Без категорії

Хроніка зимової столиці

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

Протягом своєї історії Івано-Франківськ (Станиславів) завжди був центром чогось. Спочатку головним містом станиславівського ключа посілостей Потоцьких, потім центром австрійського староства, потім польським воєводським містом. Але справжні «зоряні часи» він пережив у 1919 році – тоді, хоч і не надовго, він став столицею. Столицею хоч і маленької, але доволі бойової держави – Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Саме про «столичне» життя Станиславова і піде мова.

Листопадовий Зрив

Саме так називають військовий переворот, під час якого українці, випередивши поляків вирвали владу в помираючої австрійської монархії. У Станиславові події відбулись у ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року. Близько 23.00 у казармах 95‑го піхотного полку, що стояв на Зосиній Волі (тепер тут військова кафедра ІФНТУНГ), стали потайки будити українських вояків. У коридорі їм роздали зброю та набої, після чого частина залишилась охороняти своїх польських і німецьких «колег», а решта пішла завойовувати місто. Без опору були взяті під контроль пошта, телеграф, телефон, банки, залізничний палац і склади.

Наступного дня українська делегація ходила установами й перебирала владу. Без заперечень склали повноваження австрійський повітовий староста, бургомістр і директор пошти. Лише директор залізниць Прахт-Морав’янський пробував чинити опір, але його гнівні протести просто залишили без уваги.

Українським комісаром міста став адвокат Павло Чайківський, основним завданням якого було приглядати за старим бургомістром Артуром Німгіним.

Уряд приїхав

Спочатку столицею був Львів. Після того, як поляки відбили місто, уряд переїхав до Тернополя. А 31 грудня 1918 року літерний потяг привіз урядовців до Станиславова. Переїзд був обумовлений зручним географічним розташуванням Станиславова у самісінькому центрі республіки та близькістю Чехословаччини, з якою вели жваву торгівлю нафтою в обмін на зброю. Отже, новий 1919 рік місто зустріло вже в якості столиці.
Провідну роль тоді відігравали дві споруди. Першою був готель «Австрія», який перейменували на «Одесу», зараз він – «Дністер». Там був кінотеатр, залу якого пристосували під засідання парламенту – Української Національної Ради. Більшість депутатів і урядовців мешкали у готельних номерах та обідали в ресторані, який тоді розміщувався на другому поверсі.

А ось кабінет міністрів, або, як його тоді називали, Державний Секретаріат, розміщувався у колишній Дирекції залізниць, що по вулиці Грюнвальдський (тепер – Палац правосуддя). Будинок був збудований перед самою війною, добре зберігся і ідеально підійшов урядовцям.

В історії ЗУНР був історичний момент. У залі «Австрії» 3 січня 1919 року відбулось знакове засідання парламенту, під час якого депутати проголосили злуку із Наддніпрянською Україною. Тоді республіка отримала нову назву – ЗОУНР, або Західні Області Української Народної Республіки. І хоча це об’єднання існувало лише на папері, в історії воно залишилось. У всякому разі лозунгу «Схід і Захід разом» як мінімум 90 років…

Якщо порівнювати тодішніх і сьогоднішніх «державних мужів», то перевага буде не на боці останніх. «Зунрівські» міністри (держсекретарі) були  скромнішими, працьовитішими та інтелігентнішими. Їх запросто можна було побачити у кав’ярнях, перукарнях і просто на вулицях, без мордатих охоронців. Ці міністри, та й сам президент Петрушевич, запросто ходили пішки майже кілометр від готелю «Одеса» до будинку Державного секретаріату. Коли падали дощі чи йшов сніг, вони так само місили взуттям багнюку, як і пересічні мешканці.

Найбільшим «модником» був міністр внутрішніх справ Цегельський. Десь на барахол-ці у Білій Церкві він придбав юхтові чоботи, мазав їх смальцем, і тому ходив із сухими ногами. Решта йому заздрила і продовжувала хлюпати калюжами в модних штиблетах. Нарешті військові виділили два авто, які дістались президентові та прем’єру, котрі «підкидали» колег на роботу і з роботи.

Коли більшовики розгромили УНР, із Наддніпрянщини прибігла безліч поважних «гостей». Вони окупували всі готелі, тринькали казенні гроші у дорогих ресторанах і потихеньку пробивали собі закордонні паспорти, аби згодом перебратися до Західної Європи. Тих «отаманів» було стільки, що колишньому голові Директорії Володимиру Винниченку не знайшлось місця у готелі, і він був змушений ночувати на вокзалі.

Нові віяння

Після Першої світової війни місто являло собою жахливу картину. Майже весь центр лежав у руїнах. Не працювало гасове освітлення, сніг ніхто не прибирав. Більшість крамниць була розграбована ще російськими мародерами, і тепер розтрощені вітрини сумно дивилися на поодиноких перехожих.

Деякі вулиці перейменували. Тепер вони називались на честь видатних українських гетьманів, діячів культури, політиків. Наприклад, вулицю Собеського (тепер Січових Стрільців) перейменували на Грушевського, який цим дуже втішився, коли приїхав до нашого міста.

Населення Станиславова по- різному ставилося до незалежності. Українці, які перебрали всю владу, створили поліцію та військо, контролювали ситуацію і в цілому були задоволені станом справ.

Євреї, яких була більшість, поводилися нейтрально, продовжували торгувати та вичікували, хто переможе.

Поляки ж ненавиділи все українське і як могли опиралися новому урядові. Польські залізничники постійно влаштовували страйки, через що залізничне сполучення було нерегулярним. Бойовики Польської Організації Військової (ПОВ) таємно збирали зброю, яку переховували в Єзуїтському костелі. Готувалися до повстання.

Життя триває

Спочатку на території ЗУНР ходили старі австрійські гроші – корони, потім з’явились українські гривні і карбованці. Також ходили англійські фунти і французькі франки, але найстабільнішою валютою вважалися будь-які золоті монети.

Товари першої необхідності були в дефіциті. Влада запровадила різнокольорові талони. По них продавали хліб, борошно, нафту для гасових ламп, дріжджі і сірники. Втім талони мало допомагали звичайним мешканцям. Наприклад, хліб по талону можна було придбати за одну корону раз на два тижні. Натомість на ринку він вільно продавався по 13 корон.

До економічних потрясінь додалися соціальні. У місті ввели надзвичайний стан. Вулицями дозволялося ходити до восьмої вечора, будь-які збори заборонили. Усі мешканці підлягали реєстрації. Власники готелів мали повідомляти комендатуру про будь-яких прибульців. На вулицях відбувались облави – затримували всіх, хто не мав перепусток. Проводились примусові збори теплих речей на потребу війська та розквартирування офіцерів у приватні помешкання. Майже щотижня комендант видавав оповістки мешканцям, за непослух – кара, кара, кара!

Проте люди продовжували жити і розважались як могли. Найгучнішим масовим заходом став військовий парад 3 січня 1919 року на честь проголошення Акту Злуки. Мимо готелю «Одеса» пройшли колони піхоти, тачанки з кулеметами та артилерія. Сам президент Петрушевич вітав громаду з балкона готелю.

Вирувало й культурне життя. Із Кам’янця-Подільського сюди переїхали Республіканська капела Кошиця і театральна трупа Садовського, які влаштовували численні концерти у сучасній філармонії.

Для тих, у кого водилися гроші, завжди були відчинені двері двох найбільших ресторанів міста – «Австрії» і «Уніону» (тепер «Київ»). Тут без проблем можна було замовити шампанського, омарів, «дівчат». Найзаможнішими виявилися «біженці» зі Східної України. Грошей, які вони витратили у розважальних закладах, вистачило би на озброєння цілої дивізії, якої так бракувало на фронті.

Кінець

У травні 1919 року фронт рухнув. Частини УГА почали стрімкий відступ, який на деяких ділянках переходив у панічну втечу. Зі Станиславова у напрямку Бучача виїхав Державний Секретаріат. Евакуювали міністрів, архіви та друкарські машинки. Проте залишали склади зі зброєю, боєприпасами, амуніцією.

Бойовики ПОВ 25 травня підняли у місті повстання. Їм майже ніхто не чинив опору, лише на залізничному вокзалі зав’язалася стрілянина. Проте і вона скоро припинилась. Перед відступом українці підпалили в’язницю на «Діброві» та арсенал. Проте поляки швидко загасили пожежу і врятували для власної армії величезну кількість військових запасів. Ввечері бойовики вже контролювали місто, а 27 травня сюди увійшов польський кавалерійській патруль Дев’ятого уланського полку…