Микола Амброзяк
Аби потрапити з Івано-Франківська у цей закуток проавстрійської старовини, треба дістатися до Болехова, проїхати його центр і на повороті на Стрий—Моршин їхати прямо, в напрямку на Стару Баню. Десь за кілометр зліва буде напис — «Солезавод». А далі стара алея виведе вас прямісінько до солеварні.
Якщо на стіл жителів Наддніпрящини сіль примандровувала з Криму, то галичани мали цієї дорогої приправи вдосталь удома. Адже Карпатський регіон багатий не тільки мінеральними водами типу «Моршинська», але й високомінералізованими розсолами і ропами. Невідомо, кому вперше прийшло в голову почати випарювати сіль. Мабуть, як і завжди, людям підказали корови (чи олені), злизуючи сіль на краях струмків, які виносили з надр землі хлорид натрію.
Враховуючи те, що територія Прикарпаття була заселена ще в незапам’ятні часи, стає зрозумілим, що люди давно запримітили смакові якості галинних (солених) вод. Спочатку до страв додавали просто воду, яку потім почали випарювати у казанках на вогні. Ясне діло, що зібрана з поверхні сіль була не надто високої якості. Проте її стало легше транспортувати, брати з собою в похід, на війну чи полювання.
Перші згадки про солевивари у Болехові сягають середини XVI століття. Кажуть, тим підприємством опікувався рід шляхтичів Гросовських. Невідомо, чи то була наймана праця, чи кріпацтво, але робітники любили свою роботу і ставилися до цієї «пропінації» шанобливо. Важка праця солевара полягала в наступному: з солених криниць черпали ропу і виливали на плоскі мідні або залізні тарелі (черіні), які підвішували над вогнем на висоту 1 м. Навколо робили загорожу у вигляді куреня. Тепло та вогонь підтримували цілодобово. Язики полум’я лизали металеву поверхню, випаровуючи воду. Вихід солі становив 25-30 %. Після варки сіль зішкрябували з черіні, пакували в конічні форми і просушували далі вже поза куренем. Упаковані порцайки мали різну вагу: від 0,5 до 16 кг.
Наступним господарем став заможний поляк Микола Гедзінський, який значно розширив площі та дворище солеварні. Робітники, які гарували на пана, працювали по 20-22 години, не маючи спочин-ку і вдихаючи їдкі випари солі та хлоридів. Пани Гедзінські, які у XVII столітті стали повноправ-ними власниками, отримували немалі прибутки, продаючи сіль до найкращих ресторацій Європи. Одним словом — отримали добрий спадок від вчасно «прочуханого» бізнесу.
Періодично на солеварню нападали карпатські «робінгуди»-опришки, які трощили і грабували панські володіння.
Не можна оминути й рід Потоцьких, які монополізували все, що могло мати будь-яку цінність. Згаданий у джерелах Йоахім Потоцький вніс геральдичні корективи: на міський герб примігрували три топки солі. А це ж не просто так! У 1789 році частина Болехова разом із солеварнею була віддана австрійському уряду. На цьому постійні «купи-продай-успадкуй» скінчилися.
Болехівський продукт був високо поцінований не тільки в краї, але й в Угорщині, Прибалтиці, Москві. Прикарпатський тракт, що пролягав паралельно до головного Карпатського хребта, називали ще з часів Середньовіччя Соляним шляхом.
Прогрес невпинно ширився Європою, людина навчилася підкорювати пару, а от технологія солеваріння особливих новацій не зазнала: ропу почали брати уже не з криниць, а з надр землі свердловинним методом (австріяки швидко опанували буріння), далі її подавали у дерев’яні ропозбірники, де вона відстоювалася, частково випаровуючись. Це були своєрідні склади соленої води. Потім системою трубопроводів ропа поступала на солевивар до ванн, під якими пахкотів вогонь. Волога фуґувала вгору, утворюючи клуби пару, а сіль із дна лопатами вигрібалася та сушилася.
У середині XIX століття болехівський мануфактур мав дві лумери (лінії) з випарці солі. Пізніше (уже з совдепівської цегли) добудували ще одне крило.
У 1874 році на Болехівському заводі працювало 49 робітників і 10 службовців. Вони виготовляли від 50 до 70 тисяч центнерів солі. Аби на підприємстві жилося веселіше, було засновано духовий оркестр, який проіснував до середини 1960-х, забавляючи піснями не тільки округу, а й заїжджих посадовців. Особливо весело дули у тромбони після революції, коли скасували оброки та сервітути. В репертуарі з’явилися пісні про куркулів та продрозверстку.
Під час фашистської окупації виробництво було зведено на нуль, проте руйнацій від обстрілів споруда не зазнала. З приходом совітів лінії поновили, механізми замінили, солеварня знову дала на-гора солі. Окрім основного цеху, прибудували електростанцію, кузню, адмінбудів-лі, ввели лабораторію з контролю якості продукції. Технологічний процес був також переоснащений: влаштували обладнання для механічного вигрібання солі, центрифуги, сушки, пакувальні машини. Сіль почали йодувати.
Солеварня офіційно пропрацювала до середини 1990-х, потім почала занепадати, розкрадатися. Таке колись потрібне краю виробництво нині виглядає чужорідним елементом, ледь вдекорованим гранчастим шпилем з годинником, на якому зупинився час. Зупинився час і солеварні.
