«Ти розумієш, мені соромно не буде, я зробив все, що міг – для вас, для України», – ці слова льотчик Андрій Ткаченко сказав дружині перед останньою ротацією. Літак Андрія був підбитий 8 березня 2024 року в небі Донеччини. Поховали захисника у Франківську, тут він жив з дружиною Лесею та сином Марком.
Посмертно йому присвоїли звання підполковника. Зараз міська та обласна ради звернулися до президента з проханням присвоїти Андрію Ткаченку звання Героя України.
Не вірила, що це може статися з ними
Якщо у всіх велика війна почалася 24 лютого, то в нашій сім’ї вона почалася 18 січня, – розказує дружина Андрія Леся. – Ми якраз повечеряли, була друга Свята вечеря, і тут Андрій заходить по формі, каже – давай, цілую тебе, я їду. У нас, напевно, війна.
Власне, коли 24 лютого зранку почалося вторгнення, чоловік ще подзвонив, попередив, хай забирає сина та їде з міста, хай дзвонить всім друзям і теж каже виїжджати.
Пам’ятаю, тоді дивишся ті новини – Київ палає, Львів, Хмельницький і надії на те, що та твоя людина жива, вже нема, – каже Леся. – Набираєш номер – поза зоною. Але врешті приходить повідомлення – все добре.
З того часу життя їхньої сім’ї перейшло в очікування таких повідомлень – «я вилетів», «я сів».
Я розуміла, куди він літає, що це за завдання, – каже Леся. – Були вже втрати серед пілотів – його товаришів. І Андрій ці смерті дуже крізь себе пропускав. Він розумів, що кожен виліт може бути останнім. Вони там бачили смерть. Він казав – ти розумієш, там немає життя, там просто є поле, на полі є трупи, там просто сніг з кров’ю.
Але попри все, каже жінка, вона й подумати не могла, що таке може статися з ними. Чоловік завжди казав, «все буде добре, не хвилюйся», а вона завжди йому вірила.
І навіть коли згадую день його загибелі, то реально нічого не віщувало біди. Була п’ятниця, 8 березня, а в суботу він мав приїхати додому, – каже вона. – Я набрала Андрія, він був дуже спокійним, сказав, що відпочиває, бо мав робочу ніч. Які плани? Та ніяких, трохи відпочине і піде сумку додому складати. Ми закінчили говорити о 13:40, в межах 14:50-15:00 його літак збили.
Як Андрій опинився в літаку, дружина не знає, можливо, була якась термінова заміна пілота чи спецзавдання.
Читайте: Вони загинули за Україну. Старший солдат Володимир Синьків
До мене тоді знайомий подзвонив і сказав, здається, твого Андрюхи борт підбили, – розповідає Леся. – Як борт підбили? Я 50 хвилин тому з ним говорила, він сумку складає додому. – Ну, не знаю, але є така інформація, тримайся.
Жінка тоді не повірила, навіть не спробувала набрати чоловіка. Потім подзвонила подруга, мовляв, всі в частині шумлять, що Андрія підбили. Стало страшно, кинулася дзвонити – поза зоною.
В мене була надія, що катапультувався, бо я не вірила, що з ним може щось статися, – каже Леся. – Ми така сім’я, як я кажу, ми завжди були з Богом і під Богом. І подумати, що десь щось в мене може статися, я не могла. Але знову ж таки, дивлячись на тих людей, яких забрали в небо, бачимо, які вони всі були потужні. Напевно, то небо формує свою потужну армію.
Заміж за три тижні
Леся з Андрієм прожили разом 10 років, у серпні в них якраз мала бути річниця. Тобто фактично все їхнє сімейне життя пройшло в часі війни – у відрядженнях, тривогах, очікуваннях.
Вийти заміж за три тижні – то було про нас, – з усмішкою пригадує вона. – Ми познайомилися в соцмережі, Андрій мені написав – в тебе такі гарні фото, сходімо на побачення. Я написала, що працюю в Прикарпатському, він сказав, що працює по сусідству, льотчиком.
Зустрілися, пройшлися, подивилися один на одного, чи так виглядають як на фото.
Є такі гарні слова – нам іноді потрібна мить, щоб зустріти потрібну нам людину. Нам потрібна година – щоб вивчити цю людину, нам потрібно день – щоб закохатися в неї. Зараз потрібна вічність, щоб забути цю людину, – зітхає жінка.
Леся розказує, що познайомилися вони 20 січня, а вже 14 лютого він зробив їй пропозицію.
Я тоді не могла вдень з ним зустрітися, подзвонив ввечері, каже, лежить з температурою, дуже йому погано, чи можу я сходити в аптеку і принести йому ліки. Була вже 9 вечора, я все взяла, дзвоню в двері, мокра як курка, бо надворі сніг з дощем. Він відкриває – в піджаку, в краватці. В квартирі свічки горять, кухня, як в холостяка, – стейки посмажені, картопелька підгорівша. Приніс з ванни квіти і витягає з кишені колечко.
Тоді Андрій сказав слова, які вона запам’ятала на все життя: «Ти – найкраще, що трапилося зі мною в житті. Ти навчила мене кохати, ти показала мені, що гроші не варті нічого в цьому житті, і людину потрібно цінувати тільки за душу».
Він мав назавтра їхати у тривале відрядження і боявся, що їхні зустрічі дівчина сприйме, як просто зустрічі. І не чекатиме.
Читайте: Вони загинули за Україну. Старший сержант Артем Гуртовий
Обоє розуміли, що буде непросто, що Андрій льотчик, що в країні почалася війна. Але серцю не накажеш. І вже у 2015 році вони одружилися.
Просто таки не було, постійні відрядження і навіть перевід до іншого міста.
У нас Марко народився у 2017 році і, коли йому було два місяці, Андрія перевели в Харків. Я лишилася з дитиною у Франківську. Але відстань не зробила у наших стосунках тріщину, наше кохання ставала витриманим, воно ставало таким добрим. Ти чекав, як той песик, Різдва, бо він приїде додому, Великодня, бо він приїде додому.
Ті два роки Андрій фактично приїздив додому в гості.
Завжди боліло, що людина не нажилась у цьому будинку, не наспалась на цьому ліжку, не поїла тої домашньої їжі. Оце тебе завжди мучило. Оглядаюся зараз назад – людина приїжджає і кожна ротація – це шмат сивого волосся, або, як у випадку з Андрюшею, це все більша і більша лисина. Він каже – ти просто не уявляєш, який там режим роботи.
Як тато він ловив кожну мить з сином. От приходить зранку з чергування, в коридорі скине рюкзак і питає, які там в Марка заняття по плану, щоб його відвести.
Він дуже тішився здобуткам Марка, – каже Леся. – От в нас виступ по танцях – тато в режимі онлайн, виступ з музики – тато в режимі онлайн. І зразу скидає повідомлення – сходити в іграшковий, купити гарну іграшку.
Маркові тата зараз дуже бракує, каже Леся, вони любили собі ввечері лягти і гратися літачками.
Мене зараз питають: як ти живеш? Живу просто спогадами. Ти робиш ранкову каву, дивишся в небо і розумієш, що десь там, між тисячами хмарок – там є твоя людина. Як він сказав перед ротацією – ти розумієш, мені соромно не буде, я зробив все що міг – для вас, для України. І коли зараз в мене опускаються руки, я дивлюсь на небо і кажу – соромно мені не буде, я гідна це все витримати.
Кава від друга
Костянтин познайомився з Андрієм у 2008 році, коли вони разом подавали документи на вступ до Харківського університету повітряних сил.
Так склалося, що “на абітурі” ми сиділи за одним столом, в нього раніше прийняли документи, він пішов і забув паспорт, – розгадує Костянтин. – Капітан, який нас приймав, сказав мені його догнати і віддати паспорт. Я виходжу на плац, а там людей з 400. Відкрив паспорт, глянув, о – стоїть прямо переді мною.
З цього курйозного випадку і почалася дружба. Після випуску вони потрапили в різні частини, але зв’язок підтримували, врешті зустрілися на службі у Франківську.
В мене з ним така була традиція, постійно приходжу на польоти, а він на ґанку стоїть, каву п’є. Я підходжу, забираю в нього цю чашку, кажу, дякую за каву. А він – коли вже ти мені каву зробиш.
В Андрія була така особливість, що він був дуже серйозним, зосередженим, ретельним. Виглядав, як суворий командир.
А потім як пожартує, то ми пів дня сміємося, – пригадує товариш. – В нього ще в кабінеті був акваріум, який зробив Стьопа Тарабалка. І він доглядав за тим акваріумом. І я так до нього прийду, ми двоє станемо і дивимося на рибки, на креветки. Дуже за ним сумую.
В день загибелі Андрія Костянтин теж спершу просто не повірив цій новині.
Читайте: Вони загинули за Україну. Тарас Стахів
І коли мені підтвердили. Це просто не передати, це просто розірвало тебе, – каже він. – Я тоді йому каву пообіцяв перед виїздом, а тут… Коли приходжу на його могилу, я завжди приношу з собою стаканчик кави і залишаю.
Вперше, ми з Андрієм зустрілися, коли прийшло їх декілька чоловіків після навчання в бригаду – молодий льотний склад, всі такі повні сил та енергії, – розказує товариш Назар. – Вже потім ми знову з ним зустрілися при повномасштабному вторгненні в нашій частині у Франківську.
Андрій завжди був людиною, яка повністю занурена у роботу, завжди брав на себе багато відповідальності.
Я старався з усіх сил вірити, що він катапультувався і це просто якісь проблеми зі зв’язком. І за годинку-дві все налагодиться, його знайдуть, він повернеться і стане в стрій, як і було до цього…
Пластова юність
Андрій Ткаченко був вихованцем Самбірського Пласту, саме з Самбора він родом.
Він прийшов до нас у 2002 році, – розказує його виховник Юрій Леськів. – З юнацтва належав до гуртка «Орлани». У гуртку, безумовно, був лідером. У курені – одним з них, тому постійно був у складі проводу. Він приваблював небагатослівністю. Андрій не був надміру балакучим. Він був добрим прикладом для хлопців в усьому.
Андрій Ткаченко пройшов чудовий пластовий вишкіл, здобув ступінь пластуна-розвідувача, що передбачає багато таборів, змагів та вишколів. Серед іншого — національний пластовий летунський табір «Чота Крилатих».
Самбірська міська рада підтримала звернення до Президента про присвоєння підполковнику Андрію Ткаченку звання Героя України.
14 листопада аналогічні звернення підтримала Івано-Франківська міська рада, а 5 грудня – і обласна рада.
Авторка: Женя Ступ’як
Comments are closed.