Він мріяв до 30 років піднятись на Еверест, відкрити свій кінний клуб, купити квартиру біля озера, отримати майстра спорту з конкуру. Але його життя обірвалось у 27.
Спортсмен з Івано-Франківська Павло Панфілов завжди був активним і завзятим, тож у березні 2022 року добровольцем відправився захищати Україну. Загинув у 2023 році, по дорозі з Бахмута, пише Репортер.
Жив насичене життя
Спортом Павло захопився ще в дитинстві, тоді займався футболом. Йому подобалися тренування, навіть незважаючи на те, що треба було їздити на інший кінець міста рано-вранці у вихідні. Брав участь у багатьох чемпіонатах в Україні й за кордоном, отримував нагороди.
У 14 років зайнявся східними єдиноборствами, зокрема ушу, теж брав участь у змаганнях. А коли підійшов час обирати університет, Павло отримав запрошення до школи олімпійського резерву в Києві. Там тренувався у відомої тренерки Анни Каштанової. Зваживши все, родина вирішила, що такий шанс упускати не варто, тож Павло поїхав вчитися. Вечорами, після виснажливих тренувань, готувався до ЗНО. Далі вступив до Прикарпатського університету на заочне та паралельно їздив тренуватися до Анни Каштанової в Київ.
Потім був Майдан, а далі Паші прийшла повістка в армію. Мій чоловік військовий, тому, звісно, ми взяли повістку, – розповідає мама Павла Вікторія Панфілова. – Син підписав контракт, спочатку був у Франківську, потім їздив на ротації у Дніпро. Чемно відслужив три роки, але продовжувати не хотів, казав, більше в армію не піде. Адже тоді в ЗСУ все було ще не так, як зараз.
Після служби Павло завершив навчання, почав займатися джиу-джитсу. Перемагав на змаганнях в Одесі, в Португалії. З друзями відкрив свою пральню – потім бізнес довелося закрити через коронавірус. У вільний час любив ходити в гори, займатися верховою їздою, проводити час з родиною.
Потім люди, які його знали, казали, що він спішив жити. Але він не спішив, він просто жив своє повноцінне насичене життя, – говорить Вікторія Панфілова. – Паша водив нас на Говерлу, на Хом’як. Він був дуже родинний, любив свою сестру Катю, завжди нею опікувався. Навчив мене приймати квіти, дарував їх постійно. А ще хлопці подарували йому коня, назвали Прованс. Він зараз у кінному клубі на Юності, ми приїжджаємо туди час від часу. Але мені дуже болить серце бачити його.
Читайте: Ті, що пішли першими. Історія добровольця з Коломиї Андрія Балацького
«Повернусь героєм»
Коли почалася повномасштабна війна, Павло одразу зрозумів, що не сидітиме склавши руки. Він поговорив з друзями й усі разом вирішили йти добровольцями.
Він прийшов, сів на кухні й каже: «17 березня їдемо». Мені одразу так заболіло, – говорить мама Павла. – Казав, що їде зі своїми хлопцями, бо має бути впевнений, хто з ним пліч-о-пліч, має довіряти побратимам. Я питаю: «А якщо загинеш?». Він каже: «Повернусь героєм».
Спочатку Павло з побратимами поїхав до Києва, там вступив до сил спеціальних операцій. Тренувалися вони з американськими інструкторами. Зокрема – з добровольцем Джеріко Скаєм Магаллоном, з яким Павло потоваришував і який загинув у 2023 році у Бахмуті. Потім поїхали в Бучу на «зачистку».
Наприкінці квітня Павло повідомив рідним, що вони з хлопцями укладають контракти з ЗСУ та їдуть у Харків. Там друзі дивувалися, як місто міняється, стає більш україномовним, що до них там добре ставляться.
Він писав і дзвонив мені постійно. Вперше пропав на добу, як потім виявилося, вони пішли звільняти Ізюм, – пригадує Вікторія Панфілова. – Ми вже дуже хвилювалися, бо від Паші довго не було нічого чути. А тут раптом його побратим скинув нам відео, де вони зривають в Ізюмі російський плакат з триколором. А потім – де наш Пашка піднімає український прапор над будівлею міської ради і кричить «Слава Україні!». Потім його побратим і друг Стас розказував, що вони були такі горді, натхненні від того, так тішилися, що Ізюм знову українське місто.
Читайте: Вони загинули за Україну. Старший солдат Микола Семчук (ВІДЕО)
Потім Павла відпустили додому – спочатку влітку, потім на початку осені. А далі він відправився обороняти Бахмут.
Він говорив: «Хлопці в Бахмуті гинуть, а я тут». Казав, якщо не підуть на Бахмут, то переводиться в іншу частину. Його просто розривало це бажання помогти, бажання визволити, – каже пані Вікторія. – Спочатку Ізюм, потім Херсон – це так їх піднесло. А потім у Бахмуті щось помінялося, навіть всередині наших військ. Люди, напевно, почали більше розуміти, що це страшна війна.
Дорога смерті
У Бахмут Павло з побратимами поїхав 26 січня 2023 року, на місяць. Базувалися в Краматорську й через день їздили на завдання шляхом, який потім назвали «дорогою смерті».
Ми питали, чи вони їздять цією дорогою. Він казав: «Ні, що ти, мамо! Ми через поле». Звісно, це була неправда, – каже Вікторія Панфілова. – Пам’ятаю, 21 лютого він мені подзвонив, на диво, хотів більше розказати, казав, що росіян дуже багато. Я так шкодую, що більше його не розпитала. Наступного разу на зв’язок він мав вийти 23 лютого. Вже від ранку ми почали дуже хвилюватися.
Але Павло уже не зателефонував і не написав. Його життя обірвалося по дорозі з Бахмута. Тоді вже був наказ залишати місто.
По дорозі щось не так було з колесами, вони зупинилися. Виявилося, що росіяни вже «вели» його з Бахмута. Почалися постріли, вони побігли ховатися. Тоді Стасу «прилетіло» в спину, а Пашу поранило в пах, – каже пані Вікторія. – Повз їхали двоє медиків на звичайній машині, не броньованій. Вони забрали хлопців всередину, але тоді по них знову «прилетіло». Стас залишився без ноги, але вижив – і все це нам розповів. А нашому Паші знесло пів голови.
Читайте: Вони загинули за Україну. Молодший сержант Валентин Ємбрик
Пізніше побратими повернулися за тілом Павла – ще встигли до того, як Бахмут окупували. Далі, вже у Дніпрі, ДНК Павла переплутали з іншим військовим. Рідні ще чотири місяці чекали на підтвердження і на тіло.
Я просто взяла себе у руки і чекала. Змушувала себе вставати зранку, ніби пластилін, відривала себе з ліжка, – говорить Вікторія Панфілова. – Мене дуже рятувала робота, діти. Я тоді всі сили спрямувала, щоб його забрати. А потім 23 червня повідомили, що тіло знайшлося. Ми поховали Пашу на Алеї Слави у Чукалівці.
За свій бойовий шлях Павло Панфілов отримав чотири нагороди – за захист Києва, Харкова, від президента Володимира Зеленського і головна – «Залізний хрест» від Валерія Залужного.
Зараз рідні та побратими Павла роблять все, щоб його не забували. Влаштовували спортивний турнір на його честь, а на 30-річчя – вечір спогадів. А ще Вікторія Панфілова мріє зробити спортивний майданчик для дітей на честь сина, щоб пам’ять про нього жила довго.
Авторка: Ольга Романська
