Колись у Станиславові було 49 синагог, а нині лише одна діюча – на вулиці Страчених Націоналістів. Однак у місті не вона була центральною, мало того, належала до течії прогресивістів – реформаторської гілки юдаїзму, представники якої становили меншість серед тутешніх євреїв.
Головний станиславівський рабин правив в іншому храмі, який не зберігся. Тож де стояла найдавніша міська синагога, як виглядала і що з нею сталося, пише Репортер.
Поштівки з колекції Зеновія Жеребецького
Велике переселення
Новонароджений Станиславів був поділений на чотири етнічних дільниці, де проживали поляки, вірмени, українці та євреї. Юдеям власник виділив землі на півночі міста та окремим привілеєм затвердив їхні права. Але синагога постала пізніше. Історик міжвоєнної доби Юзеф Зелінський знайшов цікавий документ, датований 17 лютого 1669 року. Це лист львівського архієпископа Яна Тарновського до настоятеля станиславівського колегіального костелу ксьондза Балашкевича, в якому прелат дає дозвіл місцевим євреям на спорудження божниці.
Мандрівник Ульрих фон Вердум, який через три роки відвідав наше місто, зазначив, що синагога вже стояла. Як і більшість будівель тогочасного Станиславова, вона була дерев’яна і розташовувалась правіше Галицької брами. Ані малюнків, ані описів її не збереглось, однак за аналогією з божницями інших міст вона могла нагадувати шляхетський двір.
З часом територія навколо синагоги почала активно забудовуватись. На початку 1680-х Потоцькі поруч звели свою резиденцію, в одному з сусідніх бастіонів обладнали арсенал, а в наступному десятилітті ченці-тринітарії збудували дерев’яний монастир із костелом. Таким чином з глухої околиці дільниця перетворилася в елітарний район міста, де єврейська синагога виглядала недоречною.
Десь між 1717 і 1721 роками власник Станиславова Юзеф Потоцький видає привілей, яким наказує перенести божницю на південну околицю. Причинами переїзду названо пожежну небезпеку для арсеналу від вогню свічок, яким освітлювалась божниця, а також те, що «жиди криками своїми заважають відправам у тринітарському костелі». Як з’ясувалось пізніше, нове місце було наче проклятим.
Ліцензія від архієпископа
Нову синагогу збудували посередині подвір’я бастіону, що лівіше Тисменицької брами. Вона теж була дерев’яна. Єврейський історик міжвоєнної доби Леон Штрайт вважає, що при її будівництві використовували матеріал від старої божниці. Та зробили її настільки недбало, що вже через два десятиліття споруда перебувала в аварійному стані.
Оскільки дозвіл на спорудження юдейських святинь давала римо-католицька церква, станиславівська громада звернулась до львівського архієпископа Вижицького, аби той погодив зведення мурованої божниці.
Його відповідь яскраво ілюструє ставлення до євреїв з боку тогочасної шляхти. Ось невеличкий уривок із привілею архієпископа 1753 року: «Оскільки Юдеї заради вбивства Господа Нашого Ісуса Христа, Спасителя роду Людського змовилися в батьках своїх, проголошуємо цей народ зрадником Христа. Народ цього обряду справедливо ніде б не мали терпіти і прихисток давати, бо є він ворожий вірним і Святій Церкві…».
Після такого красномовного вступу йогомосць дозвіл таки дав: «ми зволили тамтешню синагогу, що завалилася, відновити від фундаменту попередньої в тому самому місці, рівно висоти, довжини і ширині попередньої, висоти тамтешніх церков не перевищуючи…».
Однак євреї цим дозволом одразу не скористались – чи то їм забракло коштів, чи то натхнення. Поки вони розкачувались, архієпископ Вижицький помер, тож довелося їхати до Львова на поклон до його наступника. Перед прелатом Сєраковським також клопотали новий малолітній власник Станиславова Вікентій Потоцький та його опікун – генерал артилерії коронної Євстахій Потоцький. Ієрарх пішов назустріч і 29 червня 1761 року ще раз дозволив юдеям спорудити кам’яну божницю. При цьому архієпископ висунув 12 умов, що суттєво обмежували права громади. Наприклад, євреям заборонялось торгувати по неділях і на церковні свята, наймати християн для хатньої роботи у шабат, весілля вони мали відзначати скромно й без голосної музики.
Пожежі та відбудови
Нову синагогу споруджували довго, адже часи настали непевні. Станиславів кілька разів грабували російські війська та спустошувала епідемія чуми. Лише у 1777-му, коли Галичина вже була під владою Австрії, будівництво, нарешті, скінчили. Втім божниця «народилась» під нещасливою зіркою.
У 1826 році синагога згоріла під час пожежі. Громаді довелося вчергове скинутись. Одне тішило – дозвіл від церковників уже не був потрібний. Точної дати побудови нової божниці дослідникам встановити не вдалось. Історик Леон Штрайт описує її так: «Зовні синагога виглядала дуже скромно. Затиснута між іншими будинками, вона не мала жодної видатної ознаки. Величезні поверхи стін були цілком порожні та ніяк не оздоблені. Вікна містилися високо, а дах був інакший, ніж тепер. Він був плаский, як на житловому будинку, і вкритий ґонтою».
Однак злий рок не залишав синагогу. «Мармулядова пожежа» 1868 року не оминула її своєю увагою. Тоді повністю вигорів дах із дерев’яними кріпленнями. На щастя, склепіння не завалились, однак від жару і чаду постраждали внутрішні розписи та алебастрові стовпи.
Реставрацію провели поспіхом і недбало. Справи покращились у 1900-му, коли інтер’єри споруди розписав львівський майстер Мойсей Тайтельбаум. Хоча сучасники зазначали, що його розписи були позбавлені стилю і були, радше, сумішшю всіх можливих художніх форм. Так, стіни вкривали турецькі візерунки, наріжні стелі витримані в арабському стилі, а решта склепінь – у бароковому.
Останній раз божницю реставрували у тридцятих – усували пошкодження, завдані Першою світовою війною. Однак, незважаючи на численні потрясіння, інвентар синагоги зазначає багато старовинних речей. Найдавнішим і найціннішим скарбом була ритуальна латунна мидниця для омивання рук, виготовлена у 1573 році. Також там зберігався писаний на пергаменті молитовник, оправлений шкірою із защіпками XVI або XVII століття, та старовинний фотель для обрізання, оздоблений вишуканою різьбою.
Німці чи совіти?
Тепер настав час відповісти на питання, де саме стояла стара синагога і як вона виглядала. Після розібрання укріплень станиславівської фортеці територію навколо божниці щільно забудували. Поруч звели кілька житлових будинків та споруду кагалу – утворився єврейський адміністративно-релігійний центр. Територія кварталу відповідала сучасному скверу Руської Трійці, що за головним корпусом медуніверситету.
Є стара польська поштівка із видом зазначеної дільниці. На ній виділяється довга біла споруда, звернена вікнами на теперішню вулицю Сотника Мартинця. Припускають, що це і є головна станиславівська синагога. Насправді це не вона. Краєзнавець Михайло Головатий стверджував, що на поштівці ми бачимо… старе пожежне депо. А де ж тоді божниця?
Ідентифікувати її точне місцезнаходження нам допоможе німецький план Станиславова 1941 року. На ньому центральна частина міста винесена окремо, у збільшеному розмірі, нанесені всі важливі об’єкти. Під номером 101 зазначена синагога. Вона стояла одразу за пожежною частиною, у глибині кварталу. Прямо до неї провадила сучасна вулиця Труша, яка тоді називалась Божничою.
На щастя, збереглось одне-єдине зображення божниці, за яке маємо дякувати краєзнавцю Леону Штрайту. У 1936 році він видав брошуру «Історія великої міської синагоги у Станиславові». Для ілюстративного наповнення монографії автор попросив доктора Артура Дорторта зробити кілька фотографій інтер’єрів та зовнішнього вигляду споруди.
Щодо зникнення синагоги є дві версії. За однією, її знищили німці у 1942 році руками самих же євреїв з гетто. Згідно з іншою, у всьому винні радянські льотчики. Напередодні штурму Станіслава влітку 1944-го більшовицьке командування вислало бомбардувальник, який мав розбомбити німецький штаб, що містився у теперішньому адмінкорпусі медуніверситету. Але пілоти схибили та влучили в єврейський квартал. Після війни руїни розібрали та розбили невеличкий скверик. Сьогодні на місці синагоги стоїть кована композиція «У рамках ковальських традицій».
