Не від того я помру, що на світі буде вОйна», – чверть століття тому написав івано-франківський поет Ярослав Довган. Й тим собі напророчив.
А як свідчать книги жовті та переконливі, поетів перевіряють на справжність за трьома прикметами, пише Володимир Єшкілєв у своїй черговій авторській колонці в “Репортері”.
По-перше, вони мають прозрівати майбутнє. Ну, звичайно, не так, як та давньогрецька піфія, й не в обсязі Нострадамусових катренів. Боже збав. Проте поетові бажано час від часу показувати пророчим пальцем (перстом) на ті локації, де потім намалюється (народиться, станеться) таке-сяке виконання призначеного ним у текстах.
По-друге, справжній поет має посприяти зміні назв. Себто зняти з плинних речей буття старі імена й повісити на них нові. Довгану й таке вдалося. Там, де інший справжній поет – Олег Лишега – постановив рибі битися головою об лід, Довган раптом начаклував парнокопитну потвору: «Цей кінь-пердилінь, – писав він, – сколотить мене на масло». Час від часу мистецькі компанії, що засідають у франківських кав’ярнях, всує згадують того коня. І ще багато придуманого Довганом.
Читайте Володимир Єшкілєв: Про день восьмий
Але про третю прикмету realis poeta я промовчу, бо ще не час. Згаданого Лишегу – най спочиває з миром! – вже можна нею означити, а Довган хай ще погуляє. Адже мусить підтримувати крокви поезії хоча б один незрадливий адепт. «Вони мене не бачать. Я ж їх не впізнаю». Це про тих, котрі з вітряного піддашшя втекли до смердючого льоху й поважають там одне одного лютою повагою.
Справжній поет вислизує з тенет світу. Створює світ «самітника та одинака». Не плодить учнів. Не пише рецензій. З’являється раптом у несподіваних місцях й несподівано читає несподівані тексти. А якщо попросять, то й сподівані також читає. Наприклад, оцей:
«Пісної дівки хоче хіба старець, сам того не відаючи. Солодко і страшно. Зітертими губами у пітьму тісну, де слимаки скоцюрблені і голі, де шов пішов».
Читайте Володимир Єшкілєв: про дисциплінарний Всесвіт
Балакуни затерли до банальщини словосполучення «магія слова». А тут воно незамінне. Магія слова, якої не пояснити. Котра, в принципі, й не потребує пояснення, бо сама належить до того різновиду ясності, що його явив світу Будда, коли замість повчальної промови мовчки показав учням на оберемок польових квітів.
Тут можна було б повернути на узагальнення. Згадати, що в українській поезії все ще домінують заримовані афоризми. Проте навіщо? Всі подібні повороти непродуктивні. Всі вони ні про що. У Довгана є добрий рецепт від таких поворотів: «Чи знають сонний настоятель, ця пітьма, як вбити у собі ропуху? Тікати з келій у відсутній ліс притьма».
Колись давно Ярослав Довган, мешканець того села Микитинці, що його тепер доїдає більше село Франківськ, втік до відсутнього лісу й замешкав там на відсутній галявині серед відсутніх дерев, грибів й недобитих ропух. Ані твердої заможності, ані фронтальної слави ця втеча йому не принесла. Зате він здобув таку самодостатність, яка здалеку не подібна на самодостатність, а може й не є самодостатністю.
Читайте Володимир Єшкілєв: Про Ройтбурда
Хтось скаже: трофей пацаватий. А Довган відповість: «Як я хотів зібрати всіх докупи і прихилити неба кожному, хто не на небесах! А кинув пити – й стало все до дупи. Мандрую лісом слів з намовчаними наперебеса».
От прочитає він цю колонку й, певно, скаже, що в ній є граматичні помилки. А я не сперечатимусь.
Comments are closed.