Коломиянин Володимир Піварчук – боєць добровольчого батальйону «Чорна сотня». Назва ще з Майдану, бо всі були в чорному. І одразу звідти – на війну. В липні минулого року їхню колону обстріляли, тоді Володимир втратив руку. Нині чекає на протезування.
Хоче такий протез, з яким ще можна воювати. Не втрачає оптимізму, не падає духом. Тренує дітей і мріє про власну справу – відкрити кафе та взяти на роботу побратимів, пише Репортер.
З Володимиром Піварчуком зустрічаємося на коломийському вокзалі. Там він чекає «Репортер» разом із побратимом – Дмитром Гаврищуком. Перед тим чоловіки ходили до школи на 1 вересня, спілкувались з дітьми. Кажуть, приємно, що їх запрошують, не забувають.
Дмитро з Печеніжина, має позивний «Югослав» – він двічі був там з миротворчою місією. А коломиянина побратими звали – «Фазан».
«То він просто такий шустрий», – сміється Дмитро. Цигарки курить одну за одною.
Вони обоє розвідники. Познайомились на Майдані, де були від початку й до кінця. Входили у «Чорну сотню». Коли почалися бойові дії, сотня, як добровольчий батальйон, відправилася на Донбас.
Спершу воювали під Слов’янськом. Кажуть, було дуже тяжко й гаряче. Потім – Станиця Луганська, Кудряшівка. Тут стояли більше півроку. Пригадують ліс, річку, а на іншому березі – ворог.
Володимир говорить, що постійно зупиняли контрабанду, яку везли з України на окуповані території. Машини забиті шампанським, водою, цигарками, продуктами, навіть живих свиней везли.
«Нам особисто пропонували 20 тисяч за фуру, а таких їздило по п’ять, – розповідає Піварчук. – Ми не брали тих грошей і провозити не дозволяли».
У липні 2014-го добровольчим батальйонам був наказ відійти, інакше їх визнають як незаконне збройне формування. Володимир з Дмитром, стверджують, що добровольці там просто заважали, бо не дозволяли заробляти.
«Коли ми відходили, то спалили всі бліндажі, все, що нажили за той час, – кажуть хлопці. – Місцеві просили нас їх не лишати. Якщо спершу вони нас не сприймали, то потім зрозуміли, хто є хто. Ми як отримували допомогу, то ділилися з ними, помагали. У школу дітям привозили іграшки, розмальовки, книжечки. Потім місцевим приходили повідомлення від сепарів, мовляв, повбивають усіх, хто помагав українцям. Зараз ті території контролюють сепаратисти».
13 липня 2014 року добровольці колоною відійшли зі Станиці Луганської. Потрапили під сильний обстріл. Володимир отримав страшне поранення – йому відірвало праву руку. Важкопораненого негайно доправили до Артемівська, звідти гелікоптером на Харків, а далі госпіталі в Києві, Львові.
«Вдома хтось із «добрих» сусідів сказав це синові, – пригадує Володимир. – Дитина не могла заспокоїтись. Аж коли приїхали до мене в лікарню, побачив, що живий, тоді відійшов».
Батальйон «Чорна сотня» й досі не визнаний. Ані Дмитро, ані Володимир не мають статусу учасника АТО.
«Я – то таке, а Володя? Він же там таке поранення отримав?!», – обурюється Дмитро.
Та Піварчук відмахується. Втомився. Але не втрачає надії. Зараз чекає дзвінка за протез. Каже, обіцяють поставити. Домовляються за якісний – ізраїльський. Говорить, що з ним ще зможе воювати. І пішов би.
Володимир зізнається, що сам гальмує з цим процесом. Бо ніяк не може знайти для себе часу. Вільну хвилину приділяє побратимам, дітям. Після повернення з АТО він очолив федерацію з дзюдо та самбо Коломийщини. Допомагає з організаційними моментами. Шукає спонсорів, аби повезти дітей на змагання, аби помогли з приміщенням, бо свого не мають. Поки що тренуються у школі № 10.
Пригадує, як малим мав їхати на змагання, то треба було скидатися на пальне, лиш би діти поїхали. Мати зичила якісь копійки по сусідах.
«Не хочу, аби й далі так було, – говорить Володимир Піварчук. – Дітей треба забезпечити. Не можна, аби якісь фінансові питання відбивали у батьків бажання віддавати дітей на дзюдо чи на щось інше. Воно дуже потрібно. Діти не тиняються вулицями, не курять. По собі знаю. А наші діти молодці! Часто їздимо на змагання в Калуш. Там «афганці» також з дітьми займаються. Співпрацюємо з ними».
Ще Володимир хоче відкрити своє кафе. Може, влаштує туди побратимів. От, у Києві атовці відкрили свою піцерію.
«Є купа проблем, ніхто не йде на зустріч, – говорить Піварчук. – Є програми якісь, але всі хочуть документів, а в мене нема статусу учасника АТО. Якось у Франківську прийшов до МСЕКу. Там два працівники радились, чи давати мені третю групу інвалідності, чи другу. А я без руки, всі плечі в осколках. Досі два в легенях сидять і один у печінці. Дали другу на два роки. Якщо не занесу документи учасника бойових дій – таки буде третя».
Добровольці «Чорної сотні» тримаються купи, мають свою організацію. Кажуть, співпрацюють з іншими, якщо справа чесна, правильна.
«Рейди робили, машини з деревиною зупиняли, з піском, – розповідають чоловіки. – Все без документів. Фільмували, фотографували, всі факти передавали в поліцію. Вони вже відкривали різні впровадження. Хочеться щось змінювати, але дуже важко. На війні простіше. Тут забагато байдужих людей. Усе спихнули на плечі атовців. Мало того, що вони там воюють, то ще мають приїхати в Коломию, в Калуш чи якесь село і навести порядок?».
Ще побратими «Чорної сотні» збираються на всі свята, їздять один до одного в гості. Два тижні тому повернулися з Києва – з весілля їхнього командира.
«На День Незалежності всі піднімалися на Говерлу, – говорить Піварчук та показує фото. – Там наш побратим робив пропозицію своїй дівчині. Організація дружня. Нема такого, аби когось лишили, забули. Кому тяжко, то зібралися, поговорили, вирішили, що робити, як помогти. Нам і психологів не треба. Якби я був один, може, й досі б не відійшов».
Ще хлопці їздять на схід, волонтерять. Підзбирають допомоги і везуть знайомим побратимам – з 95-ї, 128-ї.
«Їхати волонтером інакше, то треба переключатися, – каже Володимир. – І дуже сумно, коли проїздиш недалеко від тих територій, де ми стояли, а там уже ворог».
«Ще є ностальгія. Тягне туди», – додає Дмитро Гаврищук.
