26-річний Валерій Горбатюк родом з Городенківщини. Половину свого життя він вчиться воювати – від військового ліцею, академії до нинішньої передової. Валерій – командир роти оперативного призначення (резервної) стрілецького батальйону 50 полку імені Семена Височана. Ці хлопці «гасять пожежі» там, де буває найгарячіше.
Про те, чому треба вчитись, тяжкий вибір командира та як заслужити повагу у старших, Валерій Горбатюк розповів «Репортеру».
«Вертайся, бо війна»
Своє навчання військовій справі Валерій Горбатюк почав з 13 років у Надвірнянському ліцеї. Потім поступив у Національну академію Нацгвардії України. Після її закінчення служить у 50 полку НГУ.
За словами Валерія, головний поштовх до війська дав саме ліцей, де привили патріотичні якості. Ще йому дуже подобалась військова форма, бути спортивним, підтягнутим.
«Мені здавалося і здається, що це почесно – бути захисником. Тому й вибрав військову службу. Не жалію і радий, що так вийшло», – говорить Горбатюк.
Напередодні повномасштабного вторгнення Валерій відпросився у командира, аби поїхати додому на службу за батьком, за яким якраз минуло 40 днів. Приїхав додому під ранок і тут дзвінок з частини: «Вертайся, бо війна».
Перший бойовий виїзд був у Серебрянський ліс.
«За два тижні до того мене призначили на посаду командира взводу, – пригадує Горбатюк. – Запитали: «Ти готовий?» Кажу: «Звичайно, я цього чекаю вже рік, аби поїхати».

Тоді Валерію було 22 роки, в підрозділі служили люди набагато старші за нього – 30, 40, а то й за 50. Каже, спершу не надто серйозно приймали молодого командира. Та коли на тренуваннях побачили, що він багато чому може навчити, то поміняли думку.
Валерій має позивний «Форд». Так назвали побратими, бо він дуже любив свій перший автомобіль Ford і всіляко його прикрашав.
Є з ким боронити країну
Перший бойовий досвід Валерій отримав, коли з групою медеваку пішов забирати кілька поранених і загиблого бійця. Поранених того дня евакуювали, а загиблого забрали трохи пізніше. Надалі «Форд» добре вивчив маршрути, навчився розрізняти за звуками, яка техніка працює, став спокійніший і впевненіший у собі й побратимах.

«Це люди, з якими можна йти на будь-які завдання, – каже Валерій. – Причому це в такий час, коли мало хто йде воювати добровільно. Та все одно є з ким боронити країну. Мої люди так само розуміли, що я з ними піду на будь-яке завдання й ніколи не кину».
«Старі» зі злості всіх зачистили
Валерій розповідає про один із штурмів у Серебрянському лісі. Тоді були три дуже важкі дні. У суміжних підрозділах відбулась ротація, заїхала нова необстріляна бригада. А, за словами «Форда», ворог це все завжди просікає і тисне, аби знайти слабинку в «новеньких». І, каже, завжди її знаходить. Тож Валерій отримав наказ відбити з побратимами дві позиції, які вже зайняли росіяни.

«Я тоді сильно боявся, що автомат заклинить, бо всюди пісок, тож у всі підсумки понабирав гранат. І коли підійшли з групою до позиції, то все закидали гранатами, – розповідає Горбатюк. – А коли вже зайшли, то там були лише загиблі вороги. Можливо, по них добре відпрацювали наші вогневі засоби, а може, й гранати. Я тоді був на такому адреналіні, що страху вже не мав. А перед тим було дуже страшно».
Тоді з групи Валерія поранило одного бійця. Йому надали допомогу, а інші пішли відбивати другу позицію, яка була за 50 метрів. Ворог звідти почав відстрілюватись. Їх було десь 15, а наших нацгвардійців – лише четверо.
«Але тоді нам пощастило, бо зайшли «старі», яких вернули з ротації, – говорить Валерій Горбатюк. – Вони вже мали їхати додому, то були настільки злі, що зайшли і все зачистили. За планом, вони мали заходити з одного боку, а ми з іншого. Але вони зі своєї сторони самі все зачистили і всіх перебили. Тоді був такий мій перший цікавий бойовий досвід. Бій, купа емоцій. Я перед тим пару днів майже не спав, і коли приїхав на базу, то взагалі всю ніч не міг заснути через емоції».

Найгірше в роботі командира
За словами Валерія, він не припиняє вчитися, адже війна чи не щодня змінюється.
«Якщо ти пів року відвоював, а потім поїхав на ротацію чи у відпустку, то, коли вертаєшся, все вже по-іншому. Хочеш вижити – мусиш вчитися, – каже Горбатюк. – І у військових ліцеях, частинах треба робити акцент на військово-медичну підготовку. Це основа основ, це треба вміти, бо зараз, щоб евакуювати пораненого, потрібна ціла спецоперація».
Розповідає про один із виїздів, коли нацгвардійці міняли побратимів з суміжного підрозділу. З ними на позиціях був боєць, якому відірвало п’яту. І чоловік близько місяця пробув там із цим пораненням, бо не було можливості евакуюватись.
«Той військовий вижив і вийшов зі своїми, але так буває не завжди, – говорить Валерій Горбатюк. – На жаль, бувають такі гіркі випадки, що ти пробуєш здійснити евакуацію, а в результаті втрати тільки збільшуються. І це найгірший аспект роботи командира – ти приймаєш рішення, від яких залежить життя. Щоб зберегти більше людей, ти мусиш кимось жертвувати. Це дуже важко морально, але така робота, на жаль».

Поранені кричали в рацію
Під час одного виходу Валерій і сам отримав поранення. Тоді йому ще пощастило – евакуація була через дві години і медеваки заїздили за кілометр до позицій.
«Ми заїхали ввечері, а від ранку штурми, втрати, поранені, – розповідає Горбатюк. – Група евакуації лиш бігала туди-сюди. Тоді хлопцям з мого підрозділу був приліт на позицію. Один загинув, а двоє отримали дуже серйозні поранення голови і грудей. Група евакуації не могла їх забрати. А вони в рацію просто кричали».

Валерій тільки заїхав, чувся в силі й зголосився піти за ними. Хлопці підтримали командира. У всіх настрій був бойовий, піднесений. «Форд» побіг першим.
«Дивлюсь на той напрямок, куди нам плюс-мінус треба йти, а там просто все розривається, – розповідає Горбатюк. – Сосни злітають в небо. Вирішили відходити. Роблю десь п’ять кроків – вибух! Впав, в очах темно. Роздупляюсь, а поруч товариш лежить, і в нього з ноги стирчить кістка. Ще один поранений, але не серйозно».
Валерію вибухом вирвало з ноги шмат м’яса, осколками побило руки.
Через дорогу переповзли у напіврозбитий бліндаж. Там наклали турнікети, доповіли командуванню, їх евакуювали. А тих двох військових, за якими йшов Горбатюк, забрали ближче до вечора, коли все стихло. Вони вижили, зараз лікуються.
«Можливо, якби я не був таким гарячим і перечекав, то спрацювали б краще, – говорить Валерій. – Але я думав, що вони у такому важкому стані можуть і не дожити».
Те поранення, яке отримав Валерій, спровокувало ниркову недостатність. Каже, усе зажило за пару місяців, а от нирки довелося лікувати довше, лежати на гемодіалізі. Через рік, після лікування та реабілітації, знову поїхав на бойові. Цього разу на Торецький напрямок. І знову все наново, адже тоді воювали у лісі, а тепер – у населеному пункті.

Люди мають бути готовими до всього
За словами Валерія Горбатюка, як командир, він велику увагу приділяє медичній, фізичній та вогневій підготовці своїх хлопців.
«Працюємо і в плані психологічної підготовки і зразу готуємо їх до того, що буде важко, – говорить він. – Яка ситуація може бути, аби знали, як діяти. Наприклад, може навіть відірвати дві ноги і тоді треба робити так і так. Люди мають бути готовими до всього».
Каже, в цьому дуже допомагає кістяк підрозділу – бійці, які вже мають бойовий досвід, не один вихід і багато цікавих історій.
І коли приходять новобранці, вони слухають їх і розуміють, що з цими людьми можна воювати, – каже Валерій Горбатюк. – Вони не хочуть давати задню, може, показувати якусь слабкість. І завдяки цьому, якщо є якісь навіть слабші, вони підтягуються до сильніших. Так підрозділ стає згуртованим і ми якісно виконуємо бойові завдання».

Валерій переконаний, що у кожного командира на першому місці завжди повинні бути люди. Він має правильно планувати, враховувати кожну деталь, залучати всі засоби, аби його люди повернулися живими.
«Також командир повинен мати бойовий досвід, розуміти, куди він посилає хлопців, – наголошує Горбатюк. – Він мусить знати, що вони там проживають, на тій позиції. Якщо ти сам не був, не бігав, то хлопці не сприйматимуть тебе серйозно. Вони просто скажуть: «Ну йди, попробуй, що це таке». А коли ти сам це все попробував, вони розуміють, що ти говориш речі, які рятують їм життя».
Авторка: Світлана Лелик
Фото: Андрій Левків


