У гості до фараонів

Гаряче повітря обпікає обличчя. Таке враження, що потрапила в сауну. Поступово звикаєш. В аеропорту Хургада немає жодного натяку на те, що прилетів в іншу країну, на інший континент. Навколо – повно українців, працівники аеропорту звертаються російською. Якби не пальми та темношкірі чоловіки у дивному довгому одязі – галабеях, то й не сказав би, що то Єгипет. От, назви вітрин «Марина» та «Ирина» чи не на кожній вулиці, серед ексклюзиву – «Єгипетскиє йолки палки»…

Наші країни схожі

«Запам’ятайте слово «халас», що означає «йди звідси», але по-культурному. Воно допоможе відбиватись від надокучливих продавців, – одразу наставляє Адам, смаглявий гід з нагельованим чорним волоссям. – Цін у магазинах тут не вказують, тому добре торгуйтеся. І ніколи не кажіть, що ви в Єгипті вперше – тоді торгуватися буде легше».

Рамзес ІІ, а між ногами його – кохана дружина Бент-Анатх. Нічого образливого. Тоді жінкам окремих пам’ятників взагалі не ставили

За вікном автобуса – Хургада. Багато новобудов, невисокі будинки, ряди магазинів, ряди готелів і… купи сміття. На вулицях лише чоловіки, сидять на бордюрах, в тіні курять кальян, хтось стоїть під пальмою – «відливає». Здалеку помічаємо синьо-жовтий прапор на алеї перед готелем – на душі робиться якось затишніше.

Усі працівники готелю запевняли, що за його межі виходити небезпечно, лише з гідом. Звісно, адже для нього це додатковий заробіток – 10 доларів. Але я ризикнула та після обіду відправилася дослід­жувати життя Хургади сама.

Спека. На брудній вулиці помічаю хлопця з фотографіями розкішних татуювань. Звати його Імадж. Він заробляє тим, що хною малює туристам тату. «У нас взимку найнижча температура – 17 градусів, – посміхається Імадж. – А дощ випадав два роки тому».

Від туристів він навчився російської, англійської, італійської та французької. Каже, що знати якусь іноземну – більше шансів заробити. Якщо вмієш говорити, то працюєш з туристами. Не вмієш – тоді скубеш травичку, підрізаєш пальми. Цікавий хлопчина. Завзято говорив про політику, світову економіку й навіть про кримінальне минуле нинішнього українського президента.

Виявляється, Хургада – молоде місто, йому лише 30 років. У 1980-х сюди, на Червоне море, на серфінг почали приїздити німці та французи, звідти й почався тутешній туризм. Цікаво, що придбати тут непогану квартиру коштує 30 тисяч доларів…

«Наші країни схожі, – ствер­джує Імадж. – Це дуже багаті землі, можна вирощувати своє, а не закуповувати. А ще, коли підходжу до людини та чую її мову, то питаю – Росія? А вони кажуть, ні – ми українці! Так само і ми ображаємось, коли нас називають арабами. Ми – єгиптяни, хоч і говоримо арабською. Я християнин, ось на зап’ясті правої руки дітям при хрещенні витатуйовують малесенький хрестик».

Взагалі християни у Єгипті (тут їх ще називають коптами) становлять десь 30% населення, решта – мусульмани. Наші гіди всі як один переконували, що всі живуть дружно – жодних конфліктів. Розмов про недавній конфлікт із християнами в Каїрі оминали. Кажуть, що Хургаду це не зачепило. Але біля входу єдиного в місті православного коптського храму постійно стоять четверо полісменів зі зброєю.

Дорожній рух – окрема, дивна історія. Місцеві таксисти та водії маршруток – справжні Шумахери. Світлофорів немає, переходів немає, одного сигналу достатньо, щоб обігнати машину чи з правого, чи лівого боку. Рух – скажений, аварій – майже нема. Дешевий бензин, добрі дороги. Вартість проїзду: таксі – один долар за 2-3 км, маршрутка – 1 єгипетський фунт (6 фунтів = 1 долар). Є тут і свої даішники. Зараз у них чорна уніформа – зимова. Ховаються по закапелках, як і наші. Штрафують і заробляють. От, за куріння за кермом, розмови по мобільному – 10 доларів.

«До революції середня зарплата становила 50 доларів, – говорить Імадж. – Зараз 200. Але все одно найменші зарплати у вчителів та поліції – 50 доларів на місяць».

Цікаво, що у тутешніх школах є окремі класи для дівчат і хлоп­чиків. Медицина у державній лікарні дешева. Огляд – 2-3 долари, медикаменти дешеві, бо більшість їх вироблять у Єгипті.

З прогулянки повернулася цілою та неушкодженою. Люди дуже позитивні, привітні. Посміхайся й тебе не скривдять.

Луксор. Храм цариці Хатшепсут. Її називають першою феміністкою. Правила Єгиптом аж 22 роки, більше трьох тисяч років тому

З медунівера – на рецепцію

Жовтневе Червоне море – тепле, прозоре, лагідне. Все видно – корали, риби. Вдома лякали акулами, але гіди сказали, що вони їдять тільки росіян. Тож ми й не переживали…

Самір – працівник готелю, сидить на рецепції, все знає. Виявилося, що вчився він у Івано-Франківську, в медуніверситеті. Мало того, ще й одружився на українці. Весілля вони відгуляли в Україні, тепер готуються до церемонії й тут. Все буде у морі, на яхті. Запрошував.

«З дружиною ми живемо вже три роки, – розповідає Самір. – До України приїздимо щоліта, коли тут шалена спека і можна взяти відпустку. Наталя – християнка, і моя сім’я не проти цього. У нас вдома на стіні висить ікона Божої матері. Я завжди дарую їй невеличкі ікони на християнські свята. А вона мені робить подарунки на наші. Наприклад, нещодавно подарувала «картуш» – срібний кулон, де з одного боку вигравірувано моє ім’я на староєгипетській мові, а з іншого – чотири символи-побажання: жук-скарабей – на щастя, око – від вроків, анк – ключ вічного життя, лотос – любов».

Нащадки фараонів

Куди не поїдеш – усе пахне історією. Найбільше її в місті Луксор. Його ще називають «місто живих та мертвих», а стара назва – Фіви. Тут і гробниці фараонів у Долині царів, і Карнакський храм, і колоси Мемнона, і храм першої жінки-правительки Єгипту – Хатшепсут.

«Кажуть, що арабська мова найважча у світі. Це – неправда, – говорить наш гід Рамзес ХІІ. – І я вам це зараз доведу. Повторіть за мною слово «ялла». Запам’ятали? То будьте певними, що вже на 80% володієте арабською. Це активне дієслово, що означає «йди», «дай», «візьми», «поклади» і т. д.».

Рамзеса (він уперто називав себе ще й дванадцятим) можна назвати гідом-ветераном пострадянських туристів. Він майже без акценту говорив російською та лише трохи гірше – українською. Розповідав весело, легко та захопливо. Аби краще запам’ятався матеріал, він влаштовував невеличкі театральні вистави, тому чи не кожен турист із групи до кінця дня зміг побути Тутанхамоном, Рамзесом ІІ, Нефертіті чи Клеопатрою.

«Щодо сувенірів, то туристам слід добре дивитись, що купувати, – застерігав Рамзес. – Єгипет багатий на знаки, але не всі несуть добро. От, статуетки кішок. Якщо на ній жук-скарабей чи лотос – можна купувати та дарувати близьким. Коли ж на кішці змія – то для ворогів. Тоді цю кішку можна везти в подарунок начальнику».

Пам’ятним було знайомство з корінними жителями пустелі – бедуїнами. Відірвані від цивілізації, вони тисячоліттями кочують по пустелі. Ніхто й досі не знає, скільки їх є насправді. На одному місці живуть вісім років – поки є вода. Потім переїжджають на інше. Там воду шукають верблюди. Десять днів бідну тварину не годують, не поять і після цього злого й недоброго випускають у пустелю. Де він починає рити – там вода. Верблюд тут – їхнє все. Коли парубки сватають дівчат, то за красиву розраховуються саме «двогорбими». За не дуже вродливу піде й коза.

«Одружуватись у нас дорого, – розповідав Рамзес ХІІ дорогою до бедуїнського селища. – А розлучитися ще дорожче. Перед одруженням наречений підписує контракт, де сім’я молодої вказує суму грошей, яку той має заплатити. Другий контракт – між жінкою та чоловіком. Раніше при розлученні дружина забирала все, але зараз вийшов закон, за яким, коли на розлучення подає жінка, то майно ділять навпіл. А коли чоловік застає свою жінку з коханцем, то має право вбити їх обох. За це йому нічого не буде. І навпаки. Але таке буває дуже рідко – зраджують у нас доволі професійно».

Бедуїнів називають істинними арабами, бо в них немає кровозмішань. Одружуються між собою. На жаль, від такого союзу народ­жуються хворі діти. Найбільшою проблемою є саме смертність серед дітей. Вважають, якщо до семи років виживе – житиме й далі. Дорослі бедуїни живуть у серед­ньому до 80 років. Заробляють тим, що роблять сувеніри, тчуть килимки. Раз на місяць відправ­ляють караван у місто, здають свої вироби, а за ті гроші купують пшеницю. У поселенні є старший – шейх. Його обирають досить демократично – голосують.

…З Хургади до Франківська – три з половиною години літаком. «Температура повітря – п’ять градусів тепла, – оголошує стюардеса. – З поверненням!».