Підводна Бакота. Затоплене село на півдні Хмельницької області будь-кому замінить море

Є красива легенда про затоплене село на півдні Хмельницької області. Ніби на дні Дністра, під 30-метровою товщею води, стоять будинки і колгоспні свинарники, фруктові сади і старовинні цвинтарі. У сонячну погоду усе це можна побачити і навіть почути, як течія колише дзвони на стародавніх церквах.

Село називається Бакота, і журналісти вже встигли охрестити його «українською Атлантидою». Чого воно пішло під воду, пише Репортер.

Тримайте щелепи!

Бакоту марно шукати на топографічних мапах – її вже давно нема. Найближчий населений пункт – невеличке село Грушка, що в 40 км на схід від Кам’янця-Подільського. Минувши його, зауважимо металеву арку над дорогою із написом «Бакотський скельно-печерний монастир» і велику стрілку праворуч. Протрусившись кілька кілометрів ґрунтовою дорогою, бачимо скупчення автобусів – то кінцева зупинка. За сотню мет­рів від імпровізованого паркінгу стоять туристи з попередніх груп і щось захоплено фотографують внизу. Підходимо ближче і… вау!

Мешканців Прикарпаття, які живуть поблизу Дністровського каньйону, важко здивувати річковими краєвидами, втім з оглядового майданчика відкривається щось неймовірне. Ви колись бачили Бурштинське водосховище, яке місцеві гордо іменують морем? Так ось, у тутешнє водне плесо запросто влізуть три таких «моря». А навколо мальовничі пагорби, купа зелені…

Існують два варіанти вивчення цього надзвичайно гарного місця. Можна самотужки оглянути скельний монастир, що причаївся прямо під оглядовим майданчиком, потім спуститися до води, позагоряти, скупатися, зробити кілька фото, які потім викласти у соцмережах, і чекати на лайки. А можна зробити те саме, плюс взяти місцевого екскурсовода і довідатись про минуле Бакоти, а заодно й перевірити правдивість легенди про підводну інфраструктуру.

Від жерців до монахів

Від майданчика ліворуч відходить стежка, що робить широку дугу і потім стрімко йде вниз у зворотному напрямі. Хвилин за десять добираємось до просторої тераси з кількома лавками й лотка з магнітами. Тут групу чекає екскурсовод Тарас Горбняк. Він тутешній, народився у Бакоті і знає про ці краї якщо не все, то майже все. Кожному туристу він видає ламінований аркуш паперу із фотографіями та починає захоплюючу розповідь.

Найдавнішим об’єктом, що зберігся донині, є печерний монастир. Він зовсім поруч – достатньо піднятись по сходах і побачити кілька печер, видовбаних у скелі. Хоча печери це голосно сказано, так – неглибокі гроти, найдовший з яких не перевершує десяток мет­рів. Усі вони заставлені різними іконами, час від часу в них проводять богослужіння. Зі слів гіда, корені цієї святині сягають далеких дохристиянських часів. У другому тисячолітті до нашої ери тут уже існувало язичницьке капище.

З часом поганські жерці поступилися місцем православним монахам. Є легенда, що тут побував Антоній Печерський, який пізніше заснував Києво-Печерську лавру. Розквіт монастиря припав на XI-XIV століття, коли місто Бакота було адміністративним цент­ром Дністровського Пониззя, що тепер називається Поділлям. Археологічні розкопки показали, що територія граду займала третину площі стародавнього Києва. На стіні однієї із печер знайшли кириличний напис «Благослови Христос Григорія ігумена, давшого силу святому Михаїлу». Нижче хтось дописав меншими буквами «Григорій воздвиг мсто сє». Отже маємо згадку про засновника і давню назву обителі – Свято-Михайлівський монастир.

Вторгнення монголів, згасання династії Данила Галицького, польсько-литовські війни за цю території призвели до занепаду святині, яку залишили монахи. Останню крапку поставив потужний землетрус 1620 року, що обрушив частину скелі, заваливши печери.

Наприкінці ХІХ століття професор Київського університету Володимир Антонович провів тут археологічні розкопки. Тоді розчистили три печери, виявили багато поховальних ніш із людськими кістяками. Деякі з них видно прямо з вулиці – такі собі нори в скелі. Вони не глибокі, трохи більше півтора метра, адже люди середньовіччя не могли похизуватись високим зростом. Навіть богатир Ілля Муромець мав зріст 177 см…

Операція «Дністер»

Тим часом гід продовжує свою розповідь. У XIV столітті литовці переносять центр краю до Смот­рича і Бакота перетворюється на звичайне село. Після громадянської війни і аж до 1940 року по Дністру проходив кордон СРСР і королівської Румунії. Нинішньою туристичною стежкою ходили радянські прикордонники, місцевим мешканцям забороняли ловити рибу, купатись у Дністрі, а також носити яскравий одяг. Під час голодомору 1933 року в Бакоту спеціально завозили хліб, аби румуни не побачили чогось зайвого. Та щойно кордон посунувся на Захід, село одразу втратило всі свої преференції. Під час чергового голоду 1946-го в Бакоті померло 65 людей. Для порівняння – за всю Другу світову війну на фронтах загинуло 48 місцевих.

Однак головний «сюрприз» чекав попереду. У сімдесятих роках поповзли чутки, що будуть будувати Дністровську ГЕС, через що багато сіл, із Бакотою включно, підлягають затопленню. У 1974-му чутки підтвердились – приїхала комісія, що проводила оцінку селянських господарств. В середньому виходило 3-3,5 тисячі – на той час непогані гроші. У всіх навколишніх селах миттєво злетіли ціни на житло. За нещасну халупку просили п’ять тисяч, нормальний будинок тягнув на цілих 12.

Але й це ще не все. Коли люди прийшли до ощадкаси, їм виплатили лише 80 % від суми. Решту вони мали отримати лише після власноручного розбирання рідної хати і вирубки саду. Уявляєте, з якими відчуттями селяни руйнували свої оселі, де прожили стільки років?

Паралельно працювали бригади демонтажників, валили закинуті хати, громадські споруди, рубали дерева. Потім усе це спалювалось. За проектом нова ГЕС не мала шлюзів, відповідно, не могла пропустити тонни дров, які б сплили на поверхню після затоплення. Коли навколишній ландшафт став нагадувати околиці Хіросіми після ядерного вибуху, сюди заїхали екскаватори. Вони мали задачу перенести звідси всі цвинтарі, аби не отруювати майбутнє водосховище. Старожили кажуть, що видовище було не для людей зі слабкими нервами.

27 жовтня 1981 року село Бакоту зняли з обліку як неіснуюче. Разом із ним зникли ще близько 30 населених пунктів. Тоді ж пустили воду, що прибувала аж до 1987-го. За цей час рівень піднявся на 35 метрів. Тарас Горбняк показує кольорове фото сімдесятих років, зроблене з оглядового майданчика на горі. На задньому плані видно зигзагоподібну білу лінію – саме тут зупинилась вода.

Отже легенда про підводні сади й вулиці не має нічого спільного з дійсністю. Хоча, щось там таки залишилось. Ходить байка про водолаза, який ледь не посивів, помітивши на дні Бакотської долини привид чоловіка. Пізніше з’ясувалось, що це… пам’ятник воїну-визволителю.

І навіщо теє море?

Після завершення офіційної екскурсії не поспішайте повертатись на гору. Від монастиря є вказівник «До джерел». Одно з них розташоване майже одразу, а до іншого треба йти сотню метрів. Тамтешня вода багата кремнієм, вважається цілющою. Поручні уздовж стежки й самі є цікавим видовищем: на них густо пов’язані ганчірки, носовички, целофанові пакети, шнурівки, навіть плавки й купальники. Гід каже, що жодних ритуалів за цим нема – звичайне мавпування. Хтось колись причепив тут стрічку – і понеслось.

Інша стежка веде вниз, до води. Там є невеличкий пляж, досить вузенький, метрів сімдесят зав­довжки. Звідси можна сісти на прогулянковий теплохід «Ксенія-2», година подорожі коштує 3 тис грн з усієї групи.

У сонячні дні пляж густо забитий відпочивальниками, вільне місце треба ще пошукати. Перепад висоти від оглядового майданчика на Білій горі – якихось 120 метрів, але тут значно тепліше, ніби потрап­ляєш до сауни. Вчені стверджують, що мікроклімат Бакотської затоки подібний до ялтинського, адже високі скелі й ліси захищають місцевість від холодних вітрів. Отже, при плануванні відпустки, добре подумайте – чи треба вам ще якесь море?