На початку ХХ століття Станиславів був потужною військовою базою. За переписом 1900 року тут нараховувалось 2937 військових, тобто понад 10 % цивільних.
Якщо артилерія та кавалерія містились на південній околиці міста, то у кварталі між вулицями Заболотівською та Камінського (Грушевського і Франка) панувала піхота, пише Репортер.
Наприкінці 1870-х на початку Камінського будують дерев’яні бараки для двох рот 58 полку інфантерії (піхоти), що у документах фігурують як блокгаузи. Вони були розраховані на дві роти – 400 вояків. У 1890-му поруч спорудили муровані військові арешти. І бараки, і гауптвахту збудували на землі якогось Швайковського, тому в народі їх називали «кошари Швайковського».
У 1899 році солдати залишили бараки, втім вони порожніли не довго. 25 листопада 1901 року там відкрився монастир католицького ордену альбертинців. Ченці влаштували дитячий притулок, що міг прийняти на нічліг до 30 осіб на добу.
Однак військові мали на цю ділянку інші плани. Керівництво ХІ армійського корпусу у Львові починає листування з магістратом щодо будівництва кам’яних казарм на місці бараків. Міська влада, а саме вона мала будувати, впиралася як могла, посилаючись на брак коштів. Інтереси військовиків лобіював авторитетний повітовий староста Прокопчиць, і справа рушила з міста. До того ж, влітку 1904-го притулок альбертинців переїхав у новий будинок на Довгій.
Проект казарм розробив майор Мічка, кошторис становив 160 429 корон. Магістрат забажав, аби держава надала безпроцентну позику на 80 000 корон і на 12 років. Львівське намісництво погодилось. У 1905-му конкурс на будову виграв станиславівський підприємець Давид Лібесман.
В обласному архіві зберігся опис проекту казарм. Ось деякі фрагменти: «Будинок двоповерховий, мурований, під вогнетривким покриттям (бляха цєшинська № 18) має постати по вул. Камінського головним фронтом замість партерового (одноповерхового – Авт.) будинку, що мусить бути розібраний. Довжина фронту по партеру має виносити 51,0 м, довжина крила від реальності пожежної служби – 27,11 м.
Фундаменти мають бути з пісковику кар’єрів Яремчого або Ямної. Мури з добірної цегли, на вапняному розчині. Висота кімнат становитиме 3,5 м. В партері і на поверсі мають бути по 10 житлових приміщень, умивальня, виходки, сходова клітка, коридор».
Будова тривала дев’ять місяців, і в грудні 1905-го об’єкт завершили. Однак остаточно комісія прийняла його 13 лютого наступного року. Невдовзі туди в’їхав полубатальйон (дві роти) 58 полку.
Майор Мічка виявився гідним архітектором, не солдафоном. Він подбав і про мистецьке оформлення фасадів – тут і рустування, і замкові камені, фігурні наличники, сандрики над вікнами. При оформленні подвір’я чи не вперше згадується представник фірми бетонних виробів Домінік Серафіні, який пізніше стане мільйонером. Цікаво, що на аттику, під державним гербом, помістили не німецький, а польський напис: «ц.к. (цісарсько-королівські) нормальні казарми піхоти».
Надалі будинок багато разів змінював господарів. У міжвоєнний період тут містилась воєводська і повітова команда поліції та міський комісаріат поліції № 1. Тут також проживали 25 постерункових (дільничних). За німецької окупації у будівлі розміщувалась українська поліція, куди набирали мешканців навколишніх сіл.
Старожили згадують, що у перші повоєнні роки там господарював якійсь підрозділ міського МВС. Від початку 1950-х – середня школа голів колгоспів, з 1957-го —Станіславський раднаргосп. У 1964 році будинок передали філії проектного інституту «Діпромісто». Як свідчить інженер-архітектор Орест Івасик, через чотири роки, за проектом Івана Гриніва, надбудували третій поверх. Зробили це толерантно, не зіпсувавши зовнішнього вигляду. Таким бачимо будинок і сьогодні, при чому назвати його казармою язик не повертається.
Comments are closed.