Коли одна етнічна група потрапляє у чуже соціокультурне середовище, то у неї є два шляхи. Або вона повністю розчиняється у титульній нації, або переселенці починають змінювати оточення під себе. Так купка вікінгів захопила Неаполітанське королівство, сицилійські мафіозні клани і зараз домінують у кримінальному світі США, а кавказькі земляцтва остерігались зачіпати навіть найнахабніші «діди» радянської армії. А ось станиславівські вірмени примудрились пройти обома цими шляхами. Спробуємо дати відповідь на «вірменське питання».
Перші прийшли з Молдови
Колись вірмени мали свою державу, яка називалась Анійським царством. Але його у 1045 році захопила Візантія. Тоді вірмени заснували Кілікійське царство, але його знову захопили у 1375 році. На цей раз турки‑сельджуки. З тих пір вірмени своєї країни не мали і розселились по світу. Їхні нечисельні громади добре зарекомендували себе у Європі. Дружні, підприємливі, працелюбові вони були бажаними гостями у христи-янських містах. А от у мусульманських – ні.
Коли Андрій Потоцький зас-нував Станиславів, він одразу запросив сюди вірмен. І вони прибули. Переважно з Молдови, хоча траплялись і вихідці з Угорщини. Магнат виділив їм земельну ділянку в межах сучасних вулиць Мельничука і Вірменської. А 23 травня 1663 року Потоцький видав привілей на побудову вірменської церкви. На утримання священика він не пошкодував цілого фільвар-ку у Княгинині та угринівського «млина з одним колесом».
 |
Саме тоді трапився перший гучний скандал, який ледь не поставив жирну крапку на вірменській колонізації. Зі Львова прибув священик Йосип Східний, але громада не допустила його до «виконання службових обов’язків». Справа в тому, що ще у 1630 році львівський вірменський архієпископ прийняв унію з Римом. А ось представники місцевої парафії були послідовниками автентичної Вірменської апостольської церкви і не бажали приймати уніатського пастора. Серед переселенців почались розмови про залишення Станиславова. Це змусило архієпископа відізвати пана Східного назад. Але Потоцький виявився тонким дипломатом. Він якось зміг переконати місцевих вірмен прийняти унію і вже наступного року релігійне життя стабілізувалось.
Впливова громада
У 1672 році турки здобувають Кам’янець-Подільський. Це спричинило масову втечу вірмен, значна частина яких рушила до Станиславова. Їх було так багато, що вони не вмістились всередині фортечних стін, тому частина осіла в передмістях, а деякі оселились у Лисці та Тисмениці. Як наслідок вірменська громада значно збільшилась і це змусило Потоцького видати їм новий привілей, який регулював засади вірменського самоврядування. За ним вірмени були зрівняні у правах із поляками, звільнялись від мит на всіх землях Потоцького та обирали свій магіст-рат. Отже у місті стало два само-врядування: польсько-руське (тобто українське) і вірменське. Кожне мало 12 радників і одного війта, які вирішували цивільні справи. А ось справи кримінальні обидві спільноти розглядали разом.
Радників обирала рада Карсунахпарів (старійшин), а вже потім вони між собою обирали війта. Не завжди вибори проходили мирно. Наприклад, у 1770 році через ворож-нечу кланів Вартановичів і Бог-дановичів виборчий процес було зірвано і обидві сторони звинуватили одна одну у фальсифікації.
Зрозуміло, що Потоцький не дарма надавав уродженцям долини Арарату такі привілеї. Вірмени мали гроші. Їм належали два ремісничих цехи – шевський і кушнірсько‑сап’янний. Розповідають, що вірмени якимось чином взнали у турків секрет обробки шкіри і їхня продукція навіть перевершила мусульманську.
 |
Але головним джерелом доходів вірмен була торгівля великою рогатою худобою. Вони їздили до Молдавії, Румунії чи Болгарії, де винаймали пасовиська, на яких вигодовували коней, волів та каракулевих овець. Коли худоба набирала вагу, її гнали до Станиславова. Частину продавали на тутешніх ярмарках, а решту везли до Гданська, Сілезії і навіть Баварії.
Не цурались купці торгувати і свинями, збіжжям, осетриною. Також існували вірменські шинки, заїзди, мережі крамничок та складів. І все це приносило прибуток. Вони справедливо вважались найбагатшими. У 1735 році 300 вірмен заплатили стільки ж податків, скільки півтори тисячі євреїв.
Вони творили місто
Коли читаєш польського історика Хованця, перед очима постає майже відчутний образ міста: «Цікавим було життя мешканців Вірменської вулиці Станиславова півтора століття тому. Воно зосеред-жувалось довкола дерев’яної церковці, школи і парафії, заколисаних тишею вірменського цвинтаря, голосним гомоном вуличного руху, гамором заїздів і галасом ремісничих майстерень, переповнених запахом козячих шкір».
Залишили вірмени слід і на топографічній мапі Станиславова. Крім вулиці Вірменської, існувала Вірменська фіртка (маленька брама) позаду костелу, а вулиця Мазепи спочатку називалась Вірменська Брукована. А у 1742 році сталося справжнє диво. У вірменському храмі заплакала ікона Діви Марії. Пізніше вона прославилась всілякими чудесами і через 200 років її навіть коронували.
Тодішні вірмени, звісно, дещо відрізняються від тих чоловіків, які торгують мандаринами на франківському базарі. Зберігся портрет радника Христофора Рошко-Богдановича (1686‑1767), про якого історик Баронч пише, що: «він відзначався здоровим глуздом та поміркованими діями». З портрета на нас дивиться лисий дід із величезним носом, у традиційному польському кунтуші. Тоді у Станиславові було кілька сімей, які складали олігархічну верхівку цієї громади, – Аміровичи, Вартановичи, Богдановичи, Теодоровичи та Торосовичи.
Звичайно, вірменам заздрили. І їх «розводили на бабки». Під час Північної війни москалі, саксонці та навіть поляки гетьмана Сенявського накладали на місто величезні контрибуції. У 1707 році саме вірменська громада винесла на собі основний тягар поборів. А у 1739 році російські війська вкрали величезні стада худоби, що належали лисецьким і станиславівським купцям.
Збитки оцінювались у мільйони злотих. Але справжнім головним болем для вірмен були євреї. Вони завалили ринок неякісним, але дешевим товаром, скуповували крамниці, шинки та почали монополізувати торгівлю шкірою. І хоча Потоцький став на захист християн, економічну війну вірмени програли.
Початок 70‑х років XVIII століття став критичним для громади. Громадянська війна, російська інвазія, епідемія чуми остаточно підірвали економічний добробут вірмен. Більшість з них не вагаючись прийняла запрошення австрійського цісаря переселитись до спокійної Угорщини.
Ті, хто залишився, тихо зійшли на маргінеси. У 1786 році австрійці скасовують окремий вірменський магістрат – колишні господарі міста стали пересічними підданими цісаря. Через брак прихожан та коштів на ремонт, довгих 15 років вірменська церква стояла зачиненою. А після її відновлення туди вже не було кому ходити – громада складалася заледве з півсотні осіб. Рештки вірмен зі страшною швидкістю асимілювались з поляками. І хоча у парку мешкав барон Ромаш-кан, а у телефонних довідниках 1920‑х років траплялись вірменські прізвища, у грудях цих людей вже бились польські серця.
У статті використано старі листівки з колекції Зеновія Жеребецького.
Comments are closed.