В Академії української преси вважають, що в українському інформаційному просторі спостерігається нова хвиля обмежень доступу журналістів до інформації, а на регіональному рівні — пряма дія політичної цензури. У зв’язку із подібними заявами «Репортер» вирішив з’ясувати, чи має місце в сучасному інформаційному просторі таке явище, як цензура. До компетентних людей ми звернулися із такими запитаннями:1. Чи є, на Вашу думку, цензура в Україні? Якщо так, назвіть конкретні приклади.2. Чи вважаєте Ви, що журналісти достатньо захищені, щоб об’єктивно висвітлювати діяльність та зловживання влади?3. Як потрібно сприяти збільшенню свободи слова і свободи ЗМІ в Україні?
Валерій Іванов, президент Академії української преси:
«1. Дивлячись що слід розуміти під поняттям «цензура». Зараз в більшості газет є теми, закриті для обговорення. Теж саме і на телерадіоканалах. Якщо взяти будь-яке видання, закритими є теми критики друзів власника цього видання, в регіонах закритими є теми критики регіонального керівництва, теми, які зачіпають інтереси власників.
Така цензура є ще гіршою за цензуру радянських часів. У нас після 2004 року можна сказати, що зникла цензура на національному рівні, тобто припинилося розповсюдження темників. Але ж є багато свідчень з регіонів, що газети, які дозволяють собі критику керівництва, серйозно потерпають від цього керівництва. Це все свідчить про те, що у нас механізм цензури зберігається.
2. Звичайно, журналісти не мають достатнього захисту. Вони краще захищені, ніж три роки тому, але цей захист віртуальний. Нібито є закони, які захищають право журналістів на доступ до інформації, але ж вони не виконуються. Тому журналісти залишаються беззахисними як у плані судового чи адміністративного переслідування, так і в плані фізичної безпеки і безпеки своєї родини.
3. Запорукою свободи слова є якась хоча б квазінезалежність медіа, тобто створення суспільного мовлення, роздержавлення преси. Але цього ж не відбувається. Ми бачимо, що будь-яка влада, вчорашня чи нинішня, лише декларує захист суспільних інтересів. Відверто кажучи, я в цьому плані песиміст, і не бачу реальних шляхів, щоб найближчим часом в Україні запанувала свобода слова».
Андрій Шевченко, перший заступник голови Комітету ВРУ з питань свободи слова та інформації:
«1. Найбільша проблема у нас зараз — не цензура, а продажна журналістика. Але я вірю, що журналістика рано чи пізно справиться з «джин сою» чи «заказухою».
Щодо стосунків між владою і пресою, то, звичайно, у нас дуже плачевна ситуація з місцевою пресою, і ми маємо мас-медіа, які залежать від чиновників. Івано-Франківськ зовсім недавно бачив свою історію з «Вежею». Насправді ця ситуація типова для України, де досить часто журналісти опиняються заручниками у війні між, для прикладу, мером і міською радою або між губернатором та обласною радою.
Кричущим прикладом цензури і пропаганди є Київ. Те, що відбувається з київським телеканалом «Київ» або з міськими газетами «Хрещатик» чи «Вечірній Київ» — це приклад «махрової» цензури з боку міської влади і команди Черновецького по відношенню до журналістів. І дуже прикро, що Київ, який мав би показувати приклад у свободі слова, на жаль, показує країні приклад «дрімучої, махрової» цензури, з якою Україна, мені здавалося, попрощалася ще в 2004 році.
2. Я вважаю, що журналісти самі замало роблять, щоб почувати себе захищеними. Якщо значна частина журналістів погоджується працювати на зарплату в конвертах, без контрактів, які захищають їх на роботі, то немає чого дивуватися тому, що замість сміливих, відважних і хоробрих репортерів ми маємо покірних овечок, які в усьому слухаються редактора чи власника видання. Тому я завжди казав людям, які приходять в журналістику: якщо ти не відчуваєш в собі стержня для того, щоб стояти за себе і професію, шукай собі іншу роботу. В цьому немає нічого ганебного; ганебно, коли люди приходять в журналістику і перетворюють її на пропаганду або піар.
3. По-перше, держава, чиновники і влада повинні якнайшвидше попрощатися з мас-медіа, тотбо на місце бюджетної преси повинна прийти незалежна вільна преса, а на місце державного телебачення і радіо повинно прийти суспільне мовлення.
По-друге, потрібно лікувати Україну від корупції, тому що коли журналісти пишуть матеріали на замовлення — це корупція, це зловживання службовим становищем. Якщо в Країні міністр торгує своїм підписом, а його секретарка торгує правом зустрітися зі своїм шефом, то не не дивно, що дуже багато редакторів і журналістів починають приторговувати матеріалами, сюжетами або цілими студіями».
Володимир Турелик, представник Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення в Івано-Франківській області:
«1. Я вважаю, що державної цензури немає. Є цензура власників. Деякі власники є політичними фігурами. Хоча це все не так відкрито і нахабно, як було колись. Є цензура стосовно пропагування жорстокості та насильства, еротичних фільмів, але це не стільки цензура, як обмеження.
2. Ніколи в житті журналісти не були захищені. З одного боку, добре, що ніби якась державна підтримка є, що журналіст під час виконання своїх службових обов’язків прирівнюється до особи міліціонера, але міліціонер дійсно захищений, а якщо в журналіста заберуть камеру і поб’ють, він довго й нудно буде доводити свою правоту. Захист журналістів є лише на папері, насправді ж вони перебувають під всебічним впливом.
3. Я вважаю, що потрібні такі засоби масової інформації, які б мали можливість впливу на владу, щоб вони в ефірі мали можливість сказати і не боялися, що їм, скажімо, оренду піднімуть чи якось будуть по?іншому впливати. Зараз, щоб закрити будь-яку телерадіокомпанію, не потрібно якихось порушень, зауважень Національної ради чи прокуратури, достатньо просто їх знищити матеріально. Якщо вони не мають власного приміщення, їм піднімається орендна платня. Зараз у нас телерадіокомпанія «Карпати» через проблеми з орендою не виходить в ефір. Кимось це передбачено і прораховано. Якщо не можна знищити щось офіційно, шукаються інші шляхи».
Костянтин Квурт, виконавчий директор МГО «Інтерньюз-Україна»:
«1. Я не можу назвати конкретних прикладів. Держава цензуру не здійснює.
2. Я не думаю, що журналісти достатньо захищені. У самих власників ЗМІ немає бажання, щоб матеріали про зловживання влади з’являлися на екранах, на шпальтах видань. Тому що в Україні панує бажання уникати конфліктів навколо питань, які є складними, наприклад, питання власності. Це тема, яка витіснена з порядку денного.
3. Це дуже складне питання, на яке двома фразами відповісти не можна. Тобто потрібні рухи назустріч. По-перше, рух певних політичних сил. Я думаю, що колись якась політична сила повинна сказати, наприклад,: «Ми не беремо участі в корупції». Це може статися десь після 2010 року, не раніше. Самі по собі журналісти цього не зроблять. Тут потрібен союз».
