Степан Зелик – лікар-ортопед, завідувач відділення травматології, ортопедії та реконструктивної і пластичної хірургії Франківської ЦМКЛ. Від початку великої війни через це відділення пройшли понад 500 військових. Наша розмова – про неймовірні випадки, новітні методики та силу людського духу.
Пам’ятаєте першого пацієнта з бойовою травмою, який потрапив до вас з початком повномасштабного вторгнення?
У нас повномасштабне вторгнення відбулося з середи на четвер, а перший пацієнт у нас вже був в неділю ввечері. Це був пацієнт з кульовим пораненням, він брав участь у боях за Київ.
Наскільки лікарі були підготовлені до таких травм?
Раніше ми воєнно-польову хірургію вивчали тільки в теорії в інституті. Звичайна травма, побутова, вона теж буває з доволі сильними ускладненнями. Але коли це кульові поранення, це зовсім інакше. Це високоенергетична травма із ушкодженням м’яких, кісткових тканин, куля має вхідний і вихідний отвір, як і осколки, вони розривають усе на своєму шляху. Під час бойових поранень у рану проникають, як правило, частини одягу, всіх осколків, бруду. І боротися з такими ранами надзвичайно важко.
Як ви тоді змобілізувалися, от вже є людина з таким пораненням, вже треба щось робити…
Конкретно з тим пацієнтом – йому у київській лікарні поставили апарат зовнішньої фіксації, а волонтери направили до нас в лікарню. Ми йому зробили корекцію апарата і відправили на лікування до судинних хірургів. Наступний пацієнт також був у перші дні повномасштабного вторгнення, це вже був військовослужбовець ЗСУ, учасник АТО, звати його Петро Яблінчук. Він із нашої області і це було дуже важке поранення нижніх кінцівок. Він горів у танку. Переважно танкісти такого невеличкого зросту, але Петро Яблінчук мав 1,9 м. Здоровий хлопець. Він казав, що краще танка нема ніякої зброї, бо все таки 50 тонн броні дають є непоганий захист.
Він поступив до нас із величезними опіковими ранами м’яких тканин, ним особисто займався наш головний лікар Тарас Масляк, він комбустіолог (лікар, який спеціалізується на лікуванні важких опіків – ред). І на кожну перев’язку він приходив.
Після чого ми йому зробили близько 10 операцій. Фактично ми йому рани загоїли, але був у нього в одному такому не найбільш сприятливому місці досить немалий дефект. І він потрапив під програму на лікування за кордон. То закордоном лікарі були вражені, наскільки в Україні добре справилися з такими значними травмами.
Читайте: Спорт допомагає жити. Андрій Бойчук з Прикарпаття після ампутації готується до «Ігор Нескорених»
Коли ми стикнулися з бойовою травмою – це було надзвичайно непросто, як я вже казав, в теорії воно по одному, а в реальному житті абсолютно по-інакшому. Але провідні травматологи-ортопеди країни почали фактично зразу ж організовувати курси по бойовій травмі, залучати туди іноземних медиків, які нам підказували досить якісні методи лікування. Як ми знаємо, ізраїльські лікарі живуть у стані війни вже багато років і мають досвід, лікарі з Америки їздять у складі різних місій по всьому світу.
Хоча і в нашій країні є багато крутих спеціалістів, ми просто з цим раніше не стикалися на практиці.
От ви згадали новітні методики, яких навчилися, розкажіть трохи про це.
Найперше – дуже велике значення має колективна робота, оскільки бойова травма – це зазвичай політравма, бо вражається не одна частина тіла. Тому ми залучаємо в лікуванні одного пацієнта кількох спеціалістів і кожен займається своїм напрямком. Це і реаніматологи, і терапевти, і хірурги, ну і травматологи-ортопеди. Оскільки постійно міняється тактика лікування тих чи інших переломів, є нові методики в плані ведення заповнення дефекту кісток.
Колись, коли дефект кістки був досить великий, то це швидше всього означало ампутацію. Зараз при збереженні судинно-нервового пучка, можна певні ділянки кістки видрукувати на 3D принтері. Таких апаратів є в Україні, здається, є два. І через волонтерів та різні фонди ми маємо можливість замовити імпланти для військових.
Читайте: Десерти від ветерана. Дмитро Яцура з сім’єю у Франківську налагоджують маленьку кулінарну справу
Або ж ще такий метод, як Маскулет, дефект кістки заповнюємо кістковим цементом, чекаємо, щоб утворилася мембрана і через певний період часу використовуємо або автотрансплантант або власну кістку пацієнта.
Який був найскладніший пацієнт з бойовою травмою?
Вадим Федоров, командир штурмової бригади з Кіровоградської області. Потрапив до нас на лікування з Америки. В нього була висока травматична ампутація обох нижніх кінцівок і перелом лівого передпліччя. Звичайно, на початку лікарі рятували його життя, потім, коли його стан був стабільний, його відправили на протезування в США, бо ампутація досить висока. І оскільки там займалися суто протезуванням, то на подальше лікування він потрапив до нас у відділення.
В нього був незрослий багатоуламковий перелом кісток лівого передпліччя. Ми розуміли, наскільки для нього була важлива рука, оскільки він не мав обох нижніх кінцівок. Коли він потрапив до нас, Вадим просто лежав, дивився в стелю, нічого більше не хотів. Я підходив до нього неодноразового, просив його вставати, ходити. Він мене навіть не помічав.
Я розумів, що я нічого йому не можу радити, тому покликав колишнього нашого пацієнта, теж військового, якому при пораненні відірвало гомілку, Юрія Гапончука. Він такий оптимістично налаштований, займається спортом, їздить на змагання. Я кажу – Юра, тільки з твоєю допомогою ми можемо Вадима підняти на ноги. Він прийшов, поставив ногу з протезом йому на ліжко і каже – що ти тут ліг, давай, вставай. Якщо нічого не робити, то нічого і не буде. А якщо пробувати, то є шанс.
Читайте: Після поранення. Сергій Тарнавський з Долини рятується спортом і побратимів підтягує
І так ми підбадьорили Вадима. Він лікувався досить довго, ми йому зробили три чи чотири операції. Там було так, що він вчився ходити, ніби все гаразд, спирався на руку і виривав пластини. Він у нас був щось пів року, за той час Вадим навчився ходити, купив машину. І тепер, коли його бачу, він постійно з посмішкою.
От це ставлення, увага – наскільки велику роль відіграють?
Це дуже важливо, я всім своїм лікарям говорю – ви маєте не тільки лікувати пацієнта, ви маєте приділяти їм увагу, підійти по кілька разів, привітатися за руку, щоб він відчував близькість медиків. Персонал у нас досить уважний і до військових особливе ставлення.
Я впевнений, що кожен медик в країні до військових ставиться з величезною повагою і думаю, що це є досить важливий аспект у лікуванні.
Авторка: Женя Ступ’як
Ця стаття продовжує серію матеріалів “Після поранення” за підтримки Платформи “Тепле Місто”
Comments are closed.