Газета Культура

Роза Саркісян: «Мистецтво має бути про людей»

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Уже пів року у франківському драмтеатрі працює режисерка Роза Саркісян. Прем’єру її вистави довелося відкласти через карантин.

33-річна уродженка Нагорного Карабаху, вірменка, яка виросла в Харкові, а зараз мешкає у Франківську, розповіла «Репортеру» про майбутні вистави та своє бачення мистецтва.

– Розо, як ви пов’язали життя з театром?

– Малою хотіла бути слідчою, бо у шість років побачила, як двоє людей розбили чиюсь машину. Потім зрозуміла, що хочу займатися чимось ближчим до журналістики. Та коли прийшов час вступати, мене відмовили від кафедри журналістики: сказали, що там більше акцент на філологію, а щоб бути добрим журналістом, треба освоїти професію, яка дасть ширші знання. Я вступила на соціологію, а на третьому курсі перейшла на нову кафедру – політичної соціології.

На четвертому курсі колежанка покликала мене з собою на тренінг у театр. Там я виявила, що, досліджуючи суспільство, я елементарно не знаю, хто я. Того ж року вирішила спробувати вступати на режисуру – без жодної підготовки. До того в театрі була тричі в житті. Так вийшло, що здала всі іспити й вступила.

Раніше змінювала різні професії, але вже вісім років працюю режисеркою. Театр дозволив мені почати досліджувати себе. А потім вже можна досліджувати все, що хочеш.

Читайте: Руки говорять тихо. Як це – бути сурдоперекладачем у Франківську
– Але працювали у різних театрах – у Харкові, Москві, Львові…

– Ще в університеті працювала в теат­рі у Сєверодонецьку. Хоч виставу в професійному театрі у нас треба було ставити аж через рік, я зателефонувала туди й сказала, що навчаюся на п’ятому курсі. Це був провінційний муніципальний театр. Я не була достатньо готова, але виставу зробити вдалося. У 2012 році поїхала до Москви, бо у Харкові вважають, що найкращий театр там. А як почався Майдан, я зрозуміла, що все це – ілюзія, нав’язане – любов до якоїсь імперії. У грудні 2013 просто зібрала речі й поїхала назад.

У Харкові створила незалежний театр DeFacto. Потім, у 2017 році, потрапила у Польщу – на стипендію Gaude Polonia. Там стажувалася в державних інституціях, побачила, як вони можуть працювати, тож після повернення вирішила працювати вже у державних театрах.

Далі був Львів, Перший театр, де я два роки працювала головною режисеркою. У 2019 році мені не продовжили контракт. Причини не пояснили, але неформально – я посварилася з дружиною директора, Лікою Діденко, яка працювала режисеркою-постановницею. Мене вмовляли в управлінні культури повернутися, піти на конкурс, але працювати там далі я не хотіла.

Пройшла конкурс у франківський театр і з грудня 2019 працюю тут.

– І як вам наш театр?

– Тут дуже консолідована трупа, багато молоді, всі талановиті люди, з якими хочеться працювати, театр відкритий до різних експериментів. Мені тут комфортно. Мене хтось вважає скандалісткою, але насправді я скандали не люблю. Конфлікт завжди заважає творчості.

– Місто в нас невелике, не тісно?

– Режисура – це така професія, де ти щодня бачиш свій будинок і дорогу до теат­ру. Тож мій маршрут коротенький, а я навпаки хочу більше дослідити місто. Недавно відкрила для себе озеро… Тісно буває в театрі, коли щось не підходить, а тут добре.

– Ваш дебют у Франківську – вистава «Хвиля» – про експеримент у школі, щоб показати учням, як мільйони повірили Гітлеру і як можна легко маніпулювати масами. У виставі гратимуть діти?

– Спочатку ми планували зробити виставу з дітьми, які навчаються у нашій студії. Через карантин Ростислав Держипільський сказав, що краще взяти молодих акторів, тож почали працювати з ними. Можливо, і з дітьми щось зробимо, бо я відчуваю перед ними провину. Вони почали приносити родинні історії, документи, реквізит…

– Вистава на тему нацизму у вас не вперше.

– Це правда. Важко усвідомити все, що відбувалося під час Другої світової війни.

Своїм професійним дебютом вважаю виставу-концерт «Так, мій фюрере», про фанатку Гітлера. Потім у Львові були «Прекрасні, прекрасні часи», а тепер «Хвиля». У попередніх виставах дія переважно відбувалася в Австрії, а тепер ми б хотіли попрацювати з тим, що відбувалося у Франківську. Коли прийшов Крюгер, дехто каже, що його зустрічали хлібом-сіллю, хтось – навпаки. Хотілося б дослідити не якихось людей з автоматами, а що відбувається в таких ситуаціях з нами. Чому завжди знайдуться люди, які будуть співпрацювати зі злом, люди, які будуть йому протидіяти, і ті, хто просто мовчить, коли на його очах вбивають?

Історичні травми треба перетворювати в досвід, щоб далі не наступати на ті самі граблі. Бо ці моделі поведінки передаються поколінням спадково.

– Ще буде нова вистава в рамках гранту від Українського культурного фонду?

– Проєкт називається «Коло-бо-раціо!». Він спрямований на дослід­ження реальності інклюзії, не лише в суспільстві, а й у межах мистецтва. Кінцевий продукт – імерсивна (така, що фокусується на глядацькому досвіді, залучає глядача в постановку – авт.) вистава-мюзикл «Навіщо Лемуру хвіст Чупакабри». Лібрето – за п’єсою моєї подруги, драматургині Ірини Гарець. Музику пише харківська композиторка Олександра Малацьковська, а візуальні ефекти створює художниця Діана Ходячих, також моя постійна співавторка.

У виставі гратимуть люди з інвалідністю, для яких ми проведемо тренінги, і актори нашого теат­ру. Зараз шукаємо людей з інвалідністю, які захочуть прийти на майстер-класи. Залежно від того, хто прийде, трохи адаптуємо постановку. Якщо раптом охочих буде дуже багато, ми б хотіли у фойє презентувати тих, хто не потрапить у виставу. Або придумати ще щось, наприклад фільм про виставу.

– Сюжет підніматиме проблеми інклюзивності?

– Так. За сюжетом, у містечку три роки вирує страшна зима. Окрім того, хтось вбиває домашніх тварин. Мешканці вважають, що це роблять чупакабри, тож треба на них полювати. Вони не знають, хто це, але починають їх демонізувати. Лемур вирішує йти туди і розібратись. Він знайомиться з чупакаброю і розуміє, що хтось полює і на них теж. Далі не хочу розкривати сюжет, бо має бути цікаво, чи люди повірять, що чупакаб­ри невинні і чи вдастся знайти винуватців.

Вистава – для сімейного перегляду. З дітьми треба говорити на ці теми, бо часто батьки є каталізаторами, які провокують дітей займатися демонізацією, навішувати ярлики на певних людей. Було б класно, якби прийшли зі шкіл.

Читайте також Сорочка, близька до тіла. Наталія Бартків – про “КрайКУ”, вишиванки та модну індустрію на Прикарпатті
– Майбутнє – за експериментальним театром?

– Театр віддзеркалює суспільство. Якщо майбутнє за експериментальним – значить треба, щоб у суспільстві щось відбулося. Часто митці думають, що вони володіють більшими знаннями, ніж глядачі. Якщо у мене одна дорога і 24 години на добу я сиджу в театрі, я обмежена. То чи маю я право зі сцени проголошувати істини, якщо в зал приходить людина, яка про життя знає більше, ніж я?

Думаю, що не потрібно робити мистецтво заради мистецтва, замкнене в чотирьох стінах. Мистецтво має бути про людей і для людей, може бути провокативне, форма може бути різна. Інколи питають: чи вірите ви, що театр може щось змінити? Я завжди кажу – ні, це забава. Але, з іншого боку, якщо я цим займаюся, то, певно, кажу неправду. Хочеться, щоб воно змінювало свідомість – не нав’язувало нічого, але прививало критичне мислення до реальності.

Авторка: Ольга Романська
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Comments are closed.