Їх поєднала війна, адже у кожної чоловік відвоював або досі воює. Спільні зустрічі, розмови, справи досі допомагають їм підтримувати одна одну. Нині вони збираються, аби робити добрі справи й помагати військовим.
Кажуть, не можуть інакше, як і їхні чоловіки, пише Репортер.
Ти не одна
Понеділок, день Конституції. У всіх вихідний. На вулиці купа люду, з площі на всю стометрівку лунає концерт. В офіс «Спілки учасників АТО» на Шашкевича одна за одною піднімаються з десяток жінок, аби плести маскувальну сітку.
Усі вони членкині ГО «Дружина воїна», яку створили у грудні 2018 року. А знаються ще з 2014-го, коли їхні чоловіки пішли на війну.
До теми: «Борщики» не здаються. Чому в Дорі щороку відзначають День солдата (ФОТО)
«Мій пішов у другій хвилі, – розказує Наталя Команіцька. – У фейсбуці кинули інформацію, мовляв, у кого чоловіки другою хвилею поїхали, – давайте зберемося біля ОДА. Так і познайомилися. Ходили по підприємствах, просили гроші на посилки й відправляли, що треба. Потім зрозуміли, що йде вигорання і допомога потрібна нам. Почали збиратися на групи взаємодопомоги, які вів отець Ярослав Рохман. Це все організувала наша голова Тетяна Фреїшин».
А Галя Гуляк розказує, коли чоловік був на сході, а вона весь час вдома з дітьми, то просто хотілося виговоритися, з кимось поділитися.
«Тебе зрозуміє та, яка це пройшла або проходить, – каже Галя. – Бо то вже інше світосприйняття. Хлопці, як вертаються, то теж можуть виговоритися лише своїм побратимам. Ми також чуємо закиди, мовляв, а чого туди пішов? Як ти пустила? Зараз уже навчилися з цим жити, але, певно, от такі ситуації нас найбільше і згуртували».
Змійкою краще
«Змусила чоловіка знайти зелені футболки. Зараз ще Аня довезе, – Таня Фреїшин ставить на стіл кілька пляшок холодної мінералки та кладе три темно-зелені футболки. – Нам треба по секондах зробити оголошення. О, напишіть, що ми дуже потребуємо натуральні тканини кольору хакі. Може, в когось старі речі є, аби на смітник не викидали – хай нам приносять».
Вони завжди щось роблять на своїх зустрічах. За роботою й виговорюються, діляться проблемами, шукають, як їх вирішити. Кажуть, недавно футболки розмальовували, магнітики робили, на Новий рік віночки плели, торбини хлопцям на схід шили й напаковували цукерками, а тепер плетуть сітку – вже другий тиждень.
Дружини воїнів. Як у Франківську жінки тримають надійний тил (ФОТО)
«Завжди шукаємо нове, що зробити, а оскільки сітки завжди потрібні, то робимо, – говорить Фреїшин. – Дівчата з соціальної кав’ярні «4.5.0» з проданої випічки дали кошти на основу, а ми вже плетемо. Вчилися з ютубу, з чоловіками консультувалися. Ми зав’язували вузлики, а нам порадили, що краще змійкою, бо ті вузлики заплутуються, а хлопцям потім буде морока розплутувати».
До речі, цю сітку жінки плетуть для підрозділу, в якому служить чоловік їхньої подруги Мар’яни Процької. Він там з 2014 року.
Самим на себе заробляти
Кав’ярня «4.5.0» – це соціальний проєкт ГО «Дружина воїна». Назва означає, що все добре. Це такий військовий термін. Ідея належить Ользі Бобрикович. «Дружини» постійно долучалися до благодійних ярмарків, пекли смакоту і приносили продавати. От, в Ольги й виникла ідея, а чому б справді на цьому не заробляти, мати гроші на допомогу дітям, на реабілітацію та інші соціальні проєкти.
Проєкт «4.5.0» діє вже два роки. Поки у мережі продають свої кулінарні вироби, але мріють про кав’ярню-хаб, куди могли б прийти дружини військових і поспілкуватися у своєму колі. Де була б дитяча кімната…
Та й у мережі «4.5.0» вже непогано розкрутилися, постійно мають замовлення, бо все смачне й натуральне.
«Особливо багато замовлень перед святами», – розказує Олександра Насімук. Коліжанки нахвалюють її, що у всі смаколики вона вкладає душу, тому так смачно. А печені горішки взагалі стали фірмовою випічкою. Крім того, всі виручені гроші йдуть на добрі справи, що додає виробам особливого смаку.
За її словами, в рамках соціальної кав’ярні запровадили акцію «Подаруй свято дитині загиблого героя». Дівчата печуть торти та їдуть вітати малих з днем народження.
«Пам’ятаю, вперше як приїхала, то не могла стримати сліз, – розказує Леся Насімук. – Стою з тим тортом, а сказати нічого не можу. Це було дуже емоційно і водночас дуже класно».
Лише разом
«Дівчата, зараз є можливість отримати путівку на психологічну реабілітацію і дружинам військових, – говорить Таня Фреїшин. – Цього року нам держава вперше дала можливість скористатися таким. Є непоганий вибір».
«Але є недоліки, бо окремо записують дружину і чоловіка – разом не можуть», – додає Наталя Команіцька.
«Окремо записують, – підтверджує Людмира Лучин. – Наприклад, чоловік прохідний, а я сімдесята – непрохідна. Вони не акцентують, що це сімейна реабілітація. А яка нам користь їхати окремо?».
Жінки довго дискутують і вирішують, що треба зібрати круглий стіл і запросити когось з департаменту соцполітики, аби вирішили це питання. В один голос кажуть, що потрібна саме сімейна реабілітація, бо це дієво, знають по собі.
«Пам’ятаєте, коли я прийшла на першу зустріч у семінарії? – звертається до подруг Наталія Команіцька. – Говориш перші слова – і зразу сльози. Відчувала себе виснаженою, розбитою. Потім з кожною зустріччю робишся сильнішою. Відчувала, як звільняєшся від якогось негативу, набираєшся позитивних емоцій і вже готова помагати іншим».
«Мені здавалося, що я одна така, – каже Марія Симчич. – А тут знайшла рідні душі, дівчат, у яких такі самі потреби і труднощі».
«Відчуття власної безсилості тоді на початках певно було у кожної, – доповняє Леся Марковецька. – Ти хочеш щось зробити, але не розумієш що і як. А тут маєш дотичність до чогось. Не скажу, що до перемоги, але розумієш, що можеш комусь допомогти. І це є віддушина».
Аня Карпенко, яка досі просто уважно всіх слухала, розказує свою історію. Це був серпень 2014 року. Вони з чоловіком вранці щасливі повернулися зі столиці, бо їхня донька поступила в омріяний виш.
«І тут після обіду – хлопчина з повісткою, – пригадує Аня. – Чоловік чотири роки як на пенсії. Звільнений за станом здоров’я. Він спокійно відреагував, бо військовий. А в мене шок. О 18.00 прибули в обласний військкомат. А далі важкий рік, який я думала, що не переживу. Якось зустріла нашу Наталю Чайківську і вона привела мене сюди. Тут колосальна підтримка. Я вам кожній дякую».
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.