Покровителька єзуїтів. Друга частина історії Вікторії Ліщинської з клану Потоцьких

Продовжуємо розповідь про жінку власника Станиславова Юзефа Потоцького. Після закінчення громадянської війни 1714 року пані Вікторія відійшла від політики і зайнялась благодійністю.

Читайте також першу частину історії Вікторії Ліщинської – скромної дівчини, яка стала гідною представницею клану Потоцьких, пише Репортер.

Побожна пані

Хроністи характеризують дружину Потоцького як жінку, наділену найкращими рисами: «Перш за все, відзначалася щирою побожністю, готовністю до пожертвувань на костели, в’язнів та убогих. Не щадила ні коштів, ні праці. Не раз її бачили разом з дочкою Софією, коли відвідували бідних і хворих, що проживали в кількох дерев’яних домах при новоствореній вулиці Каліцькій». Пізніше люди назвуть цю вулицю Зосиною Волею, оскільки Софія вмовила батька звільнити її мешканців від сплати податків. Тепер – Коновальця.

Зося – Софія Потоцька

13 квітня 1718 року Юзеф і Вік­торія урочисто жертвують для станиславівського монастиря тринітарів села Медика і Скорики, загальною вартістю 20 тисяч злотих. Дохід від них дозволив збільшити кількість ченців з 6 до 13.

Через два місяця, у присутності львівського архієпископа Яна Скарбка, Потоцька заклала братство Найсвятішої Трійці при тринітарському костелі. Члени братства робили різні богоугодні справи, про що регулярно звітували на зборах.

Костел єзуїтів. Поштівка з колекції Олега Гречаника

Співзасновниками також виступили донька Вікторії Софія, її зять Домінік Коссаковсь­кий та донька Христина. Так, так, це не помилка. Старий Смігельський помер і вдова швидко знай­шла йому гідну, значно молодшу заміну.

Тоді ж Вікторія офірувала колегіальному костелу дзвін зав­вишки 70 см.

Французька родина

Капеланом у війську Потоцького був єзуїт Томаш Заленський, який ділив усі тяготи похідних буднів зі своїм командиром. Після війни Юзеф запросив його до Станиславова, аби той відновив занепалу академію. Єзуїти прибули до міста і заснували колегіум, тобто школу, де вчилися діти ­навколишньої шляхти.

Вікторія всіляко підтримувала навчальний заклад. Вона була жінкою мудрою, великою прихильницею читання, її бібліотека ніколи не зачинялась. У 1726 році вона виділила гроші на створення кафедри французької та німецької мов, які викладав магістр Боровський. Також вона щорічно утримувала вісім синів убогої шляхти, які самотужки ніколи б не потягнули навчання та проживання у дорогому місті. Десь через 200 років єзуїт-історик Станіслав Заленський писав, що воєводина була опікункою такого великого числа бідних студентів, що, коли б їх поставили в ряд, то вийшла би довга процесія. Свою подяку студенти мусили виражати у гарних панегіриках, оскільки вишукана жінка несмаку не любила.

На жаль, піс­ля смерті щедрої фундаторки виплата стипендій припинилась. Припинила своє існування і кафедра іноземних мов.

Чого Вікторія так переймалася французькою? Із політичних і родинних мотивів. Її родич король-невдаха Станіслав Ліщинсь­кий після поразки емігрував до Франції і видав свою доньку Марію за короля Людовика XV. Таким чином Потоцькі породичались із французьким королівським домом. Коли в 1729 році у Людовика і Марії народився спадкоємець, у Станиславові цю подію відзначили як родинне свято. В палаці Потоцьких влаштували грандіозний феєрверк у вигляді велетенських гербів Франції, Польщі, Литви і «Веняви» – логотипу Ліщинських.

Герб Венява і Пилява на саркофазі

Сімейний підряд

Юзеф Потоцький теж всіляко опікувався орденом єзуїтів і вирішив збудувати для них костел. Він подарував землю у середмісті, виділив будматеріали та підводи з навколишніх сіл для їхнього перевезення. Будова просувалася швидко і восени 1729 року храм завершили.

Потоцькі взяли на себе і внут­рішнє оздоблення костелу, який, крім центрального вівтаря, мав шість бічних каплиць. Донька Софія профінансувала виготовлення двох вівтарів – Матері Божої Ченстоховської та святого Францішка Ксаверія. Її брат Станіслав, на побажання матері, прид­бав образ і вівтар святого Ігнатія ­Лой­оли – покровителя ордену єзуїтів. Брат Вікторії – львівський каштелян Казимир Ліщинський – пожертвував вівтар святого Францішка Борджіа. Ще один вівтар, святого Яна Непомуцена, виготовило однойменне братство, що діяло при костелі.

Станіслав Потоцький, син Вікторії з Лещинських

Та найбільше до оздоблення храму долучилася сама Вікторія Потоцька. Вона замовила цент­ральний вівтар Непорочного Зачаття Найсвятішої Діви Марії у стилі рококо та вівтар святого Станіслава Костки, якого вважала своїм небесним заступником. Для захристії вона закупила келихи, ризи й білизну, при чому останню власноруч вишила разом з донькою.

Усе це коштувало дуже дорого, але власниця Станиславова знайшла гроші. Тоді дуже цінувались канарки – заможні люди мріяли мати в себе цих екзотичних пташок із мелодійними голосами. Вік­торія мала власну канаркарню, розводила птахів, але не для продажу – тільки для себе.

Коли постало питання оздоблення костелу, Вікторія виставила канаркарню на продаж. На аукціоні у портовому Гданську пташок швидко розкупили. Чистий прибуток становив астрономічну суму – 1000 дукатів.

Можливо, у декого виникне питання – чому дружина найбагатшого магната Речі Посполитої була змушена продати улюблену цяцьку? Невже жадібний Юзеф Потоцький запровадив у родині режим суворої економії? Звісно, ні! Історик Заленський пояснює її вчинок так: «Не зі скнарності або браку грошей, а бажаючи принести Господові справжню офіру, зріклася вона своєї улюб­леної та безневинної приємності – канаркарні».

Потоцькомор

Пізньої осені 1729 року раптово померла єдина донька власників Станиславова – Софія Коссаковсь­ка. Лише трішки вона не дожила до відкриття єзуїтського костелу, для оздоблення якого витратила багато зусиль і коштів. Її мати попросила ректора єзуїтського колегіуму о. Андрія Ожгу освятити храм 17 листопада – у день народ­ження Софії.

Наступного року в місті спалахнула епідемія чуми. Смерть без розбору забирала життя – з убогих хатин бідняків, з домівок купців, із палаців шляхти. Ще не закінчилась жалоба по Софії, як 7 червня 1730-го у Львові помер її чоловік Домінік Коссаковський. Сиротами залишилися двоє синів – Ігнацій і Станіслав. Невдовзі помирає невістка Маріана з Лащів, дружина Станіслава Потоцького, осиротивши трьох малолітніх дітей: Антонія, Анну і Юзефа. Вікторія забирає усіх онуків до палацу та займається їх вихованням.

Історик Алоїз Шарловський відзначає, що «дім воєводи київського в Станиславові був прикладом родинної злагоди і любові, а також патріархальних старопольських звичаїв, які щораз більше занепадали під впливом зіпсованого саксонського двору і дедалі більшого впливу тогочасної французької літератури».

Старий Юзеф надзвичайно тішився такою кількістю онуків, особливо своїм улюбленцем – молодшим Юзефом. Але й цю дитину забрала епідемія.

Для Вікторії це був страшний удар – три смерті близьких протягом року. Втішити сестру приїхав її брат, львівський каштелян Казимир Ліщинський, однак несподівано сам захворів і помер. Його поховали у підземеллях єзуїтського костелу. Схоже, Вікторія передчувала свою близьку кончину. Під час похорону брата у крипті каплиці святого Станіслава Костки вона промовила: «І мене тут поховайте». Почувши ці слова, син Станіслав почав протестувати, запевняти матір, що вона ще молода, здорова і проживе багато років. Але Вікторія відповіла: «Під материнським благословенням прошу – нехай і я тут під святим Косткою після смерті спочину».

Посмертний переїзд

Вона померла 1 травня 1732 року в заміському палацику «Бельведер», який збудував для неї чоловік. Її серце поховали у родинній гробниці колегіального костелу, а тіло – в єзуїтському храмі, під каплицею святого Костки, як і бажала покійна. У траурних урочистостях взяли участь 60 латинських і 80 українських священиків, салютували 12 гармат. Єзуїти склали жалобний панегірик на 24 аркушах.

Перед смертю Вікторія заповіла сину, аби той передав єзуї­там 18 медальйонів, оцінених у 266 злотих. Станіслав не надто поспішав, і лише у 1755 році виконав волю покійної. Ті медалі пішли на оздоблення нового вівтаря.

У 1849 році розпорядженням австрійського міністерства колишній єзуїтський костел перетворили на греко-католицький храм, який пізніше став катедральним. Під час реставрації 1885-го у підземеллях катедри віднайшли розкішний саркофаг із чорного мармуру, прикрашений вирізьбленими гербами «Венява» і «Пилява». Очевидці згадують, що віко саркофагу було розбите, а кості лежали в болоті, утвореному з решток одягу та порохна дерев’яної труни.

Під час реставрації 1885 року в підземеллях катедри віднайшли розкішний саркофаг

Професор місцевої гімназії Алоїз Шарловський звернувся до власників маєтку Кшешовиці графів Потоцьких, аби ті допомогли гідно перепоховати рештки їхньої прапрабабки. Коштом графині Катерини та її синів Артура та Андрія саркофаг відремонтували і 13 травня 1886 року прах Вікторії перепоховали у родинній крипті фарного костелу. Його можна побачити там і зараз.

Автор: Іван Бондарев