Двічі на тиждень працівники франківського будинку нічного перебування (БНП) виходять на соціальне патрулювання. Обходять вокзали, ринки, парки, підвали, притони. Жебраки, безхатьки вже знають їх в лице.
Тисячу разів нагадати
На таке патрулювання працівники БНП виходять з 2011 року. Самі регулюють графік – взимку виходять частіше, влітку рідше. На одне напросився і «Репортер».
Директор БНП Іван Боберський пояснює, що це така мобільна форма надання соціальних послуг за межами закладу. Яких? Найперше – інформаційних. Розказати, що є такий заклад, що тут можна заночувати, помитися, попрати чи взяти новий одяг. Також звідси скеровують на медогляд, допомагають з пропискою, влаштовують на роботу, в лікарню. Також завдяки таким патрулюванням мають чи не повний список усіх безхатьків у місті.
За словами Боберського, багато людей до них не йдуть, бо ж п’яних не пускають. Нині послугами БНП користуються 15 людей – дві жінки і 13 чоловіків. А на обліку перебувають 60 людей.
«Наші правила більшість не влаштовує, бо вони звикли жити по-іншому – пити, жебракувати й ні за що не відповідати, – говорить Іван Боберський. – Силоміць ми їх притягнути не можемо, бо це порушення закону. Тому мета нашого патрулювання – десять, а то й тисячу разів тій люди сказати й нагадати: «Приходь – ми тобі допоможемо».
У притоні
Оксана Крутоголова працює в БНП уже четвертий рік. Каже, це вже стало способом життя. Не може пройти по місту, не поговоривши з якимсь жебраком чи безхатьком.
Її напарниця Аліна Бахшинян працює лише чотири місяці. «Всякого надивилась у патрулях, – каже дівчина. – Коли йдеш містом і з тобою вітаються жебраки та безпритульні – це для нас норма».
У патрулювання соцпрацівниці Оксана та Аліна ходять по черзі, разом з Муніципальною вартою. Сьогодні патрулюємо з Оксаною. Іван Боберський підвозить до центру. На Вічевому, біля ЦНАПУ, маємо зустрітися з вартовими.
Дорогою соцпрацівниця проводить невеликий інструктаж. Розказує, що під час патрулювання були різні ситуації. Їй погрожували, хамили, агресивно поводились, але все обходилось.
Жінка пропонує зайти в один притон і провідати Наталію Пащевську, бо давно її не бачила в місті. Про такі місця соцпрацівники дізнаються від перехожих, від самих безхатьків, а часто виявляють самі. Іноді просто заглядають у підвали будинків.
А притон, як виявилося, розташований у закинутому будинку в одному з центральних дворів Франківська. Будинок без вікон і дверей.
Слідом за Оксаною пробираємося у темряві горами сміття, пляшок, одягу, уламків меблів до кімнати, з якої пробивається світло. Там на великому ліжку серед сміття сплять два коти. Скраю сидить згорблена напівпритомна Наталя. Впізнає Оксану.
Оксана розпитує про здоров’я, про інших мешканців цього будинку та чому не приходять до них. Наталя говорить ледь розбірливо: ошпарила ногу окропом, не дуже ходить, але прийде з чоловіком до них помитися. Він зараз на роботі, працює десь на заводі. Оксана радить Наталі, аби чоловік купив їй мазь від опіків.
В іншій окремій кімнаті живе Наталчин син – Павло. Не відчиняє. «Він не чує. Він під клеєм», – кричить Наталя.
Позитивні приклади
«А це ще один наш клієнт стоїть – Геба», – показує Оксана. Старший худий чоловік у брудному одязі оперся до вітрини біля магазину Watsons. Кажуть, колись він був заможною людиною, мав у Франківську кілька квартир. Усе пропив, опинився на вулиці. Зараз живе десь на гаражах. Заробляє тим, що збирає макулатуру. Соцпрацівники просять, аби прийшов, що направлять на медогляд, бо ледь тримається на ногах. Чоловік повільно відмахується рукою, мовляв, аби не гірше.
Людей, які довго на вулиці, тяжко інтегрувати в суспільство. Але є й позитивні приклади. От, розказують про Михайла Іванішина, який дуже довго жив на вокзалі. Зараз повернувся до себе в село. Збирає гриби, час від часу привозить продавати до Франківська.
«Нормально одягнений, привів себе у порядок, – каже Оксана Крутоголова. – Говорить, що трохи випиває, але не сильно. Він на вокзалі всіх знає. Приїде, поговорить і вертається додому».
Розказують ще за одного вокзального безхатька, якого з вулиці врятувало те, що сильно вдарився у релігію. «Знайшов роботу, винаймає житло, – розповідає Оксана. – До нього повернулася дружина. Вона з Запоріжжя. Не бачила її. Знаю, що обоє позбавлені батьківських прав, але зараз хочуть забрати свою дитину з притулку».
Вільна людина
Далі двогодинне патрулювання продовжуємо вже з вартовими, у бік кінотеатру «Космос». Біля виставкової зали спілки художників на колінах стоїть вагітна циганка.
Це Віра, вона з Рахова. Перебралася до Франківська з чотирма малими дітьми. Тут винаймає житло. За малими дивиться її 15-річний брат. Говорить, що на роботу ромів брати не хочуть, бо не довіряють, тож у неї нема виходу – мусить жебракувати.
Оксана дає їй буклет з інформацію, куди можна звернутися за допомогою. Вартові роблять зауваження за жебракування, записують дані, йдемо далі. Кажуть, це єдине, що вони можуть зробити.
За супермаркетом на Незалежності, у провулку намагається прикурити цигарку 59-річна Тетяна. Дуже худа, у брудному одязі. Оксана з нею вже працювала. Жінка живе з сином у своєму помешканні. Він має якісь підробітки, а вона здає пляшки. З того й живуть. Запевняє, що не п’є, лише курить багато. Оксана просить прийти до них взяти чистий одяг, бо цей уже не годиться.
Доки говоримо з Тетяною, до вартових підходить чоловік. Каже, недалеко, під сходами багатоповерхівки на Незалежності, 43, живуть два безхатьки.
З-під ковдр, одягу та якогось сміття вибирається запухлий чоловік. Довго взуває черевики. Звуть його Сергій, йому 44, каже, зайшов у гості. Сам з Тлумацького району, але житла не має, бо продав. Мовляв, віддав борги за лікування матері та й опинився на вулиці. А пити почав з горя, бо померла його вагітна дружина.
«Їх тут двоє жило цілу зиму», – говорить один із місцевих, який зупиняється поруч. Оксана простягає чоловікові буклет з інформацією, мовляв, як будуть приходити ще, аби скеровував їх у БНП.
«Та вони до вас і так не підуть, – каже той, але папір бере. – У вас пити не можна».
З клунками до смітника підходить інший чоловік. «О, давній знайомий, – голосно вигукує Оксана. – Володю, то ви тут таке капарство розвели? А до нас чого не йдете?».
Володимир Янковський ніби був артистом, довго жив за кордоном, мав сім’ю. Чому саме опинився на вулиці, не каже. Лиш те, що дружина вигнала, «бо пішла у свідки Єгови, а діти за нею».
«Не хочу я до вас. У вас тюрма, правила, – кричить чоловік. – А я людина вільна. Я ліпше буду спати під балконом на вулиці. На смітнику є чим поживитися. Але ці люди! Та постав збоку той кульок, а нє – вони кидають у бак. Олігархи!».
Хоч померла нормально
У парку Військових ветеранів багато Оксаниних «клієнтів». Кришнаїти організовують обід для нужденних.
Увагу вартових привертає знайома їм гамірна компанія – Таня, Софія і Сергій. Часто з ними перетинаються на вокзалі. Таня – наркоманка, на замісній терарії. Вона з Городенки. Колись переїхала до Франківська, закохалась у чоловіка, а він виявився наркоманом. Підсадив і її, а ще заразив СНІДом. Він уже давно помер. Таня підлещується до Оксани. Їй потрібна реєстрація, бо хоче робити групу інвалідності.
Біля лавки навпочіпки сидить Сергій. Він теж на замісній терапії. Біля нього на лавці – його співмешканка, 22-річна Софія, ледь жива. Оксана суворо питає старших, чи ті не підсадили і її на наркотики. «Ні, вони тільки п’є», – виправдовуються обоє.
Оксана Крутоголова сім років працювала з кризовими сім’ями. Каже, інколи з безхатьками легше. Говорить, що нинішнє патрулювання спокійне. «Бувають такі, коли чуєшся обезсиленим і безсилим, – зітхає Оксана. – Особливо, коли бачиш людину, яка ледь не помирає на вулиці. Ти викликаєш швидку, а вони не хочуть їхати. Мали такі випадки не раз».
Згадує Аделіну Сергіївну – заслужену вчительку, яку просто витягли зі смітника. Влаштували у психлікарню, потім в інтернат.
«Та жінка вже померла, – каже Оксана. – Але гріє душу хоч те, що померла вона – у нормальних умовах».
