Минулої весни за долею Маріуполя спостерігав увесь світ. Квітуче й заможне місто на березі моря окупанти стирали з лиця землі, а самі маріупольці помирали від голоду, спраги і ворожих куль.
Уже багато місяців Маріуполь перебуває в окупації, але місто живе, поки є його мешканці. Тисячі маріупольців нині утворили спільноти у багатьох містах України, зокрема й у Франківську. Хтось пускає тут коріння та розпочинає власну справу, а хтось чекає повернення додому – в український Маріуполь, пише Репортер.
«ЯМаріуполь» – це про спільноту
Івано-Франківський центр «ЯМаріуполь» розташований навпроти будівлі ОДА. На дверях – синьо-жовті логотипи із зображенням якоря. Таких центрів є 16 у найбільших містах України, де мешкають маріупольці.
Всередині – світлий офіс, де працює з десяток людей. Сюди переселенці з Маріуполя можуть звернутися щодо будь-якого питання.
Люди дізнаються про нас через знайомих, родичів або з відкритих джерел, – розповідає керівниця центру Ольга Крохмальова. – І йдеться не лише про гуманітарну допомогу. Ми – про спілкування, підтримку, спільноту. У нас є лікар, що може виписати медикаменти першої необхідності, скоординувати подальші дії. Можемо покривати й менш поширені запити. Наприклад, коли потрібен ветеринар або обладнання для маломобільних груп населення.
За словами керівниці центру, офіційно в Івано-Франківській області зареєстровані понад 2500 маріупольців. Але насправді їх більше. Раніше в основному приїжджали з непідконтрольної території, зараз переважно мігрують між містами або повертаються з-за кордону.
Читайте: Через міни й окупацію. Як волонтери вивозять на Прикарпаття людей з гарячих точок
У перший час найбільше зверталися за юридичною та психологічною підтримкою, – пояснює Ольга Крохмальова. – У багатьох були втрачені або пошкоджені документи. Зараз люди призвичаїлись, вивчили місто, тому більше якісь особливі потреби. Також цікавляться культурними подіями, багато запитів щодо роботи з дітьми.
В «ЯМаріуполь» є дитяча кімната, де можна залишити малечу замість садка. Також тут проводять різні гуртки і майстер-класи для малих. Дбають і про старше покоління – є хаб для людей похилого віку. Він працює в координації з місцевою організацією «Ба і Ді». Тут старші люди можуть відвідати майстер-класи з рукоділля, малювання, опанувати комп’ютерну грамотність, гончарство.
Майстер-класи проводять і місцеві майстрині. У нас – не закрита спільнота переселенців, ми відкриті до співпраці з франківцями, – говорить керівниця «ЯМаріуполь». – Також допомагаємо з працевлаштуванням. З цим проблеми, бо у нас економіка залежала від великих промислових виробництв. Але зараз опановуємо програму з перепрофілювання на професії, які не потребують довгого навчання.
Волонтери готові відбудовувати
Волонтерка з Маріуполя Анастасія Вовк приїхала до Франківська на початку квітня. Перед тим був пекельний місяць виживання.
У мене велика родина – дев’ятеро людей і двоє собак, – розповідає Анастасія Вовк. – Ми пережили артобстріли, авіанальоти. У наш будинок було пряме влучення снаряда. Але, дякувати Богу, напередодні ми переїхали до моєї мами. Ми збирали сніг, дощову воду, бо потім її можна було кип’ятити, додавати ригідрон і пити. Це був якийсь «день Бабака»: о 03:00 починає летіти авіація, потім чуєш, як летить снаряд, як він вибухає, як здригаються стіни. Відчуваєш стійкий запах попелу, штукатурки, пороху. Вилітають вікна, двері, але ти лишаєшся живою і дякуєш за це.
Наприкінці березня Анастасія та її колеги-волонтери, всі з родинами й домашніми тваринами, змогли вибратися з міста. Проїхали понад 20 російських блок-постів.
Нас було 39 людей, найменшому – два місяці, – каже Анастасія Вовк. – Франківськ обрали випадково. Я згадала, що у мене тут є подруга-волонтерка. Приїхали о пів на третю ночі, нас заселили у роздягальні басейну університету нафти і газу. Але зустріли дуже тепло. Потім шукали собі квартири. Дуже вдячні франківцям, бо, бувало, що впускали до себе лише за сплату комунальних послуг.
За словами Анастасії, нелегко було знайти роботу. Якщо навіть був варіант, то з малою зарплатою. А всі гроші з допомоги для ВПО йдуть на оренду житла. Крім того, витрат багато для тих, хто починає життя з нуля.
Потрібно купувати все: куртку, взуття, зимовий одяг. Ще й дбати про тварин: вони після подій у Маріуполі постраждали чи не більше, ніж люди. У мого собаки почався гастрит, бо годувати його доводилося тим, що було, та й їли ми всі раз на день, – каже жінка. – Але зараз важкість уже не фізична чи побутова, а психологічна: дуже хочеться додому, відбудовувати Маріуполь.
Все ж у Франківську волонтери-маріупольці не гають часу. Тут вони створили громадську організацію «Хай щастить».
У “Хай щастить” допомагають військовим і ВПО. Зараз активно займаються виготовленням окопних свічок на передову. Загалом в організації – 15 маріупольців, які мешкають у Франківську. Є ще кілька людей в інших областях.
Читайте: «Після операції – додому». Лікар з Харкова лікує у Франківську рак за новими методами
Ми всі були волонтерами у Маріуполі протягом багато років, – говорить Анастасія Вовк. – Коли приїхали до Франківська, нам дуже допомогла моя добра знайома Вікторія Семенович, засновниця благодійного фонду «Рідна Україна». За кілька днів ми стали до лав її фундації, розбирали гуманітарну допомогу, допомагали ВПО і військовим. Тож створення нашої власної організації було лише питанням часу.
Але вони ні на день не забувають про рідний Маріуполь. І вже готуються допомагати місту після деокупації.
Уже знаємо про багато проблем. Чимало людей живе просто в під’їздах. Ми це все дуже болісно переживаємо, – каже Анастасія. – Щойно Маріуполь звільнять – ми вже на пів дорозі, щоб допомагати його відбудовувати.
«Добре, що згоріло, а не дісталось окупантам»
А от мешканка Маріуполя Марія Гльоза змогла виїхати з міста ще у перші дні повномасштабної війни, на руках з маленькою донечкою. Про те, що краще поїхати, її попередив чоловік-військовий. Сам він залишався боронити місто, потрапив у полон. Звільнили його у червні, під час обміну, зараз він на реабілітації. Батько жінки, Микола Воропай, теж військовий. Нині у відпустці, а 25 лютого готується повертатися на фронт.
Родина приїхала до Франківська у червні: Марія з дитиною, її мама, 15-річний брат, бабуся. Місто обрали теж випадково. Кажуть, хотіли щось менше, ніж Львів, але теж затишне й гарне. Повертатися їм нікуди – вдома все згоріло. Тож планують залишатися тут.
У нас був свій будинок, майстерня, у мене – фотостудія, – розповідає Марія Глоза. – Тато займався лазерною порізкою дерева, виготовленням фрезерних картин. Ми обоє були задіяні в обидві справи, але я більше по фото, а він – по дереву. У Маріуполі пропало багато нашого обладнання. Було й таке, що лиш встигли замовити, навіть не випробували.
Я вдома встановив сонячні панелі, щоб у мене всі станки працювали від сонця. Тільки все налагодив, а тут війна, – посміхається Микола Воропай. – Але добре, що все згоріло, а не дісталося окупантам. Ми з тих людей, які не скаржаться, а діють, не сидять без діла. Тож вирішили відкривати бізнес тут.
Спочатку батько з донькою відкрили свою фотостудію у мікрорайоні Каскад, бо саме там орендують квартиру. Але згодом її довелося закрити, бо Миколу викликали на фронт, а Марія не мала часу сама займатися студією й піклуватись про маленьку доньку.
Тоді родина виграла грант від Українського ветеранського фонду на створення власної майстерні виробів.
За співфінансування вдалося купити лазерний і фрезерний верстати. Нині планують придбати ще вишивальну машинку.
На лазерному верстаті можна робити магніти, підставки, – розповідає Марія. – У Маріуполі у нас такий був, ми робили будиночки для квітів, чаю, підставки під гаряче, підставки для мобільних, органайзери, ключниці. А на фрезерному верстаті – об’ємні панно, підставки, менажниці.
Крім того, буде ще й військовий напрямок. На машинці маріупольці вишиватимуть шеврони для військових. На допомогу родина планує взяти кількох працівників, а товари спочатку продавати в інтернеті. Згодом, можливо, відкриють крамничку.
У Франківську є багато приміщень для оренди. Але саме під виробництво знайти важко, – пояснює Марія Глоза. – А від наших верстатів йде дим і запах, тож звичайний будинок посеред міста не підійде. Ми знайшли приміщення у промисловому райончику, але там не дуже зручно.
Читайте: Маша і люди. Художниця з Бахмута малює у Франківську портрети у повний зріст (ФОТО)
Я звертався до влади міста, щоб допомогли з приміщенням. Але поки результату не було, – додає Микола Воропай. – Надіємось, щось знайдеться. Для військових у нас будуть дуже низькі ціни. От якби ще місцева влада підтримувала замовленнями. А працювати ми вміємо.
«Коли повернемось?»
За словами керівниці центру «ЯМаріуполь» Ольги Крохмальової, крім проблем з роботою та житлом, інколи переселенцям, особливо дітям, буває важко адаптуватись через стереотипи про людей зі сходу. Але є надія, що з часом, коли ми краще пізнаємо одні одних, упередження зникнуть.
Все ж, після перемоги, багато мешканців Маріуполя планують повертатися додому.
Люди питають: «Коли ми повернемось, як будемо відновлювати?». Звісно, хтось осяде. Але загалом люди хочуть додому. Особливо ті, хто у Маріуполі виріс, – каже Ольга Крохмальова. – Я сама народилась у Маріуполі. І хоч мені подобається Франківськ, я не уявляю, як можна жити у місті, де немає моря.
Ольга з сім’єю виїжджала з Маріуполя уже у травні. Добиралася до Франківська 10 днів. Раніше виїхати було важко, бо вони жили у районі на лінії фронту, тож тих, хто виїжджав, обстрілювали. Чи не найгірше в окупації, за словами жінки, був контроль і обмеження свободи, до якої так звикли українці.
Дому Ольги вже немає, залишилися тільки ключі.
Недавно була виставка, де переселенці фотографувалися з пам’ятною річчю, яку вони привезли з дому. У мене це – пара светрів, чашка, – показує Ольга Крохмальова. – Але є ті, хто тримається за щось, а інші, як я, не хочуть згадувати, чіплятися за минуле. І ми розуміємо, що як було, то вже не буде. Після деокупації, дуже надіюсь, що буде можливість повернутись. Сподіваюсь, що цей момент наступить уже скоро.
Авторка: Ольга Романська
Comments are closed.