля попереджає про перешкоди за два-три метри. Перешкод було чимало: якісь стовпи серед тротуару, ями, горбики, припарковані автівки, кострубаті бордюри.
Потім подруга відпустила руку, аби я трохи пройшла сама та відчула, як це — незрячому посеред вулиці. І щойно вона це зробила, мені захотілося присісти та заплакати. Темрява, машини, чужі голоси. «У тебе аж долоні спітніли», — каже Оля.
А то були лише два кроки. Не уявляю, як це самотужки, нехай і з тростиною, роблять незрячі люди. Адже долають значно більші дистанції. Роками. Ні, як на мене, вони нереально сміливі й роблять просто неможливе.
До речі, того дня ми добряче нагулялися: центр міста, вокзал, територія біля Білої хати, площа Ринок, Вічевий майдан. Доводилося багато разів переходити дорогу на світлофорах. Жодного голосового, нормальних бордюрів — одиниці. Як незрячі переходять?
«Моя колега розповідала, що допомогла одному дідусеві на переході Лепкого-Незалежності, — каже дорогою Оля. — Він був незрячий, із собакою-поводирем. Взяла його за руку та й перевела. То дідусь був дуже здивований. Казав, що таке буває дуже рідко, коли хтось здогадається допомогти. Він звик надіятися лише на свого пса».
Місто з перешкодами
Франківськ того дня я відчувала на слух і на дотик. Виявила нюанси, яких раніше не помічала, не звертала на них уваги.
Дзюрчання води у фонтані, музика з різних боків — десь голосно, десь тихо, десь взагалі незрозуміло. Зупиняєшся, бо чуєш звуки візочків із малюками, велосипед проїхав. Збоку подруга підбадьорює, мовляв, молодець. Стукіт каблуків, сміх, дитячі, чоловічі, жіночі голоси, мобільні дзвінки, дитячі машинки. Останніх я навіть зряча завжди боюся, бо малі водії не надто зважають, куди їдуть…
Якщо сісти на лавочку, то всі ці звуки здаються якимись злагодженими, гармонійними, заспокійливими. Отак посидів і зорієнтувався, що й де знаходиться.
І ще. У темряві значно легше говорити те, що думаєш. І чомусь, до речі, набагато голосніше. Можливо, через те, що хочеться перекричати звуки в голові.
Вставати та знову йти — робиш це через силу, десь зникає вся орієнтація, знову починається невідоме. Біля Білого дому була справжня прогулянка-спотикачка. Там уся бруківка в дірках. Біля Голубої церкви знову щось порозривали. Гусачком переходимо через місточок.
Поблизу ратуші закрутилася голова. Чесно, не перебільшую. Там також була прогулянка з перешкодами й викрутасами, бо доводилося оминати літні майданчики, багато людей і «скажені» дитячі машинки.
На переході біля медуніверситету нас ледь не збила машина. Я лише почула голосне бумкання музики з авто, яке пронеслося повз нас.
«Машини припаркували по обидва боки вулиці, — описує ситуацію Оля. — Тут не лише сліпого, а й зрячу людину можна збити, бо через них взагалі не видно, чи щось їде, чи ні. А тут усі чогось женуть, як скажені».
На тротуарах перешкодами є пішоходи. Більшість просто йшли посеред шляху і ніяк не хотіли поступатися. Здається, якби людина йшла з тростиною, собакою-поводирем і табличкою «Я незряча», то лише тоді, можливо, їй уступили б дорогу. Але це стосується і ставлення до здорових людей. У нас, на жаль, як нема культури на дорогах, так і на тротуарах її небагато.
Після довгої прогулянки вирішили підкріпитися та перевірити, як обслуговують незрячих у кафе. В одному закладі попросила молоденьку офіціантку перечитати меню та перелічити інгредієнти обраних страв. Вона дуже чемно, спокійним голосом прочитала. Потім ще кілька разів підходила, доливала чай у горнятко, клала цукор, розмішувала.
Подруга знову описувала, що відбувається навколо. «Тут біля нас сиділи дівчата та якось дивно споглядали у наш бік, – каже Оля. — Схоже, їм просто дивно бачити незрячу людину у кафе…».
Так, наступний пункт — громадський туалет. Не дивина, що він геть не пристосований. Для будь-кого. Стрімкі сходи, мовчазна жінка збирає гроші. Нерівні сходи до кабінки, кнопка зливу — взагалі невідомо де розташована. Один умивальник, аби помити руки. Коробка з милом, яка явно зламана, бо треба докласти зусиль, аби щось звідти видавити.
Проїзд у маршрутці. Знаючи як вони стають на зупинках, точніше серед дороги, знову стало страшно. Але автобус, на диво, зупинився біля тротуару. В салоні багато вільних місць, можна сісти. Поїздка у темряві здавалася значно довшою, ніж зазвичай. Подумки намагалася рахувати зупинки та орієнтуватись у просторі. Кінцева — біля універмагу «Прикарпаття». Тут, знову ж таки і для зрячої людини, певно, найпроблемніше місце у Франківську. Маршрутка зупинилася десь за два метри від тротуару. Знову спотикаюся у пошуках бордюру, штовхаються люди.
Коли хтось поруч…
Окремого розділу й навіть теми заслуговує людина, яка поряд з незрячим. Думаю ті кілька годин, які зі мною провела подруга, багато чого змінять в її житті, як і в моєму.
Я відчувала, яка у неї постійно напружена рука, як вона мене оберігала. Намагалася жартувати, мовляв, навіть зі своєю короткозорістю сьогодні відчула себе зрячою на 100 %. Описувала все довкола. Це величезна підтримка. І думаю, якщо у когось є такі незрячі друзі чи знайомі, не бійтеся запрошувати їх на прогулянки, не бійтеся бути поруч.
Хоч, як би дивно не звучало, але такі експерименти дуже корисні. Вони дають можливість заглибитися в себе, можливо, віднайти відповіді на деякі дуже важливі питання. А найголовніше — добре, коли тебе підтримують.
Опубліковано в рамках проекту «Доступний світ» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні
Comments are closed.