Охочі до цікавинок люди подорожують світами, щоб побачити щось нове й незвичайне. А зовсім поруч, за кілька десятків кілометрів від Франківська, є маленьке поселення, яке ховає багато таємниць — Монастирок, пише Репортер.
Монастирок разом із Уніжем входить до Луківської сільради Городенківського району. Протягом двох тижнів у районі працювали науковці Львівського інституту народознавства Національної академії наук. Вони продовжили розпочату два роки тому на Прикарпатті історико-етнографічну експедицію. Збирають польовий матеріал, який стосується традиційного землеробства, лісорубства, домашніх промислів і ремесел, поселень, садиб, житла, одягу, їжі, посуду тощо. Якщо простіше — науковців тут цікавить усе, а розповіді мешканців Городенківщини знайдуть своє місце в історико-краєзнавчому виданні «Покуття», що готується до друку.
Монастирок наче петлею огортає Дністер. Навпроти, за річкою, — тлумацькі Ісаків, Олеша, Петрів, знаменитий водоспад «Дівочі сльози». 83-річна Ганна Шевчук каже:
«Внуки з Франківська привезли гостей, а я прошу — перевезіть мене човном, хочу подивитися на ті сльози. Сміються зі старої, дивуються: прожити тут стільки років і не бачити. А я й не знала, що ото водоспад так називається. Там ще печера є, монахи колись жили».
Жінка мешкає сама, як і більшість тутешніх стареньких. Діти роз’їхалися. Автобус їздить лише по п’ятницях і неділях. Як треба до райцентру чи Франківська, то наймають транспорт або йдуть пішки до Луки. Фельдшер теж з Луки — у місцевому пункті буває раз на тиждень. Невеличка сільська крамничка більше розрахована на туристів. Хліб привозить завклубом Михайлина Шевчук. Вона тут і за соціального працівника. Штатного не дають, бо треба не менше 300 жителів, у Монастирку ж — лише 60.
Михайлина Шевчук знає все про всіх. Супроводжує науковців. Кожен із них має своє завдання, отож, розійшлися — хто куди. Люди сприймають гостей по-різному. Знічуються, наче бояться видати якісь таємниці. Особливо, коли зайшлося про національно-визвольний рух. Села, загублені в лісах, були осередками партизанки. Досі сумніваються: де були чужі, де свої?
Розтеплюються, коли мова заходить про старовинні образи на склі.
«Ой, було їх по кілька чи не в кожній хаті! То десь розбилися, хтось викинув як непотріб. Якби ж то знати, що колись матимуть таку цінність!».
Хтось із жіночок хутко побіг додому, бо десь на шафі, чи на стриху, здається, ще збереглися. Радіють, що знайшли.
На горбку невелика церковця. За нею, трохи вище — клуб. То так за радянщини будували, щоб «заклад культури» верхував над храмом.
Церковця більше нагадує костел. І дзвіниця характерна для католицького храму. Поруч склеп, із добре збереженими написами латиною, три поховання якихось Абдаровичів. Колишня вчителька Марія Яшан стверджує, що то не поляки, бо таке прізвище українських шляхтичів згадує Франко у своїх творах. Жінка наче й готова щось розповісти, каже, що поляки гнобили українців, знущалися. Але потім якось боязко відходить.
Священик з Луки тут відправляє через тиждень. Дарія Хом’як — церковна сестриця. Пригадує, як ще за колгоспу 16 травня святкували скасування панщини біля цього хреста, робили забави. Традиція трималася понад століття. Переповідають, що як гонець на коні привіз ту звістку, якраз везли гній, та так і перекинули віз. А біля церкви тоді встановили хрест…
Храм всередині обвішаний сучасними вишивками, образами. Зрозумівши інтерес науковців, пані Дарія витягає з-за шафи два запилюжених образи. В одному під розписаним склом — тьмяний лик святого, оздоблений кольоровою фольгою. Другий — наклеєний паперовий образ.
Церкву закрили в 1962-му, мали зробити хімсклад, але щось врятувало. То оте, що зараз є зі старого, то люди місцеві переховували. А хрест, який свідчив про скасування панщини, зняли вже пізніше й вивезли на цвинтар. З району приїздили, хрестилися та плакали, як знімали. Один із тих чиновників згодом виборов відкриття церкви в 1990 році. І хрести повернули.
Люди сходяться, перешіптуються. Малеча слухає розповіді стареньких, дивується: чому досі не знали того всього? А ті наче й досі бояться чогось.
Краєзнавці, зійшовшись до гурту, діляться враженнями про тутешніх рибалок. Тут була артіль, треба було на день 500 кг риби здати. Заганяли косяки до сіток човнами, ловили фатками, з факелами ходили. Тут ще стільки всього недослідженого, такі скарби нерозкриті!
«Саме ці люди є істинними носіями народної пам’яті, саме вони ще можуть відкрити правду на досі незрозумілі події та речі, — каже керівник експедиції, професор Ярослав Тарас. — Ми збираємо матеріал, на основі якого можна буде охарактеризувати, розкрити комплекс питань, які мало висвітлені в монографіях про Покуття чи інших працях. Тому й вивчаємо етнографічні матеріали, які досліджувалися недостатньо чи подавалися спотворено».
Comments are closed.