Історик, офіцер Хорунжої служби 12 бригади спецпризначення «Азов» НГУ Владислав Дутчак на позивний «Доцент» прочитав у Франківську лекцію про бій під Крутами, що став символом героїзму молодих захисників України. Перед подією «Репортер» розпитав історика про роль таких лекцій у формуванні військової культури та стійкості бійців і те, як «Азов» в очах українців став символом незламності й патріотизму.
Владиславе, ваш основний напрям – робота з бійцями «Азову». Разом з тим працюєте і з цивільними. Розкажіть, як це відбувається?
Робота Хорунжої служби спрямована на поширення військової корпоративної культури підрозділу. Вона містить в собі, крім ритуалів церемоніалу, символіки, ще й лекційну роботу, яку найперше ведемо для особового складу.
Наші рекрути, як тільки заходять на полігон, отримують мінімум вісім лекцій, максимум – 12. Ми їх називаємо «Золотий фонд». Це історія підрозділу, протоісторія підрозділу, військова історія України, наша символіка, ритуалістика, церемоніал, молитва українського націоналіста, декалог українського націоналіста.
Якщо залишається час, даємо й українську військову історію – аби пробудити той дух, який дрімає в деяких наших громадянах. Хоча, звичайно, вже 11 рік поспіль «Азов» формується завдяки добровольцям. Отже, щось там у них є в голові та й в серці також.
Крім того, за можливості, читаємо лекції на полігонах для рекрутів, особового складу, який з лінії зіткнення відводять на тимчасове розташування, для підрозділів, які виводять на відпочинок на ротаційній основі.
Ще до повномасштабного вторгнення ми впродовж року щільно працювали з навчальними закладами Маріуполя та з суміжниками (іншими підрозділами – ред.).
Ми постійно мандруємо та читаємо лекції в навчальних закладах чи просто для цивільних. Особливо там, де є наші рекрутингові центри. Буває, що нас запрошують до місць, де немає рекрутингового центру, але громадськість дуже бажає почути наші лекції, доторкнутися до нашої корпоративної культури. Я свідомо оминаю таке слово, як ідеологія, тому що для багатьох воно несе негативну конотацію.
Ідеології можуть бути різними. Тож коли ми говоримо про наш підрозділ, я схильний говорити про військову корпоративну культуру і традицію, яка коріниться на славних традиціях української визвольного руху, на традиціях дієвої армії УНР, Січових стрільців, УПА, але має модернове забарвлення.
Бо безглуздо сьогодні пропагувати ідеї, які були дуже популярними на початку XX століття. Суспільство змінюється, люди змінюються, ми модернізуємося постійно.
Власне, нація і є тим організмом, який іде з минулого до майбутнього. Нація постійно розвивається. Ми ніколи не порвемо наші зв’язки з минулим, завжди будемо його пам’ятати, плекати. Але ми прагнемо в майбутнє. Тому, власне, мова не йде про ідеологію, мова все ж таки про культуру, про світогляд.
Яким чином такі світоглядні лекції сприяють стійкості духу та мотивації воїна?
Безумовно, що ті підрозділи, які мають під собою певну ідейну спрямованість, мотивацію, вони – стійкіші. Саме тому до нас дуже часто звертаються суміжники з проханням провести вишколи для їхніх заступників-командирів по роботі з особовим складом.
Цим займається Хорунжа школа імені Миколи Сціборського, яка була заснована у 2017 році у на той час полку «Азов» – окремому загоні спеціального призначення – з ініціативи друга «Редіса». Я на той момент ще був цивільною людиною і очолив цей напрямок, став директором цієї школи. А натхненником виступив Микола Кравченко «Крук», кандидат історичних наук, людина дуже фундаментальних знань з визвольного руху. На жаль, він загинув боронячи Київ у березні 2022 року.
У 2017 році ми мали перший випуск. До повномасштабного вторгнення провели ще два випуски. Після початку вторгнення були дві школи для представників підрозділів ЗСУ, нещодавно закінчили школу для окремої штурмової бригади «Лють». Це наші суміжники, які поруч з «Азовом» воюють на фронті.
До нас звертаються представники інших підрозділів і ми, звісно, намагаємося допомогти. Тому що це потрібно.
Насамперед треба людям внести розуміння, чому все це відбувається, навіщо, якими можуть бути наслідки, якщо ми програємо цю війну. І коли боєць це усвідомлює, то мотивація його зростає, а отже стійкість також.
Чи були випадки, коли при виконанні завдання ця історична складова допомагала людям вистояти?
Не тільки під час виконання бойового завдання. Це допомагало нашим бійцям вистояти в полоні. Коли ми перебували в концтаборі «Оленівка», перед етапом наших командирів, яких відривали від особового складу – виводили з Оленівки, друг «Редіс» і друг «Калина» дали мені наказ читати лекції для особового складу.
Я там викладав військову історію до мого етапування 21 вересня 2022 року.
Дуже добре пам’ятаю, що перший запит від людей на бараках був прочитати лекцію про українських повстанців у сталінських концтаборах. А потім ми вже просто йшли за програмою, яка була в мене в Києві.
Ми дійшли від Святослава до зруйнування Запорізької Січі 1775 року.
Збиралися ввечері. Спочатку на вулиці, щоб охопити одразу два локала. А коли адміністрація стала проводити репресивні заходи стосовно наших зібрань, ми проводили лекції вже в бараці.
В чому різниця між лекціями, які ви читаєте молоді, та лекціями, які читають бійцям?
Мандруючи Україною, ми читаємо цивільним – те саме, що даємо рекрутам, але не весь обсяг. У нас часу не так багато, хочеться дати щось основне.
Лекції для рекрутів – це перший доторк до підрозділу: його історія, символіка, дух. І кожна людина, яка приходить на зустріч, хоче до цього доторкнутися, стати частиною, хоча б тимчасово. Тому й їм читаємо ці лекції.
Якщо йдемо до суміжників, то робимо обов’язково лекцію, яка стосується військової історії цього підрозділу військ. Для прикордонників – історію прикордонних військ України. Для поліції – історію поліції. Для підрозділів НГУ – історію Національної гвардії України. Саме України.
Ми свідомо оминаємо той відрізок часу, коли Україна була під окупацією совітів та під окупацією російської імперії. І активно закликаємо наших колег з інших структур відкинути совєцьке минуле, натомість писати власну історію. Є новітня історія, написана кров’ю ворогів і своєю, є свої герої в цих підрозділах, своя символіка, а також – своя протоісторія.
Коли ми говоримо про славетних Чорних Запорожців (72 окрема механізована бригада імені Чорних Запорожців), то очевидно, потрібно перед цим говорити про запорожців взагалі, а потім вже про відомий підрозділ, який зараз воює славно і має свою традицію.
Читайте також: На війні важко бути батьком. Прикарпатець Іван Юсько воює разом з двома синами (ВІДЕО)
Коли говоримо про «Азов», то в нас є своя протоісторія, яка ведеться від славної Кальміуської паланки війська Запорізького Низового, від укріплення козацького – Домахи, що існувало на території сучасного Маріуполя. А потім нащадки запорожців заснували Азовське козацьке військо, яке мало свої гарнізони, як би зараз сказали, на території Урзуфської пустоші. І от пройшло декілька сотень років й на цьому місці виник «Азов».
Ми пропонуємо бригадам: робіть таку саму історію. І відгуки є. Є багато моментів, які переймають в «Азову». Те, що стосується релігієзнавства та церемоніалу, інколи набирає самобутніх, кльових рис, які йдуть від самого підрозділу. Але й бувають моменти мавпування, коли просто беруть чужу традицію та намагаються накласти її на свій ґрунт. Це тригерить, бо воно не грає тими фарбами, якими повинно грати.
Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба звернувся до нас два роки тому з проханням дозволити їм читати молитву українського націоналіста. Ми не маємо монополію на неї, бо це загальна військова українська традиція. Але було приємно, що офіцери, які займаються вихованням курсантів, вирішили залучити цю традицію. Вони зробили це по-своєму, але це було дуже гарно та органічно.
Нещодавно один із капеланів одного з підрозділів ЗСУ звернувся до мене з проханням від бійців роз’яснити слова «Молитви українського націоналіста». Звичайно, що допомогли. Тому що це ж наша загальна українська мілітарна традиція. Але є й такі, які просто беруть собі й повторюють. Цим часто грішать люди, які займаються роботою з особовим складом, а по факту залишаються тими ж політруками. Це огидні рудименти совітизації. І цю фальш бійці відчувають, особливо молоді люди. Тому завжди є запит на чесність і щирість.
Зараз є також і запит на знання історії. Як ви шукаєте підходи, щоб люди не просто знали факти зі шкільної програми, а любили і відчували серцем?
Комусь пощастило і в нього був класнючий викладач історії або вчителька історії. А в когось був формалізм зазубрювання дат для того, щоб здати ЗНО. Люди старшого покоління були на зламі епохи, коли ще не було нормальних джерел і не було знань, які вчителі могли би дати через об’єктивні причини.
Наше завдання – дати ті знання, яких люди прагнуть, знання, які їх зацікавлять і дадуть стимул щось шукати далі. І тут важлива подача.
Перше, що кажу моїм колегам, коли ті приходять на співбесіду в Хорунжу службу, – відкидати академізм, бо він тут не проходить. Треба володіти аудиторією, увагою, вміти говорити, зацікавити, достукатися. Перед нами аудиторія, як чиста дошка – «табула раса».
Люди, які прийшли послухати, бажають, щоб їх зацікавили.
Тому треба завжди, щоб історія була жива, щоб приклади перекликалися з сьогоденням, щоб людина відчувала в минулому те, що їй знайоме в сучасному. Для цього потрібно кидати місток між минулим і сьогоденням.
Наприклад, лекція «УНР. Вивчені уроки» – з паралелями. Події, які відбувалися 1917-1918 році, я переводжу на 2014 рік: наводжу приклади з недолугими політиками, з рішеннями, які були з недоречною толерантністю до ворогів, до сепаратистів. Виводиш на екран портрети політиків сучасності й того часу та їхніх противників, і вони подібні візуально як і ті тези, що вони продукують.
«Отпускніки», про яких казав кремлівський старець, – ті ж, які Харків захоплювали в 1918 році. Уряд совєтскої росії казав, що «іх там нєт, а це – робітники і селяни борються за соціалістичний лад». Подібно до цього путін розповідав, що це шахтарі Донбасу дістали танки із забоїв й зі зброєю борються проти хунти.
Такі паралелі потрібно постійно залучати. Тоді це цікаво. Потрібно говорити зрозумілою мовою. Різниця лише в тому, що в студентській аудиторії тебе сприймають як викладача, а для бійців ти мусиш бути побратимом, щоб тебе сприймали як свого.
Коли розповідаєш про символіку, про важливість цієї символіки, про те, що треба бути гордим з того, що ти заробиш шеврон, він повинен бути і в тебе також.
Якщо знання з історії недостатні, то з чого варто починати? Які ключові історичні події осягнути?
Потрібно акцентувати насамперед на тому, що ми – нація воїнів. Те, що ріднить всіх українців – це усвідомлення свого коріння. Воно спільне для всіх – від Стрия до Харкова й Донецька. Ми всі нащадки козацької нації.
Богдан Хмельницький контролював невеличку територію з трохи більше мільйоном населення, на піку його злету в козацькій армії було 200 000 бійців. Враховуючи, що сім’ї були багатодітними в той період, то всі наші предки – козаки. І ми всі – козацького роду. Це те, що ріднить нас усіх, усі регіони України. Це усвідомлення – перший камінь у фундамент.
Отже, перша лекція буде про феномен українського козацтва. Вона складається із трьох частин. Перша – світогляд воїна: як наші предки уявляли себе в тому світі повному пригод і небезпек, яким був їхній світогляд, що таке честь, що таке гідність? Що є чеснота, а що є ганьба для справжнього чоловіка і не лише для чоловіка зараз? Пройшло 350 років, а ми ж так само мислимо цими ж категоріями.
Друга частина – про вишкіл воїна, як наші предки готувалися, постійно тренувалися, гартувалися. В нашому суспільстві дуже довго була поширена теза, що ми – мирна нація хліборобів. А це неправда.
Ми жили на зламі культур, цивілізацій. Ми постійно були нацією фронтиру, постійно воювали. Потрібно було вдосконалюватися в бойовій справі, тому що це – запорука твого виживання, твоєї родини, твоїх дітей і навіть жінок, які вміли стріляти з мушкета. Тому що час був такий.
Читайте також: «Якщо сидіти й чекати, росіяни прийдуть сюди». Франківець Дмитро Гуйван – про службу на Курщині та що потрібно для перемоги
Тому для мене незрозумілим є впертий пацифізм українського суспільства, який межує з інфантильністю. Доросла частина суспільства заплющує очі, як дитина, яка потрапила в кімнату, де вимкнули світло, і боїться бабая.
Ворог не зникне, його треба знищувати. Наші предки це прекрасно розуміли, тому були лютими, жорстокими, воїнами, нещадними до ворога. Архінещадними. Нас боялися. З нами хотіли дружити саме через це. Але в побуті ми були доволі мирною нацією. Прекрасно ставилися до гостей.
В нас не було отої риси, яка притаманна московії, що все чуже ненавиділа, намагалася переробити. Українцям навпаки було цікаво. Вони готові були ділитися з усіма. Але коли приходив ворог, вони готові були битися. І не лише на своїй території. Якщо на ворога треба було напасти превентивно, українці це робили.
Третю лекцію я назвав: «Козаки-кондотьєри» (з італ. – військові командири-найманці – ред). Ми всі звикли, що українці і козаки – це нація воїнів, які боролися за і національні права українського народу, козаки-оборонці. Але ми ніколи не дивилися на козаків, як на професійних військових, які, коли не було війни за права власного народу, коли не було зовнішніх загроз, охоче наймалися на службу до інших володарів. І це не було чимось поганим, бо це була їхня робота, козацький хліб.
На цьому ринку праці вони дуже вигідно відрізнялися від інших кондотьєрів. Тоді приходить усвідомлення, що наші предки – професіонали, і ми такі ж.
Таку базову лекцію даємо в трьох частинах для людей, які прийшли з вулиці й не мають уявлення про наше славне минуле. Натомість росли в парадигмі вічних плачів. Вороженьки, голодомор – це правда. Голод – страшна трагічна сторінка історії, але варто акцентувати на тому, чому це сталось. Бо ми програли визвольні змагання. А чому ми програли визвольні змагання? Тому, що 30-мільйонна Україна не спромоглася виставити мільйонну армію і захиститись. Фіни тримільйонні змогли, а українці не змогли. Жменька пасіонаріїв у 35 000, максимум набігало 100 000, які намагалися зупинити мільйонну армію московитів. А українці чубились між собою, вимагали, щоб син Грушевського йшов воювати, хоча у Грушевського донька була. Знайома ситуація, правда? Я запевняю, так і було.
Мільйони українців, які служили в російській імператорській армії, демобілізувалися після завершення Першої світової війни і не взяли до рук зброю боронити рідні простори, свою сім’ю. Мовляв, пущай офіцери воюють. Знайома ситуація? Є у нас один сержант, дуже знаменитий. Він приблизно такі ж тези, покурюючи сигару, розповідає на камеру. Чим він кращий від матроса Дибенка, який закликав знищувати офіцерів під час подій в Петрограді?
Коли приходить усвідомлення і всі розуміють ціну, то тоді питань не виникає, чому депутати не воюють.
Я апелюю до українців: «Добирайте, будь ласка, слова. Робіть висновки. І завжди робіть поправку, що люди різні». Не всі військові – сонечка і котики, не всі поліцейські – корупціонери, далеко не всі. Ті з політиків, які вірять в те, що вони говорять, вже або допомагають армії, або воюють. А ті, хто цього не робить, їхні сім’ї та статки вже давно за кордоном. І коли прийде ворог, вони оперативно втечуть. А ви не зможете цього зробити. Ваша мама не зможе, ваша бабуся не зможе, ваша донька не зможе. І хто захистить їх від цього всього? Лише ви. Тому зберіться, будь ласка.
З 2021 року, коли ви підписали контракт з «Азовом», як змінилося ставлення до лекцій, які ви читаєте для цивільних, до «Азову» загалом? Бо до вторгнення активно просувалася теза, що «АЗОВ» – це радикальні націоналісти.
Коли ми пропонували школам Маріуполя лекції для старшокласників з історії рідного краю і такмеду, ми нікому не нав’язувалися. Декілька шкіл погодилися, їм було це цікаво. І коли ми з дітьми займалися, то відчували, що воно заходить, подобається. Маріуполь насправді дав багато добровольців до «Азову» та до інших підрозділів. Хтось із них загинув, хтось досі перебуває в полоні, але це – сіль землі.
В інформаційному полі часто показують ждунів. Але це мізер – крикливий, не чисельний. Кращі з кращих долучилися до Збройних сил України, до НГУ. Частина виїхала і допомагає зараз. А невеличкий прошарок, зараз не злазить з екранів – їх піарять росіяни.
Маріуполь для мене відкрився з іншого боку. Як і переважна більшість, напевно, пересічних українців, я міг вірити в те, що на сході лише сєпари.
Ви з Дніпропетровщини?
В мене дуже специфічний регіон. Жовті води – місто, яке формувалося завдяки донорству навколишніх сіл. Це аграрний регіон на межі з Кіровоградською областю, сільськогосподарською житницею. Переважна більшість містян суржикували, російською говорили дуже погано. У кожного з них був город, дачка. Тобто була така закорінена українська ментальність. І це, звичайно, додавало свого колориту саме в Криворізькому регіоні.
Він був індустріальним поза всякими сумнівами, але в переважній більшості це були пролетарії або інтелігенція, які лише в першому поколінні були міськими жителями. Якщо ми беремо Донбас, то там була інша традиція, бо великий масив людей приїхав туди з нечорноземних регіонів Росії.
Тому в мене було насторожене ставлення до Маріуполя. Але воно розтануло. Виявилося, що насправді все не так. В «Азові» було більше бійців із сходу та півдня – тих регіонів, які традиційно були російськомовними. Але це не заважало їм дуже сильно любити Україну, жертвувати заради неї всім і жити з усвідомленням того, що наші діти будуть говорити українською.
Це набагато складніша історія. Ставлення до «Азову» було настороженим, але все змінив Маріуполь 2022 року. І зараз в нас немає проблем. Нас раді бачити.
У Франківську діє рекрутинговий центр «Азову». Що б ви порадили людям, які ще думають, чи стати їм нарешті на захист країни, і розглядають варіант приєднатись до «Азова»?
«Азов» до 2022 року був підрозділом добровольців, які свідомо обирали цей шлях, долали перешкоди. Дуже часто через це були скандали у родинах, особливо це стосується східних регіонів. Розривалися навіть сімейні стосунки. Крім того, був дуже суворий відбір. Була ставка на професіоналів, ідеологічно вивірених людей і муштру в хорошому сенсі цього слова.
Траплялися випадки, люди декілька разів намагалися вступити до «Азову» і не проходили базовий курс підготовки бійця. Знаю випадок, коли хлопчина тричі проходив, а на четвертий раз тільки пройшов. Неймовірно дисциплінований хлопець. На жаль, загинув у Горлівці. Це був один контингент.
Зараз ми маємо людей молодих, які приходять з ідейних міркувань. Я б навіть сказав – з якихось ідеалістичних. Вони дуже близькі до старого складу «Азова». Наші «олди», як їх називають, бачать в цих юнаках себе 10 років тому.
Інша частина – ті, хто робить вибір, коли підходить 25 років: «Я свідомий громадянин. Добровільно я не йшов, бо в мене були свої причини для цього. Але от підходить мені термін. Я піду, мабуть, в «Азов». Це серйозний вибір. Тут не треба відкидати певні світоглядні речі, які імпонують. А найбільше, що імпонує, це – професіоналізм.
«Азов» славиться своїми командирами, які завжди ретельно планують операції. На найжорсткіших ділянках фронту, які тримає «Азов», втрати у нас не такі серйозні, як у нашого противника однозначно.
А дорослі чоловіки приходять до нас, орієнтуючись на ті навички, які в них є. Це може бути прекрасний слюсар, механік, інженер, який може працювати на фортифікаційних спорудах, фінансист, технік, який може паяти.
Читайте також: У Надвірній ветеран Тарас Дунець вчить дорослих і дітей домедичній допомозі (ВІДЕО)
І від них не вимагається бути суперменом, тому що підхід дуже гнучкий: людина корисна своїми навичками. В «Азові» механік не піде штурмувати посадку.
Що я хотів би порадити людям, які збираються, ознайомтеся з тим, що пропонує рекрутинговий відділ. Оцініть свої можливості, запропонуйте свої послуги в тому, в чому ви найсильніші. І вам запропонують місце.
А молодняк нехай себе перевірить. Тим паче, що запалу в них не бракує – це справжні рекси! Просто неймовірно гідні люди, які будуть еталоном для наслідування майбутніх поколінь. Це живі герої!
Наші рекрутинові центри роблять усе можливе для того, щоб інколи наші хлопці заїжджали і спілкувалися наживо. В деяких молодих людей є хибні стереотипи, «азовці» – це щось недосяжне. Ні, ні, ні. Всі із плоті і крові. Всі проходять випробування і стають корисними для підрозділу і для України.
Авторка: Ольга Суровська
Comments are closed.