Днями у франківському Палаці Потоцьких відбулася цьогорічна виставка «Для Бога я створю найкраще».
Ідея вже традиційного конкурсу в тому, щоб діти передали образ Бога через колажі з підручних матеріалів – кольоровий папір, цвяхи, вирізані журнальні фото, написи. Головне – щоб у них під руками був клей, а в голові – ідея та уява, пише Репортер.
«Мені подобається те, що всі роботи не мають жодного підтексту, і людина, дивлячись на них, має сама його шукати, – каже кураторка галереї сучасного мистецтва Лілія Гоголь, яка працювала в журі конкурсу. – Ці роботи, колажі – це поєднання непоєднаного, іноді мистецьке заперечення, внутрішня суперечка. Тут немає якихось банальних, стереотипних чи однакових колажів. Найбільше мені сподобався ряд робіт, що нагадують обкладинки глянцевих журналів. Відчувається, що над цими речами працювали довго. І суть не в тому, що все відсилає нас до релігійних мотивів. У кожній роботі є щось авторське, кінематографічне. Здавалось би, як можна німе кіно чи інший сюжет поєднати з Богом? А можна. Ми говоримо про візуальне мистецтво, і тут не грає ролі, якого віку людина, її стать, де вона живе. Найголовніше – візуальний код або чіпляє, або ні».
«За великим рахунком, все, що ми робимо, – для себе, або для повітря, – говорить співорганізатор виставки, художник і музикант Ярема Стецик. – Зазвичай на такі речі приходять дивитися тільки зацікавлені люди або ж ті, хто в темі. Я дуже радий, коли організатори чи я особисто не стаємо й не виглядаємо якимись однобокими речниками, а маємо з ким поділитися поглядами і думками. Так само й зараз – наприклад, я ж не можу судити особисто, як виглядає Бог? У кожного на цей рахунок є власні роздуми, почуття. Виставка і покликана для того, щоб усе це об’єднати й візуально показати».
Проєкт, за його словами, можна назвати експериментальним і налаштованим на те, щоб постійно вигадувати новий образ – як же виглядає Творець?
Читайте: Роза Саркісян: «Мистецтво має бути про людей»
«Скільки робіт – стільки ж і думок. Кожна людина, незалежно від віку, усе робить на власну манеру, – каже Стецик. – Усі роботи ми відсканували, а найкращі увійшли до каталогу. До речі, він і є винагородою за участь. Звісно, матеріальною, але водночас це щось більш символічне. Люди, діти, які не увійшли до гран-прі, – все одно отримають його як відзнаку за старання. Та й наше основне завдання – це перенести образ Бога за 2020 рік на наступні роки і для наступних учасників проєкту. Роботи настільки різні, що їх неможливо скопіювати. Каталог – не словник: роботи розкидані хаотично. Наприклад, спочатку йде робота, яка цьогоріч зайняла третє місце, а перші дві пропущені. Натомість замість них можуть бути роботи, що набрали найменше балів».
Виставка проводиться ще з 2011 року. Але вона не щорічна. За словами Яреми, між виставками може бути пауза в рік-два. Наприклад, з часу першої експозиції пройшло вже дев’ять років, а цьогорічна – шоста.
«Одного року в нас було десь 1800 робіт на виставці, рекорд! – хвалиться Стецик. – Фіксованої цифри чи якихось обмежень по кількості немає. Цього року 885 учасників, 649 робіт. Цифра відрізняється, бо багато робіт були спільні. Та й колажі надсилали з цілої України – участь в конкурсі взяли люди з 15 областей. Ніхто з нас не досконалий, правда? Тому над концепцією працювали довго».
Розповідає, що займається арт-педагогікою вже 20 років. Також брав участь «у різних ноу-хау виставках». Але в один день зрозумів, що на таку тему в Україні ніхто нічого не робить і близько. Та й, скоріш за все, робити не планує. Були моменти, коли хотілося закинути вже цю справу, але не дійшло.
«Конкурс дотичний до Бога, і якось так складається постійно, що він проводиться без нас. Ми лише оголошуємо старт, а далі залишаються тільки організаційні моменти. Щось в цьому є, – говорить Ярема. – Цього року роботи прийшли навіть з Болгарії – близько 20 колажів. Усі вони прекрасні, але їх не взяли на конкурс, бо вони не виконані в техніці колажу, хоч це й була основна вимога. Не буду забігати наперед, але десь через рік у нас буде ще одна виставка – на тему графіки, й ці роботи туди точно підуть. Вони й справді чудові, як підтвердження – всі минулі роки болгари брали призові місця. Стосовно переможців – неможливо фізично виділити одного, двох, п’ять. Це ноу-хау і призових місць просто купа. Всі покладаються на журі – скільки вони відзначать, стільки й буде переможців».
Членів журі на конкурсі 15 і в кожного по одному голосу. Тобто жодного від 1 до 10 чи якоїсь формули розрахунку балів немає. Кожен із членів журі – або письменник, або художник, священник, тобто може й не мати галузевого чи професійного стосунку до мистецтва. Але, звісно, це люди, що мають мистецький смак і якось дотичні до теми.
«Кожна робота, яка приходить на конкурс, має назву та ім’я з прізвищем автора, – пояснює Ярема Стецик. – На цьому – все. Кожен, хто дивиться на роботу, повинен для себе щось винести, сам вгадати сюжет чи те, що хотів передати митець. Наприклад, беремо роботу «Змій-спокусник». Хтось каже, що бачить там одне, хтось бачить знаменитість якусь, третій зовсім інше. Хоча сенс – передати біблійну арку «Адам і Єва». Друга робота, наприклад, більш чітка й має назву «Змієборець» – тут усе зрозуміло. Крута робота під назвою «Крізь вогонь і тіло». Там обличчя Ісуса з перепалених, напевно у печі, цвяхів, а потім їх склеїли докупи і зробили обриси. Також мене дуже вразила робота «Ковчег Ноя», де зібрані фото різних звірів, що вирізали з журналів. Зрозуміло, що це за біблійний сюжет. І ще «Вихід з Єгипту». Та я можу назвати ще багато. Але на це треба дивитися вживу, бо всі роботи – бомбезні».
Щодо віку – тут також немає обмежень, цей пункт на конкурсі зняли. Члени журі вважають, що роботи надсилають діти від чотирьох років, а замикають ланцюг молоді люди під 20. Старших мало, бо на таку клопітку роботу треба багато часу.
Читайте також: Франківський “Ураган” представив нові обличчя клубу (ФОТО)
«На тривалість виставки цього року впливають кілька факторів – погода й ситуація з пандемією, – каже Стецик. – Може навіть таке бути, що виставка триватиме три дні, а може більше. До речі, вона мала бути в режимі онлайн. Але в Палаці поговорили і вирішили зробити все візуально з присутністю людей. Сподіваємось, що гостей буде немало».
Після виставки усі роботи збирають до архіву та відправляють у Підпечери, в школу мистецтв. Якщо хтось хоче купити роботу – віддають за пожертву. Можуть і подарувати, але при умові, якщо людина готова зробити фотозвіт з експозиції. Авторів попереджають, що колажі не повертають, тільки у формі каталогу. Роботи з попередніх конкурсів також ніхто не забув і за дев’ять років вони встигли об’їздити більшість областей України та побувати на 50 виставках.
Автор: Богдан Мисюк
Comments are closed.