З п’яти років Світлана Павлюк з Яворова вчилася біля бабусі ткати ліжники. Це ремесло в Яворові передається з покоління в покоління. Нині пані Світлана вчить усіх охочих з різних куточків світу. У майстрині можна дізнатися все про ліжники, а ще й самому зіткати й забрати виріб додому. А ще це єдине місце, де можна побачити процес звалювання ліжника й самому спробувати гуцульське джакузі.
Адже у Павлюків працює єдине валило на весь Яворів, пише Репортер.
Почерк яворівських майстринь
Я вже у п’ять рочків вчилась крутити веретеном, – розповідає Світлана Павлюк. – Дуже-дуже хотілося мені то робити. Бабка не дозволяла ще ткати, то я позаду верстату щось там плела, переплітала ниточками. Потім бабка клала мені стілець і дозволяла одну ґушечку перебирати, а потім дві. Коли вже мені дозволяла три-чотири кольори робити, то я вже така була рада, бо це була серйозна робота.
Уже в шостому класі Світлана повністю робила все сама. Майстриня каже, у Яворові усі жінки вміють ткати ліжники. Вчать цього на трудовому навчанні у місцевій школі. У класі стоять верстати, тож навіть, якщо вдома цим не займаються, все одно будеш знати та вміти.
Є, що ліжники роблять по сусідніх селах, але це означає, що то наші дівчатка з Яворова туди повиходили заміж, – запевняє пані Світлана.
Також додає, що без ліжників у Яворові ніяк. На них сплять, ними укриваються, вони там усюди, на всіх подіях. Коли одружуються, то батьки мусять постелити ліжник молодим під ноги. А коли людина помирає, то їй у труну кладуть ліжник і він йде з померлим у засвіти. А ще один кладуть зверху на труну й після похорону його забирає священник. То є йому подарунок.
Колись ліжники ткали для себе, аби вкритися та під голову накрутити подушечку, а потім вже почали робити й на базар.
Узори всі робили переважно однакові, але робота в кожної майстрині відрізнялася, – говорить пані Світлана. – Усе одно кожен мав якісь свої смаки, колір коло кольору укладав по-інакшому. Я можу подивитися на ліжник і знаю: «Ага, це Ганнусі, а це – Марійки». Візерунок може помінятися, але сама робота ніколи не міняється. Це так, як почерк у зошиті.
Відрізнялися й кольори, бо кожна жінка робила їх сама. Тому в одної виходили яскравіші, в іншої темніші. Їх роблять з натуральних барвників – кори дерев, буряка, цибулі. Також використовують спеціальну фарбу для шерсті.
Кип’ятимо воду, додаємо туди фарбу й оцет, бо має бути окислювач, – розказує майстриня. – Моя бабка розсолу доливала, в якому квасять крижівки (головки капусти – авт) на голубці. Від цього окислювача колір робився яскравий, стійкий і служив багато років.
Читайте також: Буба, Крипто, Містер Том: як у Надвірній живуть альпаки
За словами пані Світлани, у Яворові між майстринями панує здорова конкуренція, коли кожна старається зробити кращий і кращий візерунок.
Люди у нас дружні, – запевняє Світлана Павлюк. – Деколи роблю ліжник і не вистачило якогось кольору. Дзвоню до сусідки, до подружки чи до сестри, може, у них лишився потрібний колір. І вони діляться.
«Кавалєрські очі», «Сливове око», «Дубове листя»
За словами майстрині, нині в попиті кольорові яскраві ліжники, як робили у 1950-1960-х роках.
Мода завжди вертається, – говорить пані Світлана. – Ті узори називалися – «Кавалєрські очі», «Вуставковий», «Сливове око», «Дубове листя». Чого «Вуставковий»? Через то, що брали з вишиваної сорочки якийсь кусочок орнаменту й старалися повторити то на ліжнику. Коли до нас приносять пополокати ліжники, то я можу сказати приблизно, в яких роках його купили. – у 1970, 1980, 1990, а чи у 2000-му. Кожне десятиліття мало якийсь свій орнамент.
Крім відновлення старих узорів, пані Світлана розробляє авторські орнаменти й навчає туристів, що ліжник може бути не тільки на ліжко, але й на підлогу, може бути, як декор на стіл, як панно на стіну.
Можна зробити по-всякому, – запевняє майстриня. – Ми хочемо донести, що це зараз модно. Багато молодих людей хочуть цього. Наймають дизайнерів, аби в сучасний дизайн квартири чи кімнати вкласти такий ліжник. І ми можемо за вашим власним орнаментом зробити ліжник. У нас уже був такий досвід.
15 етапів до ліжника
Перше, що вміють яворовські діти, – мотати ґушечки. Треба було навчитися крутити веретеном. То діти де ходили, там крутили в руці тим веретеном. А далі вчилися робити нитку.
Вона мені зразу не дуже виходила, ну бо зразу не може виходити ні в кого, – усміхається майстриня. – Бабка показувала й приказувала: «Отак розтягуй ниточку, розтягуй. Потім пальчиками отак крути, крути, закручуй, закручуй. А другою рукою крути веретеном». І з часом навчилася робити ниточку.
Нитка, накручена на веретено, називається – прішник. Він великий, його майстриня намотує доти, поки не змучиться рука. А далі нитку з веретена мотають на руку й роблять менші мотки, які називаються – ґушки. З них і роблять ліжники. На один треба від чотирьох до шести кілограмів тих ґушок. Тобто на заготовку ниток у майстрині йде цілий день.
А ще окремо роблять основу – тоненьку вовняну нитку. Основу прив’язують до верстата, між неї перетягають ґушки – й так тчуть ліжник.
Взагалі, аби зробити ліжник, треба пройти 15 етапів, – говорить Світлана Павлюк. – І це все ручна робота, є лише два моменти, коли механізовано.
Наприклад, на один ліжник треба 1000 м нитки-основи, а це десь пів кілограма. Колись, аби це зробити, йшов цілий день. Але нині є швидший спосіб. Одна родина в Яворові має електричну прялку, тому майстрині, зокрема й пані Світлана, купують готову основу у них. Це один вид механізованої роботи. Другий – електрична чесалка. Майстрині записуються у чергу до тих же ґаздів з електричною прялкою. За один раз можна вичесати 100-300 кілограмів вовни.
Колись дідівським методом це робилося вручну. Треба було так розчесати вовну, аби вона стала, як хмаринка. Цікаво, що чесали, тут кажуть – ґраблювали, вовну лише чоловіки. Це фізично дуже тяжко. За раз можна було розчесати близько чотирьох кілограмів вовни. Їх якраз ставало на ліжник. А щоб зробити один ліжник, треба постригти від трьох до шести овечок.
Ми єдине село в Україні, котре займається ліжникарством, але овець не тримаємо, хоча село широке і є де випасати, – говорить Світлана Павлюк. – За вовною їдемо на Закарпаття та Буковину. Привозимо і потім паримо ту вовну – обливаємо кип’ятком, а далі споліскуємо холодною водою. Миючих засобів не даємо. І сушимо на сонці. Можете проїжджати і видіти, що коло хат сохне багато вовни. То так наші люди собі заготовляють матеріал, аби було цілий рік, з чого робити ліжники.
Пані Світлана переконана, що енергетика майстрині під час ткання ліжника передається виробу. Наприклад, є різниця, коли тчеш без настрою, бо просто мусиш. А коли з гарним настроєм, то ліжник швидше купують.
До речі, ціна ліжників – від 3000 до 20 000 гривень. Ціна залежить від розміру та складності роботи.
Без валила не буде ліжника
До повені у 2008 році у Яворові було 12 валил, але велика вода понищила майже всі. Нині у селі є три валила, але працює одне – у Павлюків.
Валило – це дерев’яний жолоб, в який з великою силою б’є вода й робить такий собі ефект джакузі. У ньому й обертаються, тобто обвалюються, ліжники.
Валило не має жодних моторів чи механізмів, – пояснює пані Світлана. – Це дерев’яний чан глибиною 180 см. Вода з річки поступає сюди, б’є у дно і так вона повертається. Коли кидаємо виріб, то він там також обертається, робиться чистим, зникає овечий запах, а також він тут зменшується у розмірі на 30-40 см. У нас валило ще називають – гуцульське джакузі.
Своє валило Павлюки побудували десь 15 років тому. Знайшли старого майстра, який знає ще давню технологію, що також передавалася з покоління в покоління.
Ми з чоловіком вирішили зробити, бо люди не мали, де звалювати, – розповідає пані Світлана. – І в мене вже така була проблема, що зробили ліжники, а нема куди понести у валило. А валило мусить бути обов’язково! Як не буде валила, то не буде й ліжників! Якщо ліжник не побував у валилі, то це буде неякісний виріб.
Майстриня запевняє, що яворівські ліжники моцні й довговічні. Вона має бабусин ліжник, з яким та прийшла у невістки, він був її приданим.
Бабуся 1922 року народження, а заміж вийшла у 17 років, то тому ліжнику вже понад 80 років, – рахує пані Світлана. – А ще до нас щороку з коломийського музею Гуцульщини та Покуття привозять прополіскувати сердаки, килими та ліжники, яким поза 100 років.
Валило розташоване під майстернею, тут дуже прохолодно та приємно шумно. По боках вже поскладані ліжники, які чекають черги на валяння.
Влітку ліжники кидають у валило на 2-4 години, а взимку й на 12-24. Ліжник щораз витягувати й міряти.
Треба впантрувати потрібний розмір, бо якщо забути, то він може гет стати малим, – каже майстриня.
Навесні, коли багато води, то у валилі працюють два жолоби, в яких одночасно може бути 18 ліжників.
Найгірше для нас перші морози, тоді ліжники дуже замерзають, – говорить Світлана Павлюк. – Коли ріка укривається ледом, тоді вода під ним робиться тепліша. Навіть якщо на дворі 15-20° морозу, але ліжник собі звалюється.
Поспати над валилом
Крім того, що пані Світлана сама робить ліжники, вона ще й вчить інших. Уже кілька років до садиби Павлюків приїздять туристи з різних куточків світу на майстер-клас, аби дізнатися усі тонкощі ліжникарства.
Найменше треба три години, аби щось зробити власними руками, – запевняє майстриня. – За менший час ви нічого не зробите. Ви вибираєте, що хочете зробити, в яких кольорах, і я все надаю. Що виткали – забираєте з собою. Це гарна можливість у такий складний час відключитися від чогось. Туристи таке ткання порівнюють з медитацією.
Вартість майстер-класу з людини – 2500 гривень, за двох – 4400, а за трьох – 5800.
Ми ще закидуємо ваш виріб разом у валило, – розказує Світлана Павлюк. – Треба дати йому побути там з чотири години, а якщо більший виріб, то не менше 10 годин. Тому можна у нас зупинитися пожити.
Номери для туристів розташовані над майстернею та валилом. Засинати під шум води – чисте задоволення.
Крім того, у Яворові є сироварня та козина ферма, – пані Світлана розказує, що радить туристам. – Недалеко, у селі Снідавка, неймовірний оглядовий майданчик з видом на гори й також є сироварня. Ще можна поїхати на Терношорську Ладу чи до Косова, де так само багато різних майстрів. Гадаю, що люди мають видіти, як це все робиться. Знаєте, одна справа, коли приходять на базар і бачать усі ті вироби, а інша – коли приходять до майстра.
Пані Світлана пригадує, що одного разу прийшли туристи й одразу купили ліжник, а вже потім була екскурсія. Вони ще торгувалися з майстринею і та спустила їм ціну.
А після екскурсії вони поклали мені гроші назад і сказали, що їм так встидно, що вони зі мною ще торгувалися, – усміхається майстриня – Добре, що настав такий час, коли люди можуть приїхати й подивитися. І я маю нагоду показати людям, як це робиться. Я й рада, бо зберігаються наші традиції, історія мого роду, мого села. Вважаю, що це дуже-дуже добре, бо ми мусимо пам’ятати про наших бабів, дідів, прадідів і прабабів.
Світлана Павлюк дуже любить проводити екскурсію та майстер-клас для українців з-за кордону.
Знаєте, людина цінує щось тоді, коли вона то втрачає, – каже майстриня. – Коли до нас приїжджають діаспоряни з Канади чи з Австралії, мені їм дуже приємно розказувати. Бо люди прийшли на екскурсію та майстер-клас, аби згадати про своє рідне, що колись забулося. Тут вони ніби поринають у таку якусь давню пам’ять про своїх батьків, дідів, бабів.
Зв’язатися з майстринею можна, написавши їй на сторінку в мережі Інстаграм pavliuksvitlana.art , а також у мережі Фейсбук: svitlana.pavlyuk.39
Авторка: Світлана Лелик
Фото: Уляна Кошелюк
Comments are closed.