У свої 15 років Віталій Данило з села Жуків є директором родинного музею, який сам і заснував два роки тому. А ще керівником, продюсером і режисером вокального колективу «Жуківські бабусі».
Хлопець дуже вболіває за традиції та звичаї рідного села, його одяг, пісні, людей, пише Репортер.
Музей при колективі й навпаки
Поки що музей займає одну велику кімнату і невеликий коридор. Значна частина експозиції – це вишиті роботи прабабусі Ганни. Саме вона виховувала Віталія й прищепила йому любов до пісні й традицій. П’ять років тому її не стало.
Прабабуся і її сестра Марія вчили мене народних пісень, – розказує Віталій. – Щодня по одній пісні. Я всі знаю. Якось у мережі побачив відео з колективом «Бовсунівські бабусі». Це Житомирська область, але вони співали так, як колись моя прабабуся та її сестра. І вони мене надихнули на ідею створити колектив «Жуківські бабусі».
Отож два роки тому у пам’ять про прабабусю Віталій вирішив спершу створити колектив, а при ньому музей.
Розказує, що батьки підтримали, та коли він почав виставляти це все на загал, то захвилювалися. Адже сину тоді було лиш 13. Боялися, що не всі зрозуміють та підтримають. Але все вдалося.
На екскурсії до Віталія навідуються сусіди. Приїздять і люди з інших міст, які цікавляться Покуттям.
Цього року Віталій долучився до проєкту «Сильвети Покуття» і приймав цілу делегацію з Франківська. Перераховує, що були в нього Христина Терлецька з університету Короля Данила, рестораторка Ольга Зінько, художниця Марта Пітчук, дизайнерка Любця Чернікова.
Вони до того були в Олеші, а після мене ще мали їхати до Тлумача. Але як вони всі казали, що тут найкраще, – усміхається Віталій.
А ще у музеї побували першокласники з Жуківської гімназії. Їх привела його перша вчителька. Каже, дуже старався, аби дітям було цікаво. Сміється, мовляв, це ж першокласники, їх треба зацікавити. Але всі були задоволені.
Від жуків-короїдів до королів
Отож у своєму музеї Віталій розкаже дуже багато й цікаво про традиції рідного села. Найперше – про те, звідки походить назва. Переповідає легенду, що колись тут був ліс, куди люди втікали й ховалися від татар. Згодом почали будували поселення, а рубати ліс людям допомагали жуки-короїди. Ліс дійсно є недалеко біля села.
А вулиця, де мешкає музейник, називається Королівка не просто так. Є ще одна легенда, що колись тут їхав король зі своїм військом. Була сильна посуха і він наказав копати криницю. Люди були дуже знесилені, але лише трошки покопали й пішла вода.
Та криниця і досі є, – говорить Віталій. – І коли в селі посуха, то в тій криниці вода є постійно.
От, скоро різдвяні свята і в Жукові дуже цікаво святкують Маланку. Збираються хлопці й переодягаються у Маланку, Маланчину сестру, Чорта, Жида, Цигана, Козу, Смерть, Старий Новий рік, двох Гуцуликів і двох Козаків. І такою великою компанією ходять по селі з 31 грудня на 1 січня.
Колись було по дві-три групи, бо село велике, – розказує Віталій. – Було багато людей, а зараз вже менше. Але все ж таки хлопці збираються, щоб продовжувати наші традиції. Ще наша Маланка як їхала у Київ, то завжди займала перші місця на різних конкурсах.
Має Жуків і свої унікальні локальні страви – весільну юшку та весільну капусту. Юшку колись готували з кукурудзяної крупи, а тепер роблять з рису. Його варять з м’ясом, додають туди підпеньки та підпалену муку – борошно, обсмажене заздалегідь на сковорідці.
А весільна капуста – це квашена чи свіжа капуста, яку обварюють і додають трошки муки й сметани. А в кінці жовток, аби мала гарний колір.
Збирає скарби – жуківські сорочки
Віталій захоплюється вишивкою та сам вміє вишивати бісером, хрестиком, гладдю. Розказує, спершу однокласники, переважно хлопці, не дуже це сприймали, мовляв, не чоловіча справа. Але потім все затихло.
Зізнається, що навіть не думав, наскільки Україна багата на вишивку. А коли заглибився, то дізнався, що кожен етнорегіон мав свою. І що Жуків – це Покуття.
Покутська вишивка дуже цікава, бо у нас є усі відтінки червоного, – говорить Віталій Данило. – У нас на сорочці є чорний – це розвід, а далі бордовий, темний бордовий, є вкраплення жовтого, рожевого, блакитного, зеленого кольорів. Здається, то не поєднуване, але то дуже гарно виглядає. І сама оздоба та крій у нас дуже вишуканий. А довершуваності додає вишивка дрібною вовняною ниткою.
У музеї Віталій зібрав родинні речі, багато приносили й дарували люди, а також дещо купував. Свою першу давню сорочку хлопець купив за 900 гривень. Спеціально збирав і відкладав кишенькові.
Хвалиться, що має в колекції чоловічу сорочку, якій десь 150 років. Та найдорожчими експонатами для хлопця є роботи прабабусі й речі з рідного села.
Думав, що не знайду жодної правдивої жіночої сорочки з нашого села, а зараз у мене їх аж три, – розповідає Віталій. – Першу свою сорочку жуківську я знайшов випадково.
Каже, якось гуляв з друзями й вони зайшли у стару відчинену хату. Віталій любить подивитися, який колись був інтер’єр у домі. На дерев’яному вішаку побачив сорочку. Вона була у дуже поганому стані, мала плями від мастила. Забрав її, аби геть не пропала. Вдома пробував відіпрати, а поради йому давав відомий колекціонер Богдан Петричук.
Мене якось спитали, мовляв, ще трошки цим позаймаюся і буду продавати? У жодному разі, – впевнено говорить Віталій. – Якби крайня потреба, що хтось захворів чи ще щось і єдиний вихід все продати… Тоді щось би продав, але точно не жуківські речі. Я їх дуже довго шукав і шукаю.
Запаска у звізди й мішінка на шиї
Віталій вбраний прадідову сорочку. Вона якраз на нього, лиш, каже, рукави короткі.
Прадід був трошки менший від мене, але я дуже люблю цю сорочку, – говорить хлопець. – Тут такі гарні й пишні рукави. На старих сорочках рукави, як чоловічі, так і жіночі були пишні.
Ще на ньому кептар з села Гарасимів. Розповідає, що викупив його у перекупів за 4 000 гривень. Це його перший кептар і наразі найдорожча річ у колекції. Каже, ще пощастило, адже зараз такі кептарі коштують більше.
А це наш кептар жуківський, мені його подарували, – показує новеньку безрукавку. – Тут дуже дрібна робота. Досить важко робити цю вишивку на кишенях. Кептарі носили на кожен день, далі лиш на свята, а потім взагалі це пропало. Нещодавно я один на ціле село пішов до церкви в такому кептарику. Усі на мене дивились. Після того одна наша жінка з села принесла мені старий кептар. Але він у дуже поганому стані. Треба давати майстрам на реставрацію.
Ще Віталій показує жіночі й чоловічі ткані пояси. Вони дуже красиві. Витягає зі скрині старі запаски. Їх жінки в’язали спереду, а ззаду була фота. Це також як запаска, але в Жукові казали – фота.
Ця запаска саме з нашого села, – хвалиться юний музейник. – Вона святкова у зірки. Такі носила молодь. Так і називається – запаска у звізди.
З невеликих коробок Віталій викладає намиста з перлів та з синього, жовтого, білого скла. До речі, намиста з різних кольорів називають – мішінка. І чим більше їх, тим краще.
В центрі музею різний реманент – куделі, веретено, терлиця, інші знаряддя для обробки льону. Усім цим користувалися в його родині. До речі, Віталій навіть сам сіяв льон, полов, жав, молотив, вимочував, а потім тер на терлиці. Останнє, каже, найтяжче.
Я хотів спробувати, як це все робили колись. Хотів розуміти, наскільки це була важка праця, аби дойти до нитки й до того полотна з якого робили сорочку, – говорить хлопець. – І я купив на базарі насіння. Посіяв десь на площі 3х7 м. Як гарно цвіте льон! Зранку прокидався і з вікна бачив, яке то все синє-синє. Ви знали, що одна квітка цвіте один день?
Віталій думає йти вчитися у Косів, в інститут декоративного мистецтва, на ткацьку справу. До речі, у Жукові колись жив ткач, робив чудесні запаски, за якими зараз полює хлопець.
Розмови линули, що ми на старості в артисти ринули
Часто в музеї збираються і «Жуківські бабусі». От, зараз будуть записувати колядки й щедрівки до Різдва. У колективі є шість учасниць. Наймолодшій 70 років, а найстаршій – 87.
Я є керівник, продюсер, режисер, відеооператор, а їхня робота – співати, – посміхається Віталій.
«Жуківські бабусі» виступали у сільському клубі, в Обертині в Народному домі. Мають перше місце на конкурсі «Україна єднає світ» у Києві. Відправляли на конкурс своє відео.
За словами Віталія, «Жуківським бабусям» репетиції не потрібні. Адже кожна десятки років відспівала у різних колективах у селі, у хорі. Усі пісні добре знають і вибирають, що співатимуть, уже перед виступом.
Єдине – готувалися, коли їхали в Обертин, бо я дав нову жартівливу пісню, – пригадує Віталій. – Спершу показав тітці, бо я до неї завжди прислухаюся. Їй дуже сподобалося, бо там такі слова гарні:
Про джерело у нас розмови линули,
що ми на старості в артисти ринули.
А ми ні на кого не зважаємо,
все танцюємо і співаємо.
Ми не ахаємо і не охаємо,
як соловейочки в садочку тьохкаємо.
Щоб старість нас не чіплялася,
щоб легко нам співалося.
Віталій веде соцмережі, має ютуб-канал, де публікує усі виступи. Розказує, що з самого початку був певний негатив. Люди писали різні образливі коментарі, мовляв, «артисти погорілого театру», «які пісні, як війна в Україні?».
Я колись це брав дуже близько до душі і чуть не плакав, – ділиться Віталій Данило. – Я ж стараюсь для людей, відроджую традиції, а тут таке пишуть. Але між тими людьми було багато, які це підтримували. І я продовжив. І тепер не зважаю на негатив.
Хлопець пояснює, що своєю роботою вони відроджують старовинну пісню, традиції села й роблять усе, аби про нього дізналися.
От, як багато речей вивезли окупанти з музеїв в окупованих територіях і поклали у свої? І кажуть, що це російське, – говорить Віталій Данило. – Що наша пісня, то російська. Як це може бути? Тому ми це маємо берегти й відстоювати. Ми також таким чином помагаємо. А ще ми ходили з друзями колядувати й щедрувати. Зібрані гроші задонатили для чоловіків з нашого села, які воюють.
Авторка: Світлана Лелик
