Вже на під’їзді до Станиці Луганської стає якось моторошно. Навколо селища соснові ліси, але є ділянка, де верхівки дерев немов зрізали ножицями. З землі стирчать обгорілі стовбури. Під соснами закинуті позиції – ходи сполучення, бліндажі, укриття для техніки. Влітку 2014 тут стояли наші. Місцеві називають цей район Сталінградом.
З боку Станиці їх обстрілювали артилерією і мінометами, досі є величезні вирви майже у людський зріст. Такі ями залишають снаряди калібру 152 мм і більше, пише Репортер.
Тиша на руїнах
18 серпня 2014 року українські війська зайшли в селище, лінія фронту посунулася вперед, «Сталінград» залишився в тилу. Потім була спроба здобуття Луганська, втручання регулярних російських військ (традиційно – без розпізнавальних знаків), відступ ЗСУ та стабілізація лінії фронту.
З півдня Станицю Луганську омиває річка Сіверський Донець. Одразу за нею високі пагорби, щось на кшталт франківських Вовчинецьких гір. Той берег контролюють сепаратисти. На панівних висотах вони встановили батареї та вдень і вночі поливали місто вогнем. Жорстокі обстріли тривали до літа 2015. Наслідки помітні й сьогодні.
[supsystic-slider id=780 position=”center”]
Практично на всіх вулицях є руїни, або будинки із забитими фанерою вікнами. Зруйновано близько 40 % міської забудови. Із 13000 мешканців тоді лишилося десь 600. Жили у підвалах, без світла, газу й води…
Сьогодні у Станиці тихо. Людей уже більше, вони потрохи вертаються, будинки відновлюють, але до колишнього мирного життя ще далеко. На гербі селища є помідор і хвилі. Вони символізують рибне господарство і численні теплиці – до війни Станиця забезпечувала овочами весь Луганськ. Тепер стави висохли, а від теплиць залишились самі каркаси.
Колись більшість місцевих працювала у Луганську, до якого 15 хвилин їзди на маршрутці. Нині місто за лінією фронту, цей ринок праці відпав, а роботи у селищі просто нема.
У темно-сірих тонах
Перше враження від селища – ніби потрапив у дев’яності. Дороги – ви таких не бачили. Як казав знайомий водій: «Це ж Луганська область. Тут нормальних доріг у принципі не може бути».
Переважна більшість тутешніх одягаються у чорне й темно-сіре. Навесні найпопулярніше взуття – гумові чоботи. Усі розмовляють виключно російською. Церква теж московського патріархату. Втім, особливої набожності не видно. Про те, що відбувається у релігійному житті України, місцеві православні майже не знають. УПЦ вважають розкольниками, греко-католиків плутають із римо-католиками. Наприклад, кілька разів питали, чи на Франківщині хрестяться двома пальцями, і чого це ми святкуємо Різдво 25 грудня?
На словах усі ніби за Україну, але нинішню владу не терплять. Далі ностальгують за СРСР. Декомунізацію провели, але частково. Пам’ятник Леніну завалили у 2015, втім, назви вулиць ще старі: Карла Маркса, Леніна, Крупської. У центральному сквері стоять пам’ятники героям громадянської війни, радянським «визволителям», афганцям. Поруч – нові: пам’ятний знак українському міліціонеру Тарасу Дорошу та меморіальна плита загиблим під час обстрілів мирним мешканцям – 37 прізвищ.
І ще кілька характерних особливостей містечка, які кидаються в очі. Станиця Луганська була козацьким поселенням. Донські козаки називали свої хати куренями. Так і є – у центрі домінує одноповерхова забудова, лише на околицях стоять кілька панельних «брєжнєвок», чомусь чотириповерхових. Уздовж вулиць тягнуться газові труби на опорах – тут їх не закопують. Багато будинків не мають підвалів, натомість стоять на високих фундаментах. Паркани переважно глухі, про газони перед хатою ніхто й не чув. На дорогах повно «шедеврів» радянського автопрому, про які в Галичині давно забули.
Традиції теж відрізняються. Наприклад, пишно святкують Масляну. Самодіяльні колективи з району співають на сцені українські пісні, на площі палять опудало зими, навколо якого водять хороводи. На високому слупі висять подарунки, до яких намагаються долізти фізично підготовлені сміливці.
Великий позитив у тому, що абсолютна більшість місцевих не хоче у так звану ЛНР. Чому? Та бо за п’ять років вони вже добре зрозуміли, що краще.
Про тачечників і колясочників
Контрольний пункт входу-виходу (КПВВ) – це єдина точка в Луганській області, де мирні мешканці можуть потрапити на окуповану територію і навпаки. Тут завжди повно народу. Навесні КПВВ працює з 7.00 до 18.00. Зовні це виглядає як прикордонний пункт пропуску. Спершу люди мають пройти фіскальний контроль, де перевіряють сумки. Максимальна вага, яку можна пронести чи провезти з собою на тачці, – 75 кг на одного. Є перелік товарів, які дозволяється вивозити з підконтрольної території. Наприклад, нещодавно з нього вилучили автомобільні запчастини.
Якщо у валізах немає нічого забороненого, фіскали ставлять відмітку у пропуску, після чого людина йде на паспортний контроль. Прикордонники звіряють по базі, чи вона не в розшуку, і ставлять свій штамп. Далі треба подолати кілька кілометрів пішки, пройти підірваним мостом через Сіверський Донець – і ти вже в зоні окупації.
З українського боку КПВВ виглядає досить пристойно – огороджені доріжки для вхідних і вихідних потоків людей, криті місця огляду речей, численні кабінки паспортного контролю, громадські туалети, медпункт Червоного Хреста, де можна безкоштовно випити гарячої кави та погрітися взимку.
З боку сепаратистів цього всього нема. Одразу за блокпостом козачків стоїть вагончик, де неголені прикордонники здійснюють контроль ледь не у спортивних костюмах. До речі, вони часто навмисно затримують потік людей в себе, а за 30 хвилин до закриття КПВВ запускають їх в бік України, створюючи чималий клопіт нашим службам.
За день тут проходить близько семи-восьми тисяч людей. З них 80 % – пенсіонери. До нас вони йдуть за пенсіями, хоча переважна більшість отримає їх ще й в російських рублях від ЛНР. Аби дістати українську пенсію, потрібно раз на два місяця пройти особисту реєстрацію на нашій території. Черги з обох боків великі, ще й під банкоматом треба дочекатися. Багато пенсіонерів не встигають повернутися у своє ОРЛО, тому змушені ночувати у Станиці. Ціни на ліжкомісце – 150-200 грн.
На стареньких ще заробляють так звані «колясочники». Оскільки пішки треба йти довго, хвацькі молодики пропонують довезти в інвалідному візку. До того ж, людей на візках пропускають без черги, що суттєво економить час. Звісно, послуга не безкоштовна – 200-300 грн залежно від габаритів бабусі.
Найбільш розповсюдженим явищем є «тачечники». Схема проста. З боку України приїздить фура, наприклад, з яблуками. Неподалік від КПВВ її вміст завантажують у тачки, щоб було не більше 75 кг. Після цього спеціально найняті люди, яких ще називають «мурахи», тягнуть тачки на той бік, де їх уже чекає інша машина. За одну ходку «тачечникам» платять близько 300 грн.
Овочі та фрукти мають в окупованому Луганську великий попит. Наприклад, якщо в нас кілограм яблук коштує 7-8 грн, то там – десь 30. Якість завезених російських продуктів відчутно гірша. Дешевші в окупації лише горілка (90 рублів, тобто 45 грн) і хліб (10 рублів – 4 грн). Воно й не дивно.
В очі одразу кидається контраст зустрічних людських потоків. Якщо з України несуть повні сумки харчів, то звідти тягнуть лише порожні тачки. Іронія долі – тепер окупована частина Донбасу таки гонить порожняк, а Україна її годує.
