Недавно у телевізійному галасі України з’явилися одразу кілька сюжетів про безсовісних шахраїв із благодійних фондів. Волонтери зі скриньками у підземних переходах Дніпропетровська, розгнівані мами хворих дітей, ображені журналістами благодійники, засмучені лікарі. Перше враження від того всього — якийсь жах! І радикали в інтернеті дружно закликають до самосуду.
Найчастіше, аби розібратися в темі, яка стосується України, не треба їхати далеко — у нас майже те саме. Отже, як із благодійністю на Прикарпатті, невже справді все аж так страшно?
Тихий фонд
Ідеш по Івано-Франківську, через крок бачиш жебрачок, які типовими голосами бажають «здоровля вам і вашим діточкам», і, врешті, прямо на вулиці впираєшся у плакат зі скринькою для пожертв. На спотикачі — фото хлопчика, діагноз, ім’я його мами, телефони та реквізити благодійного фонду «Благовест ІФ». За десяток метрів стоїть тиха жіночка. Бачачи спроби сфотографувати плакат, вона комусь телефонує та підходить зі стурбованим обличчям.
Марія Сабрук працює у фонді півтора місяця. Вона слідкує, щоби хтось не поцупив скриньку, а також надає інформацію тим, хто хоче знати більше. «Вам потрібен телефон мами? Ось є листівочка, там її номер, — каже пані Марія. — Так, я волонтер, зарплати не отримую». Усі запитання щодо діяльності самого фонду — до керівництва.
Перед візитом до фонду його ще треба «пробити» в інтернеті. У реєстрі управління юстиції він є, зареєстрований. Ніби мав сайт, але наразі не відкривається. У соцмережах — нема. Взагалі згадок про «Благовест ІФ» в інтернеті обмаль. Цікавимося в інших благодійників — вони таких не знають. Єдиний позитив: мама хворого хлопчика по телефону каже, що вона в курсі, їй справді допомагають грошима і вона дуже вдячна.
Офіс «Благовест ІФ» розташований у невеликій кімнаті на Василіянок, 62А. Там журналіста зустрічають голова правління організації Ольга Муравейник, член того ж правління Ярослав Дзундза, офіс-менеджер Світлана. Більше говорить пан Ярослав — невисокий чоловік 55 років, інвалід ІІ групи, пенсіонер.
«Ми створили фонд два роки тому, бо хочемо допомагати людям, — каже він. — Спершу ще зверталися до влади, та скільки не ходили, нам навіть не дали офісу. Але в нас є члени фонду, хороші друзі, є членські внески. Згідно зі статутом, використовуємо 20% від залучених коштів на існування самого фонду — організація ж мусить на щось існувати? Ні, зі скриньок, з батьків хворих дітей гроші не беремо, бо це аморально».
За словами Ярослава Дзундзи, займатися благодійністю він вирішив після операції на серце. Коштувала вона дорого, грошима допомогли друзі й зовсім чужі люди. «Операцію робив у клініці Шалімова, — розповідає пан Ярослав. — Потім подивився — а там черга таких, як я. Тоді сказав собі — якщо виживу, то буду допомагати іншим».
На інтернет у «Благовест ІФ» не дуже сподіваються, тому великої уваги на нього не звертають. А дарма. Хоча сайт відновили. Та більше працюють індивідуально, по підприємствах, організаціях. Уже допомогли кільком дітям. Скриньки десь раз на два тижні відкривають комісією. Зібрані гроші одразу переводять на рахунки батьків хворих дітей. А перед тим батьки приходять, подають документи, пишуть заяви. Їх розглядають на зборах фонду та включаються в роботу. Волонтерів є 20‑30, приймають після співбесіди. Люди приходять різні, багато студентів, до того ж, волонтерство — хороша рекомендація для пошуку роботи…
Півгодини розмови, подивилися папери, висновок — ніби нормальні благодійники. Хоча стосовно інтернету — 100% неправі. Мало того, що залучати небайдужих у соцмережах значно ефективніше. Просто якщо вас сьогодні неможливо знайти в мережі, то вас або нема, або ви свідомо ховаєтесь. Тоді яка ж благодійність?!
Чорного списку — нема
«Я б не хотів тут нікого критикувати, — каже Віталій Сабан, президент відомого на Прикарпатті благодійного фонду «Ти — ангел». — Люди, про яких була мова у телесюжетах, мають добру репутацію, входять до всеукраїнської асоціації, яка займається допомогою онкохворим дітям. Я розумію стан тих батьків, але вони кажуть неправду».
Так, сьогодні на сайті асоціації «Жити завтра» (donor.org.ua) є звернення, в якому волонтери пояснюють ситуацію та повідомляють про тимчасове припинення діяльності для реорганізації. Пріоритетним напрямком благодійники тепер називають централізовану допомогу онковідділенням, а не конкретним батькам, оскільки не вдалося уникнути непорозумінь і скандалів.
То є шахраї чи нема їх? «На жаль, свого часу ми бачили в магазинах скриньки з фотографіями дітей з нашого сайту, — каже Віталій Сабан. — Їх чіпляли без нашого відома, збирали гроші під конкретну дитину. Був збір коштів і на лікування дитини, яка вже померла. Телефонуємо батькам, а вони нічого не знають. Намагаємося додзвонитися по телефонах фонду, які є на скриньці, — неможливо. Люди й так не вірять, а такі речі підривають довіру до всього благодійництва. Довіру заробити найважче».
За словами Віталія Сабана, він не знає про існування «чорного списку» благодійників на Прикарпатті. Каже, нема часу на такі речі — реально працюючих фондів у нас небагато (хоча сьогодні на сайті обласного управління юстиції є 243 зареєстровані благодійні організації — Авт.), а вирахувати шахрая дуже просто. Справді, достатньо зателефонувати батькам, до лікаря дитини або до самого фонду. Що більше інформації є на скриньці, на сайті чи в соцмережі, то спокійніше буде на душі в того, хто дає гроші.
Програють усі
«Я не стикався з фондами шахрайського типу або мені про це не відомо, — говорить Андрій Грабчук, який раніше намагався врятувати власну дитину, а нині сам займається благодійністю. — Як на мене, є інша проблема. У нас багато малесеньких фондів, робота яких майже не відчутна. Якісь проколи чи зловживання в одному кидають тінь на всю благодійницьку діяльність. І суспільство також не може контролювати таку кількість фондів. Тут Україна суттєво відрізняється від Німеччини, де є кілька потужних благодійних організацій, які мають довіру громади. Відповідно й користі вони приносять значно більше».
За словами Андрія, важливішим є не як захистити батьків від шахраїв, а які кроки має зробити суспільство, аби таких шахраїв не було в принципі. Та навіть якщо горе-благодійники беруть не «чесні» 20%, а 50‑60% із зібраної суми, то якісь гроші родини хворих дітей все одно отримують і вдячні за це. Коли людям потрібна допомога, то вони звертаються до всіх можливих організацій. «Більше від шахрайства програє суспільство, — каже Грабчук. — Згадайте, яких втрат завдав благодійному рухові проект «Лікарня майбутнього».
Крім шахраїв, малих чи великих, Андрій називає іншу проблему — відсутність на Прикарпатті загальної бази донорів. Коли дитині, наприклад, необхідно терміново вливати тромбоконцентрат, то родичам і волонтерам дуже складно швидко знайти донора з потрібною групою крові. Вихід простий — база донорів. Такі є у благодійних організаціях Києва чи Львова. У нас нема.
Незрівнянне відчуття
А от у Львові є «чорний список». За словами Наталії Ліпської, директора благодійного фонду «Крила надії», у тому переліку на сьогодні є чотири токсичні організації (так називають шахраїв). Батьків там одразу попереджують, який відсоток із зібраних коштів вони мають віддати. Навіть розцінки висять на стінах. І люди погоджуються, бо, коли в тебе хвора дитина, ти готовий на все. Втім буває і зворотний варіант: після того як батьки отримують великі пожертви (наприклад, сума перевалює за 10 тисяч доларів), їм здається, що це вже абсолютно їхні гроші, тож можна витрачати їх куди завгодно. Оплачують комунальні послуги, щось купують або можуть замість лікування повезти хвору дитину відпочивати на море. І не звітуються.
«Ми 80% коштів збираємо через інтернет, — каже Наталія Ліпська. — Решта 20% — це скриньки, радіо, телебачення. На нашому сайті є всі звіти. Аби тобі вірили, ти мусиш постійно звітуватися. Зараз усі гроші від людей надходять на рахунки фонду. З цього року, особливо коли йде лікування за кордоном, ми не перераховуємо коштів батькам».
Небайдужих людей є багато. Є такі, що навіть не називають імен, але постійно допомагають. Взагалі, найбільший благодійник і меценат України — пересічна людина: середнього віку із середнім доходом. І незважаючи ні на що, українці продовжують допомагати одне одному. Чому?
«Не повірите, у нас є черга із волонтерів, — говорить Наталія Ліпська. — Вони просяться хоча би прийти та помалювати разом із хворими дітьми. Ми беремо не всіх, а вони питають — чи звільнилося місце? Але коли ти бачив дитину ледве живою, купив препарат і через два дні заходиш до палати, а вона вже сидить, сміється, малює — це незрівнянне відчуття!».
Comments are closed.