Уляна Маляр – письменниця, родом з села Буковець, що на межі Косівського й Верховинського районів. Сама називає себе казкаркою та збирачкою оповідань Гуцульщини. Скоро виходить її нова книга, де Уляна дбайливо зібрала оповіді та легенди рідного краю.
Напередодні виходу книги «Репортер» поспілкувався з Уляною Маляр про творчість, Гуцульщину та Різдво.
Уляно, ваша нова книга «По два боки перелазу» розповідає історії з нашого й потойбічного світів. Чому обрали саме таку тему?
Так склалося, що у мене багато потойбічних історій. Малою я думала, що найкращі сюжети можна почути там, де люди сповідаються, що вони – лише для вух святих. Але згодом сама почала їх знаходити. Я ходила за ними, як влітку люди ходять по афини. Таким чином народилася «По той бік перелазу». Вона виходить у серії «Брустури» видавництві Discursus Василя Карп’юка, за редактури Івана Андрусяка.
До речі, назва не випадкова. Мене, як то кажуть, «торкнула» ця ідея якраз на перелазі. Позаду нашої стодоли у Буківці якраз проходить межа між Косівським і Верховинським районами. Пам’ятаю, я сиджу на перелазі, одна нога в одному районі, інша – в іншому. Саме там і прийшла ідея книги.
Я наголошую, що не пишу, а збираю все те, що було, можливо, передаю іншими словами. Є й мої авторські оповідки, але ґрунтом у них теж уже почуті історії. Думаю, кожен письменник має щось почути, вздріти, воно має хапнути, не давати йому жити, спати – і тоді народжується книжка.
Ви пишете казки, але для дорослих. Для дітей не планували?
Так, мої казки здебільшого для дорослих. Але маю мрію – написати казку для дітей. Мій син обожнює динозаврів і уже майже рік просить написати про «гуцульських динозаврів». Я теж цього хочу, тож подвійна мрія мусить здійснитися. Треба встигнути, доки йому цікаво, бо діти дуже швидко ростуть.
Читайте: Екзотичний сад і сирні коники з дерева. Як живе і творить франківський скульптор Михайло Мурафа
Перша ваша книжка називається «Баба Федиха» і присвячена вашій бабусі. Як прийшла така ідея?
Відверто кажучи, я не планувала взагалі коли-небудь писати книгу. Я журналістка, моя діяльність була зосереджена на біографіях відомих людей. У 2013 році, коли ми всі вийшли на Майдан, я почала писати – не на журналістські теми, а щось своє. Тоді баба ще була жива, її не стало у 2015 році. Я ще тоді попросила її розповісти щось про Різдво і записала це. Ще малою я записувала бабусині оповідки у зошит і ховала. Коли почалася велика війна, мама знайшла ті зошити й наштовхнула мене на ідею написати книгу про бабу.
На той час я багато почала забувати, а мені цього не хотілося. І таким чином моя баба стала бабою для дуже багатьох читачів, які люблять Гуцульщину, наші традиції. Я відразу знала, до якого видавця піду, а він одразу погодився.
Усе якось так було на одній хвилі: перший тираж розкупили за два тижні, хоч я була зовсім невідома для книжкового світу. Хочеться вірити, що баба там мені допомагає.
Як би вона відреагувала на те, що стала героїнею книжки?
Спочатку, може, скептично: «Що ти там написала, сарака?». Бо баба була жінка твердого характеру. Вона мене дуже любила, я була найменша з усіх онуків і постійно бігала за нею хвостиком. Мабуть, це й зіграло на руку, бо так я змогла багато чого запам’ятати, записати. Потім це й увійшло у книгу.
Ваші оповідки частково написані гуцульським діалектом. На жаль, дехто досі сприймає діалект як щось «сільське», маргінальне. Чи відчуваєте себе трохи його амбасадоркою?
Для мене діалект – це щось невід’ємне від мене. Хоч у повсякденні я розмовляю літературною мовою, тим паче викладаю «Журналістську майстерність» в Університеті короля Данила. Але все ж мова жива, вона з нами зростає, змінюється, у ній море різних відтінків і їх якраз надає наш говір. Навіть Данте написав «Божественну комедію» тосканським діалектом.
Тому ми не повинні цуратися діалекту, ми повинні його «шінувати». І не лише гуцульський – кожен регіон України унікальний і прекрасний, тож не треба забирати в людей живу мову.
Звісно, я бачу коментарі у соцмережах: «Це хіба українська мова?». Але це можуть писати лише неосвічені люди, які мають вузький горизонт мислення.
Читайте: Хустка – як гонір. Як їх носили на Гуцульщині, Покутті, Опіллі та Бойківщині (ФОТО)
Чи замовляють книгу з інших регіонів України – з центру, сходу?
Я не знаю про тих, хто купує на сайті видавництва, але особисто відправляла їх на Київщину, на Полтавщину. Хоч спочатку думала, що їх будуть читати лише на Франківщині. І навіть зі сходу у мене є читачі, яким подобається гуцульський діалект і які кажуть, що після перемоги приїдуть відпочивати саме в Буковець, на гору Ігрець.
Недавно у Франківську відбувся концерт «Гуцульські записки» – ваш проєкт спільно з ансамблем народної музики Brevis. Як прийшла ідея оформити ваші оповідки музикою?
Наприкінці жовтня цього року до мене звернувся Олексій Стронський, креативний директор філармонії. Він запропонував зробити спільний проєкт разом з якимось із музичних колективів філармонії. Ми дійшли згоди, що Brevis найбільше пасує гуцульській темі. А режисерка проєкту – Христина Кобильчук. Назву теж придумав Олексій. Вона дуже влучна: я все дитинство носила записки то від мами, то від баби. Люди жартували, що по селу ходили лише поштарка і я.
Історії, які я читаю, усі різні. Наприклад, про моє дитяче кохання – моїм дитячим «крашем» був Іван Миколайчук, я вірила, що він колись зі мною одружиться. Ще – про гуцульських динозаврів, кумедна записка про автобус до села. А остання – ода дорозі додому. Вона про те, що, де б ми не були, ми завжди повинні повертатися до рідного дому. І дуже лячно на серці, що одного дня ми перестанемо ходити цією дорогою. Але вона нас запам’ятає.
Що для вас – гуцульське Різдво? Може, маєте улюблені традиції?
Різдво – це моє улюблене свято. Коли сходить перша зірка, здається, що все навколо завмирає. Ми сідаємо за стіл, згадуємо рідних, дякуємо Богу, колядуємо. Обов’язково перед тим, як сідати на святу вечерю, ми дуємо на стільці, аби, не дай Боже, не сісти на душу, яка прилетіла з нами вечеряти. Бо гуцули вірять, що на Різдво двері неба відкриті й усі душі наших предків приходять до нас, сідають за стіл, пробують куті, набуваються. Це дуже щемка традиція.
Також на Святвечір лише маленькі дітки ходять колядувати, а на Різдво – уже чоловіки, величезні колядницькі партії, табори. Малою я так чекала, коли ми з подружкою підемо по хатах колядувати. Коли йшли через ліс, завжди дивилися, чи немає когось високого у чорному плащі – тобто нечистого. Про це завжди попереджала мене баба. І що все залежить від людини – як вона живе і що її більше чіпляється. Це була важлива частина мого виховання. Баба казали: «Думай, як жиєш, що буде лопотіти за тобою. Чи біле крило ангела, чи буде штурхати рогом «отой».
Чи передаєте традиції сину?
Намагаюся. Ми вчимо зараз гуцульську коляду, а позаторік вивчили «Ізпрежди віка», але не ту, яка віруситься в соцмережах, а іншу: «Ізпрежди віка у високих горах народився великий світ». Це коляда-дума, вона речитативна. Але завдяки Михайлу Тафійчуку, на жаль покійному, я зуміла цього літа допитатися, які там музичні ходи, бо я хотіла записати мелодію – бо слова в мене були від бабусі.
Цьогоріч ми їдемо додому на свята, у Буковець. І будемо колядувати.
Авторка: Ольга Романська
