Це місто одразу запланували фортецею. Вже у локаційному привілеї Андрія Потоцького від 1662 року є такі рядки: «Замислив я Станиславів… власним коштом фортифікувати, валами зміцнити, мурами оточити і вправними брамами закрити».
Активна будова почалася водночас із виданням привілею. Але спочатку трохи про бастіонну систему, пише Репортер.
Гармати диктують правила
Через стрімкий розвиток артилерії на початку XVI століття високі кам’яні стіни середньовічних замків швидко втратили оборонну здатність. Тепер вони були мішенню для артилерії, яка легко пробивала в них величезні діри. Тому висоту фортечних стін суттєво зменшили, а товщину відповідно збільшили.
Середньовічні вежі також виявилися недосконалими. Через їхню округлу форму між ними та стінами утворювались «мертві зони», які не прострілювалися, чим і користувався ворог. До того ж, встановити важкі гармати на кількох поверхах вежі, куди інколи можна було потрапити лише гвинтовими сходами, було дещо проблематично.
Але головним аргументом вважалось те, що після кожного залпу башти заповнювалися їдким пороховим димом, через який захисники фортеці нічого не бачили і ледве дихали. Тому на зміну вежам приходять бастіони. Перший із них збудували у 1527 році в Італії.
З основ фортифікації
Бастіон (франц. – будую укріплення) це відкрита п’ятикутна капітальна фортечна або польова споруда. Сторони, що примикають до стін називаються фланками, а обернені до ворога – фасами. Ділянка стіни між двома бастіонами називається куртиною. Два бастіони разом з куртиною утворюють так званий «бастіонний фронт».
По гребеню стіни проходив парапет або бруствер, тобто стінка, яка захищала оборонців від куль та ядер ворога. На фасах ставили гармати, при чому сектори обстрілу двох сусідніх бастіонів перекривались, що завдавало додаткової шкоди нападникам. На куртині розміщувалися солдати з вогнепальною зброєю, які мали не підпускати противника до стіни. Якщо ж тому вдавалось підійти до куртини, тоді в бій вступали захисники фланків – обстрілювали ворога з боків. Через вдале геометричне планування бастіонний фронт не мав «мертвих зон».
Аби ускладнити ворогу просування до стін, уздовж всієї лінії мурів викопували рів, заповнювали його водою, а стінки викладали камінням. Бік рову, прилеглий до стіни, називався ескарп, а протилежний – контрескарп.
У середині фортеці вздовж внутрішніх стін тягнулися каземати – цегляні укриття для гарнізону, сховища для амуніції та різних припасів, які зверху прикривались товстим шаром землі. Інколи їх плутають з підземними ходами, адже для захисту від вогню ворога вони фактично ховалися в тілі фортечних укріплень. Майданчик по верху стіни чи бастіону, де стояла артилерія, називалась валганг. Щоб туди можна було втягнути гармати, робили похилі земляні насипи – апарелі.
І, нарешті, про брами. Зазвичай їх робили в куртинах і то були найслабші точки оборони. Для їхнього прикриття слугували равеліни – трикутні земляні укріплення, що розміщувались за зовнішнім ровом і з’єднувалися з фортецею за допомогою мостів. Зрозуміло, що і в равеліні також стояла залога з гарматами.
Одним словом, бастіонна система орієнтувалась не на висоту стін, а на вогневу потужність артилерії (в середині XVIІІ століття кількість станиславівських гармат сягала 200 стволів).
У Європі тоді існували дві фортифікаційні школи. Після визвольної війни Нідерландів проти Іспанії (кінець XVI століття) набула популярності так звана староголландська система, в якій значну увагу приділяли водним перешкодам – ровам, каналам, шлюзам тощо. Але у 60-х роках XVII століття на зміну їй прийшла французька школа фортифікації. Вона базувалася на досконалій геометрії укріплень і потужності артилерії. Одразу зауважимо, що знаменитий француз Вобан тоді лише робив свої перші кроки у фортифікації, і в Речі Посполитій про нього та його систему ніхто й не чув.
Інтернаціональний «тато»
Але повернемось до Станиславова. Нам відоме ім’я першого архітектора міста – Франсуа Корассіні з Авіньону. Саме цей француз із італійським прізвищем і став батьком новозаснованої фортеці.
Професійний найманець Корассіні обіймав високу посаду «підполковника пішої гвардії воєводи Київського» (тобто Андрія Потоцького). Він, без сумніву, був знайомий із досягненнями як голландської, так і французької фортифікаційних систем. Тому вдало використав болотисту місцевість навколо Станиславова та близькість двох річок, які наповнювали рів водою. Земляні роботи тривали протягом 1662-1672 років, внаслідок чого Станиславівська фортеця набула вигляду восьмикутника із шістьма бастіонами.
Відвідавши наше місто у січні 1672 році, мандрівник Ульріх фон Вердум залишив наступний опис фортеці:
«Фортифікації складаються з шести правильних земляних бастіонів, нижче яких частокіл з поставлених сторч цілих дубів. Воєвода ще збирався викласти рови й забезпечити їх зовнішніми укріпленнями. Головна лінія бастіонів має 150 стоп довжини…».
Сучасний дослідник Сергій Кравцов вважає, що Вердум помилився, бо 150 стоп приблизно дорівнює 140 французьким сажням, або туазам. Враховуючи, що 1 туаз це 1,96 метра, можна визначити, що приблизна протяжність фортифікацій Станиславова становила 274,4 м. Це дуже мало, й тому, можливо, Ульріх фон Вердум або помилявся, або мав на увазі довжину лінії оборони лише одного бастіону. До речі, довжина фасу бастіону, який зберігся у Фортечному провулку, становить 95,5 метра.
Отже, на початку 1670-х фортеця Станиславова мала земляні вали, ззовні укріплені дубовим палісадом. Наче на підтвердження цього у 2007 році археолог Василь Романець при розкопках на вулиці Новгородської, що в районі пивзаводу, знайшов цілі поклади тирси, які утворились при обтісуванні колод частоколу. Товщина тирсового шару сягає від 40 до 60 сантиметрів.
Рову тоді ще не було, проте вже існували три кам’яні брами – Тисменицька, Галицька і Вірменська.
Автор: Іван Бондарев
