Уже сім років поспіль, кожної останньої неділі місяця, у франківській «Просвіті» влаштовують вечори для тих, кому за – 50, 60, 70 і т. д. Потанцювати, поспілкуватись і навіть знайти свою долю регулярно приходять до 300 людей. Дехто спеціально їде з району.
Штрамуються всі!
У залі на повну грає музика, кружляють з 20 пар. Багато люду сидить на кріслах. Біля сцени за всім цим слідкує дуже серйозна Михайлина Боднар. Саме їй належить ідея цих вечорів для старших людей. Каже, для молоді є всього достатньо, а от людям поважного віку того бракує.
Пригадує, як сім років тому готувалися, як писали афіші, як роздавали по знайомих запрошення.
«На перший вечір прийшло, може, 20 людей, – розповідає пані Михайлина. – Я вже думала – все – нічого з того не буде. Але з кожним разом людей приходило більше. Зараз деколи і в залі не поміщаються. Усі так готуються, так штрамуються (наряджаються – Авт.) – і то не лише жінки, але й чоловіки».
На танцях чоловіки у меншості, тому багато жінок вальсують одні з одними. Повільні мелодії змінюють на запальні коломийки. Кружляють медики, вчителі, художники, є один священик. Найстаршому танцюристу Івану Івасишину, кажуть, 84 роки, але нині його нема, бо поїхав до сина у Німеччину.
У перервах між танцями влаштовують інші розваги – розказують гуморески, співають, пригощають смаколиками, діляться родинними рецептами. Михайлина Боднар щоразу вигадує щось нове, аби з користю відпочити від танців.
Рекордсмени із Коршева
Кожного вечора вони відзначають найкращу танцювальну пару. Її обирає спеціальна комісія. Рекордсмени – Катерина та Михайло Бойчуки із села Коршів Коломийського району. Вони були найкращими частіше за інших.
Якраз закінчилася коломийка, пан Михайло сідає у крісло, витирає обличчя, поправляє довгі колоритні вуса. Одягнений у зелену вишиванку, як і пані Катерина.
Трохи захекана, рум’яна після коломийки Катерина Бойчук розказує, що про танці вони дізналися випадково. Якось були у Франківську, зайшли на якийсь захід у «Просвіту», а потім залишилися на танці. А далі ото за п’ять років жодного разу й не пропустили.
Спеціально приїздять потягом, натанцюються, а потім знову біжать на вокзал. Кажуть, додому вертаються вже серед ночі. Пані Катерина говорить, що воно того вартує. Сміється, що, може, замолоду не все витанцювали, то надолужують нині. Скоро жінка святкуватиме 65.
«Тут дістаємо таке задоволення, таку наснагу, що стає на цілий місць, – із захватом говорить пані Катерина. – З нами у Франківську на вулицях багато людей вітається, бо всі знайомі, всі звідси».
Аптеки не треба
Також спеціально на танці приїздить із Калуша Віктор Гулак. Його тут всі знають як багатодітного батька. Бо всиновив семеро (!) дітей. Ті повиростали, влаштували своє життя, тепер має більше часу і на себе.
«Якось друзі запросили, мовляв, приїзди, бо тут так гарно, – розказує пан Віктор. На ньому сорочка аж мокра, бо не пропускає жодного танцю. – Скільки тої дороги – сів і приїхав. Де ще так можна розвіятися? А тут музика, приємні люди».
За словами Михайлини Боднар, сюди приходять потанцювати і цілими сім’ями, і самотні. Нині вже мають 16 нових пар.
«А познайомилися тут – на танцях, – хвалиться пані Михайлина. – Он ті старенькі, бачите, як гарно танцюють? Ще отой невеликий лисий чоловік теж тут свою долю знайшов. Але зараз танцює не зі своєю жінкою».
Поруч сідає відпочити Ольга Безрука – красива білявка, у гарній сукні й туфлях на високих підборах. Каже, 30 травня святкуватиме 70 років – і в це складно повірити!
Пані Ольга 14 років пропрацювала за кордоном, п’ять років тому повернулась додому, а друзів уже нікого нема. Нових знайшла саме тут, на танцях.
«Сюди кожен може прийти і точно не пошкодує, – говорить жінка. – Тут таке якесь тепло, такий заряд. Я тут потанцюю і вже чекаю наступного разу. Нам, пенсіонерам, цього бракує. Ми не маємо, де себе діти, тому всі збігаємося сюди. Я тут знайшла багато однодумців, і навіть – кохання».
Про 70-річну Ганну Лаврук можна писати роман. Вона все життя пропрацювала у транспорті – диспетчером, а потім кондуктором. Якось знайшла в автобусі документи. Понесла у Тисменицький райвідділ, дізналась адресу і понесла знахідку разом з поліцейським. А належали ті документи чоловіку, старшому за неї на 24 роки. І так сталося, що почала за ним доглядати, приходила прибирати, готувати.
«Я цінила його як батька, бо мій загинув на війні, – розповідає пані Ганна. – Переписав мені кватиру, а потім викликав і каже, мовляв, не хоче, аби якась інша жінка його ховала – і розписалися».
Офіційно одруженою прожила 40 днів, бо чоловік помер. Потім якось їхала у тролейбусі, виходила на Галицькій, а за нею вийшов чужий чоловік. Запитав, чому в чорному, та відповіла, виявилося, що він теж недавно поховав дружину…
Через два роки пані Ганна та пан Михайло пошлюбилися. Жінка хвалиться, що вінчав їх у катедрі митрополит Володимир Війтишин. Старенькі приходять на танці разом, жодного вальсу не пропускають.
Тетяна Нівнікова вирізняється серед інших, бо одягнена якось молодіжно – у джинсах, яскравій кофтині. Каже, вже п’ять років на пенсії. От, до обіду приділила час внучкам, а тепер прийшла потанцювати. Говорить, для неї це відпочинок і спалювання калорій.
«Тут така енергетика, такого здоров’я додає, що не треба аптеки, – посміхається жінка. – Навіть якщо тиск був, то тут зникає. Забуваєш про всі болячки».
А Марію Палкову на танці якось відправив син. «Так сталося, що я овдовіла, – розповідає жінка. – Він каже, мамо, ви самі, але ще нічого така жіночка, то не сидіть у хаті. Йдіть потанцюйте, розвійтеся. Це все його заслуга».
Говорить, що ці зустрічі – велика віддушина для пенсіонерів, бо часто кожен закритий у власній хатинці, відірваний від світу.
«Стаємо нікому не потрібними, – зітхає пані Марія. – Згадую слова своєї бабусі, що людина старіє по роках, але в душі все молода. Я малою бігала коло жіночок, як вони собі це говорили, і не розуміла, як таке може бути. Тепер знаю».
На Марію Палкову чемно чекає кавалер, поки та договорить, і запрошує до танцю.
Вечірка закінчилась близько дев’ятої вечора. На виході багато з них говорять, що раз на місяць – то замало – треба таки щонеділі.
