У селі Смодна, неподалік Косова, відкрили центр гуцульського коня «Гуцулик». Тут є десять коней цієї унікальної, витривалої, лагідної, толерантної породи. «Гуцулики» прекрасно ладнають з людьми – і дорослими, і дітьми.
Відтепер верхи на конях чи у бричці «гуцулики» повезуть усіх охочих цікавими маршрутами парку «Гуцульщина», пише Репортер.
Коні для гуцула – все
Центр гуцульського коня «Гуцулик» офіційно відкрили у вівторок, 24 червня, за підтримки Франкфуртського зоологічного товариства в Україні. Розташований він у селі Смодна, вулиця Дружби 137, на території Національного природного парку «Гуцульщина».
За словами директора парку Юрія Стефурака, відкриття приурочили 100-річчю від заснування в Косові товариства конярів гуцульської породи коней. У той час спілка працювала доволі потужно. Відомий гуцульський письменник, посол сейму Петро Шекерик-Доників був там заступником голови.
Коні для гуцула – все, – говорить Юрій Стефурак. – Як писав Володимир Шухевич, не було би коней на Гуцульщині, в цих горах, то гори були б пусткою. Коні є у житті гуцулів з народження, бо ними везли з гір дітей хрестити до церкви, далі – молодих вінчати до церкви. І в останній путь теж проводили на конях. Кінь – це був член родини. Гуцул завдячує коневі, як і кінь гуцулу, тому що він ділився з конем останнім куснем хліба.
Як каже Стефурак, перші відомості про цю породу зустрічаються ще у 1603 році. А у часи Першої світової війни на цю породу звернули увагу європейці, які в Карпатах могли перейти через гори та перевести амуніцію суто на цих конях. До речі, обсерваторію на Попівані у 1930 роках збудували саме за допомогою «гуцуликів».
Совєтів дратувало, що гуцули мають свою породу коней
Пан Юрій разом з дружиною Іриною понад 30 років займаються відновленням і збереженням цієї породи на Косівщині. За словами Ірини Стефурак, наукової співробітниці парку, починати практично не було з чого, адже таких коней майже не лишилось. Породу знищили совєти.
Колись один дуже старший чоловік розказував, як знищили цю породу, – розповідає пані Ірина. – Тобто, коли вони прийшли на Косівщину, їх дратувало все національне, зокрема й те, що гуцули мають свою аборигенну породу коней. І чим воно закінчилось? Там, де автостанція у Косові, був такий закуток, куди наказали зігнати усіх коней гуцульської породи. Поряд стояли скотовози, на які вантажили цих коників і відвозили на м’ясокомбінат. Тобто, основна маса породи була знищена.
Якось Стефураків знайшла американська організація Hacker Project International, яка запропонувала програму, що базувалась на християнському принципу. Вони давали овець і корів людям, а приплід ті мали передати ближньому. Але Стефураки попросили коней. Таким чином зародилась американсько-польсько-українська співпраця.
З Польщі нам привезли на розплодження жеребця Варніка, дуже шикарної гуцульської породи, – розказує Ірина Стефурак. – Ми взялися шукати кобилок – за всіма відповідними параметрами. Він їх покривав. І таким чином у нас почався процес відродження.
Потім Юрія Стефурака запросили на роботу до Національного природного парку “Гуцульщина”. Він сказав, що йде лише з кіньми. Таким чином у парку з’явилися коники гуцульської породи.
Кінь, то є кінь
Нині у центрі «Гуцулик» є 10 коней, усі – нащадки Варніка. Вісім з них – кобилки.
Вони ще досить молодого віку – є шість років, п’ять, чотири, – розказує про гуцуликів працівник центру Володимир Строїч. – Це лошадко народилась півтора місяці тому, його кличка – Зорян, а маму звати Зірка. Ця порода досить спокійна, прекрасно носить верхи у сідлі, без сідла. От, Арніка – постійно працює з маленькими дітьми, вона дуже чемна. Рибка – молоденька кобилка, також дітей возить – і військових.
За словами пана Володимира, гуцульська порода вирізняється тим, що це міцні невисокі коні. Вони пристосованіші до гірської місцевості, ніж інші породи.
Великому коню по горах важче пересуватися, бо його вага може перевищувати 500-600 кг, а ці в середньому мають 300-400 кг, – розказує Строїч. – І вони низенькі та можуть швидко пересуватися. За день можуть проходити 50-60 кілометрів. Ця порода є лагідна, можна з дітьми працювати.
Запрошений на відкриття ватаг з Космача, 70-річний Василь Кравчук розповідає, що нині має два “гуцулики”, як і колись його предки. Чоловік понад 40 років літує на полонині Росохач, де випасає худобу та робить сир і знає, що без коника на полонині нелегко.
Ви розумієте, гуцулу без коня, то не було життя, – говорить пан Василь. – То далеко в горах є такі місцевості, що лиш конем верхом можна заїхати. Ні возом, ні машиною, а тільки верхом. У бесаги бринзи з полонини на базар везли конем. То є раз. А ще я сам з Космача і до нинішньої днини є така дуже популярність їхати до шлюбу на конях. То молода їде на конях зі свахами, і молодий. Є, що по 50-60 коней.
Верхи пан Василь їздить з 10 років. Каже, що й у вісім років хлопчаки уже їздять.
Йой, та діти гинуть їхати на конях. Але так, аби були коні спокійні, – розказує ватаг. – Але уже як хлопці більші, то вони вже навпаки хотіли б, аби кінь був буйний. Хоч би впав, але поїде.
Свого першого коня він купив у 15 років за 300-400 рублів. І нині каже, вони не є дешеві. Наприклад, «гуцулики» коштують 1000-1500 доларів.
Я хочу жити
Відроджувати та популяризувати «гуцуликів» вирішили через туризм та іпотерапію, адже парк має для цього всі умови.
Уже розробили п’ять маршрутів, загальною протяжністю 20 км. Є коротенькі маршрути, де можна просто прийти до лісу, до джерела. Це поволі година туди і назад. Є такі, що можна йти на цілий день. На маршрути можна виїхати як верхи, так і у бричці.
У планах також є музей, який демонструватиме побут гуцула і його коня. Має бути критий кінний манеж, аби працював цілий рік, адже сюди на реабілітацію приїздять ветерани, а також діти.
Іпотерапією займається якраз Ірина Стефурак. Вона закінчила спеціальні навчання у Польщі з цього напрямку. Каже, ця порода дуже підходить для реабілітації, адже коні спокійні, толерантні й у них дуже спокійний хід, без ривків.
Частими гостями тут уже стали ветерани, які перебувають на реабілітації у центрі «Тепло крилатої душі» у Коломиї. Його відкрила Наталія Тарабалка, мати загиблого пілота Степана Тарабалки.
З групою ветеранів приїхав Костянтин Соболєв з дружиною. Каже, наслуханий про коней від хлопців.
Вони розповідали, що тут дуже приємно і заспокоює, – говорить Костянтин. – Це як контактний зоопарк. Треба з тваринами мати спілкування, бо воно хлопців відволікає від думок про війну. Тварини дуже допомагають, особливо коні.
На реабілітації у Коломиї Соболєв уже три тижні. Каже, що з того часу пішов на поправку.
Завдяки центру, я хочу жити, – говорить військовий.
Костянтин отримав важке мінно-вибухове поранення. Медики витягли з нього 26 осколків. Чоловік воював у 42 бригаді. Каже, у батальйоні багато побратимів з Косова та Коломиї і він вже перший гуцул з Харкова. Разом з дружиною мають бажання переїхати й залишитися на Прикарпатті.
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.