Кожна з німецьких земель має своєрідний дім для митців, а також бюджет для того, щоб надавати можливість як німецьким, так й іноземним художникам, письменникам, музикантам 2-3 місяці безтурботно попрацювати у затишній атмосфері. Гостей вибирають експерти, якими часто виступають німецькі митці. Ті, на кого вкаже перст, отримують стипендію з можливістю перебування в якомусь замку чи віллі, де їх чекає щонайменше затишна кімната зі зручностями, а в кращому випадку – справжні апартаменти. І святий спокій.
 |
Баварська вілла «Вальдберта» у Фельдафінгу, за 30 км на південь від Мюнхена на березі Штарнберзького озера, вже відома українським митцям. Тут з’явилися кілька шедевральних текстів української літератури. І ось трапилося так, що цього року перст вказав на мене. Тому ми у Фельдафінгу – передгірському містечку на зразок нашого Яремче.
Усе тут влаштовано так, щоб людям було зручно, усе продумано: біля озера є виходи до води, десь у затишному місці обов’язково стоїть стара, але в жодному разі не поламана лавочка. Людей може бути немало, але всі мають змогу усамітнитися. Ці деталі свідчать насамперед про одне: про повагу до людей, до їхніх бажань. Про повагу один до одного та своєї землі свідчить і те, яка чиста вода у Штарнбергзькому озері, як безтурботно плавають на ньому лебеді й качки, бо тут їм ніхто не загрожує. На побережжі розкинувся старий парк, в якому безліч птахів, а люди їздять на велосипедах, займаються спортом, просто гуляють. Вище – неозорі поля для гри в гольф – у Фельдафінгу функціонує гольфовий клуб, судячи з кількості гравців обох статей – досить активно. Вище паралельно до берега веде шосе, а ще вище, на пагорбах височать вілли.
Майже кожна з чисельних тутешніх вілл – історична. Вони ошатні, багаті, різноманітні. Обнесені, зазвичай, не мурами, а сіткою й живоплотом з культивованих кущів і дерев – туї, самшиту, навіть бука чи ялини, підстрижених в особливий спосіб. Кожна пов’язана з якоюсь відомою родиною. Але наша «Вальдберта» неперевершена. По-перше, вона одна з небагатьох виразно «гірських», у її верхній частині домінує дерево. Вона має дерев’яну вежу, її лоджії, еркери і тераси вишукано оздоблені деревом. Можливо, саме цей стиль називають альпійським з його різьбленими бантинами, сволоками, балюстрадами. Ці елементи пофарбовані в різні кольори. Мені це подобається – як гуцульська дитина, я почуваюся тут майже вдома.
Вілла особлива ще й завдяки своїй атмосфері – їй більше 100 років. На початку ХХ століття вона зводилася для відомого банкіра й видавця. Відтоді тут мешкало багато різних людей, наприклад, Віллі Брандт, який приймав на віллі іноземних колег-політиків. Після Другої світової «Вальдберта» навіть стала притулком для євреїв, які вижили в концтаборах. У Фельдафінгу для них спорудили бараки, але розселяли і у приватні помешкання.
Інтер’єри вілли оздоблені антикварними речами – столиками початку ХХ-го століття, секретерами й комодами, чудесними кахляними печами, дуже різноманітними й мистецькими. У наших апартаментах – старі дзеркала, чудові зручні меблі й запаморочливий вид на озеро і гори. Двері спальні й кабінету виходять на розкішну терасу, на якій ми снідаємо, обідаємо та вечеряємо за хорошої погоди. Довкола поважний парк – домінують сосни й обвиті плющем модрини. Вічнозеленим кущам надано округлої форми. У парку не вгавають пташки.
 |
З вікон відкривається чудовий вид на озеро Штарнберг і на Альпи, що починаються десь за 20 км південніше. Усе тут історичне – зовсім поряд росла Сісі, Єлизавета Баварська, цісарівна Австро-Угорщини, яку так любили підданці. Це була дуже розумна, прогресивна й непересічна жінка, яка тримала себе у відмінній фізичній формі, дотримуючись суворої дієти, щодня роблячи гімнастику й пристрасно їздячи верхи. Крім того, вона вела щоденник і писала вірші, грала на фортепіано, співала, володіла угорською, давньо- і новогрецькою мовами. Була привабливою жінкою, багато подорожувала, але, пишуть, не почувалася щасливою у приватному житті. Ми ходили до трояндового острова, де Сісі любила бувати зі своїм кузеном Людвіком Баварським.
Учора вирушили в Поссенгофен, до одного з замків герцога Максиміліана Баварського, де дитиною Сісі проводила літні місяці. Ми щоправда трохи заблукали, рушили з Фельдафінга, по-перше, дещо пізно, о сьомій вечора, а по-друге, у геть іншому напрямку. Довелось зробити чималий гак. Утім ми знайшли на березі озера замок у стилі класицизму й нової готики, із новоготичною церківцею і культивованим англійським парком довкола. Пізніше довідалися, що замок побудований у XVI столітті й до 1920-х служив літньою резиденцією баварським герцогам.
Коротка фотосесія на тлі замку й вітрильників на пристані, а потім дорога назад уже майже у темряві. На узбережжі – затишні пансіони з ресторанами. Люди вечеряють при свічах, п’ють пиво, вино, розмовляють, веселяться, але не так, як це часто роблять у нас. Не розв’язано, не галасливо, не обтяжуючи інших…
Першим, з ким ми познайомилися у віллі, був Франк Гасслер – за нашими мірками «завгосп», який живе поруч і піклується про те, щоби справно функціонувало світло, водопровід і т. д. Франкові десь трохи за п’ятдесят, він здійснює ненав’язливий нагляд за всім. Він доволі приязний, дещо іронічний, знає стипендіатів що називається із середини – очевидно, працює довго. Відразу сказав, що всі тут спілкуються на «ти» та запропонував нам називати його по імені. Любить собак – має двох чемних водолазів.
Наступного дня після нашого приїзду прийшла Берта Донателло – прибиральниця, яка з’являється двічі на тиждень. Сказала, що працює уже 11 років і зі свого досвіду могла б написати товсту книжку. Вона одружена з італійцем, мама трьох уже дорослих дітей і сімох онуків. Швидка, вправна, теж запропонувала мені звертання на «ти», що мене трохи знітило, особливо після того, як з’ясувалося, що її донька – моя ровесниця. Пояснила нам усі правила, сказала, що навчилася бачити стипендіатів наскрізь.
Карін Зоммер – службовець своєрідного відділу культури Мюнхена і керівник у справах стипендіатів вілли – виявилася повною енергії шістдесятилітньою жінкою, простою у спілкуванні, приязною, дуже жвавою й оптимістичною. При першій зустрічі обіймала нас так, як обіймають друзів, з якими давно не бачилися. І жодної тобі ієрархії, жодних спонук до субординації.
У цьому контексті пригадала собі як місяць тому телефонувала в один із музеїв Прикарпаття в надії, що мені допоможуть сконтактуватися з іншим музеєм. Телефон знайшла в інтернеті, а коли виклала жіночому голосові своє прохання, то почула у відповідь: «А ви знаєте, до кого ви додзвонилися?» Я спантеличено назвала музей і почула у відповідь: «Так, але це кабінет директора»… Цікавий матеріал для психологів, а може, й для психіатрів.
Мистецьке товариство у віллі неоднорідне. Наджем Валі з Іраку, який уже більше 20 років живе в Німеччині і є доволі успішним письменником, своєрідним містком між німцями й тутешніми мусульманами. Зараз йому 55, у юності, коли почалася війна між Іраном і Іраком, йому дивом вдалося емігрувати, він вивчав німецьку в Гамбурзі та іспанську в Мадриді. Почитати його прозу мене спонукає вже хоча б назва одного з романів – «Ангел Півдня». У Наджема відмінне почуття гумору, від нього я довідалась багато несподіваних речей, скажімо, що арабською квасоля – фасулі, як по-гуцульськи!
Наджем був медіумом у наших розмовах ще з двома гостями вілли – кубинськими художниками Еміліо Санчесом і Уліссесом Ламадрідом. Спілкуючись із ними, я в черговий раз відчула, що люди є насамперед людьми, а вже потім кубинцями, українцями, іракцями і т. д.Відчуття свободи тут легко прочитується у виразі облич. Навіть у власному виразі. Після двотижневого перебування бачиш, як посвітліли твої риси. Зрештою, можливо справа тільки в тутешньому світлі. А, може, й ні. Бо безперервні намагання якось пристосуватися до несприятливого середовища породжують корупцію й несвободу, а якщо ці дві уже народилися, то їх не так легко позбутися. Але я, здається, віддалилася від теми.
Фото Ігоря Ісманицького
Comments are closed.