Успішний айтішник, киянин Дмитро Старченко повномасштабне вторгнення зустрів з сім’єю на “Буковелі”. Напередодні поїхали на відпочинок. Рідних Дмитро поселив на Прикарпатті, а сам подався у військкомат. Звідти потрапив у Нацгвардію, згодом став командиром мінометного взводу 50 полку імені Семена Височана, пише Репортер.
Там розберешся
У військкоматі мене одразу призначили у Нацгвардію, сказали в тебе дві години на збори, – пригадує Дмитро. – А в мене тільки військова кафедра, тому були страхи. Я казав, давайте я піду, як звичайний солдат. На мене подивились, посміхнулись і сказали вперед – там розберешся. Так воно приблизно і вийшло.
Дмитро став командиром взводу стрілецької роти, потім їхня рота поїхала на навчання по мінометах і стали мінометною батареєю. Тепер Старченко – командир взводу в мінометній батареї, має позивний «Піксель».
Каже, мінометники добре себе показують, бо всі тут від самого початку.
Ми всі прийшли добровольцями на початку війни, ми вже третій рік разом і дуже добре знаємо один одного, – говорить Дмитро Старченко. – Є айтішники, як я, є будівельники, автослюсарі. Якість усіх наших людей на високому рівні. Якщо треба щось зробити – все зроблять.
За словами Дмитра, тому й результати в них добрі, бо такий колектив. Голова та руки на місці в усіх. Тому, якщо треба щось зробити, відремонтувати техніку, той самий міномет – завжди придумували, як це зробити.
Рахують десь нагорі
Перший виїзд – район Серебрянського лісу. Каже, було складно, бо не мали бойового досвіду.
Це нам дуже пощастило, що ми міняли батальйон «Донбас», їхніх мінометників, – розповідає Дмитро Старченко. – Там вже досвідчені хлопці й вони нам дуже допомогли. Розказали, показали й підказали багато. Ми стріляли точно, ліквідували мало, треба ще.
Скільки мають уражених цілей, каже, точно не знає, бо всього мінометники не бачать. Лише деякі моменти, коли є трансляція. Підрахунок ведеться десь нагорі, додає Дмитро.
Перша знищена ворожа техніка – це була ейфорія, – говорить «Піксель». – Було скупчення ворога й розрахунок «Художника» їх вразив. Попали класно! Це були ну дуже приємні відчуття, хотілось ще і ще, і ще.
Так, найважче було на початках, а також тому, що було проблеми з боєкомплектом. Його не вистачало.
Тому БК, БК і ще раз БК, – говорить Дмитро. – Якби воно було, було б набагато легше піхоті. Якщо йдуть штурми, ми це бачимо на екранах, ну і стараємося максимально розбити ту групу, яка на наших йде. Або відслідковуємо, де вони, де у них місця пересадки, де в них скупчення автомобілів, живої сили. І тоді до контакту ми їх стараємося розбити максимально, наскільки це вдається. Наша піхота впевнена у нас, а ми в них. Так і працюємо.
Потрібна заміна
Досвід IT якоюсь мірою ставав у пригоді, адже багато роботи з технікою, з комп’ютерами, є програмне забезпечення і розуміння, як воно працює. А ще – командир мусить бути з бійцями.
Аби була довіра, командир має бути зі своїми людьми, – впевнений Дмитро. – Основна якість командира – це піклуватися про особовий склад. Тоді хлопці будуть краще ставитись до своєї роботи, робити навіть більше, ніж треба. Хоч іноді й жорсткість треба проявляти, бо ситуації різні бувають, не без того.
Рідні Дмитра три місяці пожили на Прикарпатті й повернулися до Києва. Як тільки була можливість, то приїздили навідувати. У Дмитра двоє донечок – п’ять і вісім років. Йому їх дуже не вистачає, а їм тата.
Коли бачиш багато чоловіків призивного віку, які не задіяні, а ми вже тут третій рік, воно трохи шкребе, – каже Старченко. – Хотілося б якоїсь ротації. Ми розуміємо, що, поки війна, ми нікуди не дінемося, що все одно доведеться працювати. Та я бачу і по хлопцях, бо втома є. Ми один одного підбадьорюємо, жартуємо, але було б добре, щоб була якась заміна, щоб якийсь час хлопці побули вдома.
Дмитро додає, що люди мають зрозуміти – просто так війна не закінчиться. Задіяними мають бути всі й докладати максимальні зусилля, аби вона закінчилась, і закінчилась так – як нам треба.
Треба думати, не тільки про себе, а й про свою країну, – каже Дмитро Старченко. – Думати і щось робити для того.
Авторка: Світлана Лелик
Стаття створена за підтримки проєкту стипендій програми «Голоси України» в рамках ініціативи Ганни Арендт, яка реалізується Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним офісом міністерства закордонних справ Німеччини. Фонд жодним чином не впливає на контент і не несе за нього відповідальність.
