На Прикарпатті, відносно далеко від лінії фронту, інколи життя здається таким, як колись – ми занадто звикли до війни. І навіть, коли рідні чи знайомі на фронті, коли волонтериш і донатиш, завжди здається, що цього недостатньо. І за приємними речами, які присвячуєш собі – поїздка чи свято – слідує сором і відчуття провини.
Про те, як не відчувати вину за щастя та не відкладати життя на «після війни», «Репортер» поговорив з психологинею, президенткою Асоціації політичних психологів України Іриною Губеладзе.
Відновитись, щоб допомагати
Гучні святкування чи розкішні курорти зараз не на часі. Але чи може жінка дозволити собі поїхати на вікенд в улюблене місто за кордон, якщо чоловікам це робити заборонено? А як влітку поїхати відпочити в гори, коли в цей час сотні тисяч солдатів воюють?
За словами Ірини Губеладзе, відчуття соціальної несправедливості було завжди. Просто зараз воно посилилось. Але важливо знаходити баланс між працею на перемогу і часом для себе.
Розкіш зараз ми не можемо собі дозволити психологічно. Але ми маємо розуміти, для чого нам потрібні ці приємні моменти – подорож чи похід у театр, – каже психологиня. – Це ж не просто для того, щоб витратити гроші, а щоб відновити сили. А відновлення сил потрібне, щоб ми з новим ресурсом могли більше продукувати, заробляти, тоді ми будемо дієвими і функціональними для підтримки армії чи суспільства.
Відпочинок потрібен, щоб відновитися і мати наснагу пройти цей довгий марафон, яким стала російсько-українська війна. Все ж, якщо відчуття провини не уникнути, не варто в нього занурюватися. Краще компенсувати його добрими важливими справами.
Читайте: Рік хвилювань. Як стрес впливає на організм та як від нього вберегтися
Процес соціального порівняння – не новий. Але не всім властиво відчувати провину, комусь достатньо обґрунтувань, чому він це робить, – говорить Ірина Губеладзе. – Найкраще у боротьбі з почуттям провини – коли ми починаємо робити щось практичне й корисне: донатити, волонтерити. Тоді формується таке відчуття: так, я не воюю на фронті, безпосередньо не ризикую своїм життям, живу в більш безпечному просторі. Але завдяки цьому я можу працювати, зробити якийсь проєкт, комусь допомогти, волонтерити.
Хоч тут, за словами Ірини Губеладзе, є інший бік медалі. Адже волонтери часто виснажуються і вигорають саме через це посилене відчуття провини: «я не на фронті, значить, тут маю зробити максимум».
Розваги не на публіку
Часто зараз суспільство ще більше посилює це відчуття провини – мовляв, усе не на часі. Та й яскраві фото у соцмережах справді можуть засмутити тих, хто нещодавно втратив близьких або щодня хвилюється за рідних на передовій.
Питання про відчуття соціальної несправедливості неминуче, воно існує в різних суспільствах й за різних обставин. Особливо яскраві моменти, наприклад, якогось розкішного відпочинку, дійсно краще не публікувати, щоб не провокувати це протистояння всередині суспільства, – говорить психологиня. – Відчуття несправедливості, зокрема з боку родин військових, все одно буде. Але його можна зайвий раз не загострювати.
Якщо ж у соцмережі таки виникла суперечка, краще її не продовжувати. У людини можуть бути власні причини реагувати гостро.
У людини є особистий досвід, часто травмівний, і будь-яке доведення своєї правоти ні до чого не приведе. Якщо ви бачите, що ситуація у спілкуванні загострюється, краще відійти. Сприйняти той факт, що людина зараз говорить з позиції свого болю, своєї травми, вона не готова бачити якісь інші варіанти, – каже Ірина Губеладзе.
З відчуттям провини українському суспільству доведеться жити ще довго, воно передаватиметься в поколіннях. Для того, щоб його подолати, знадобиться колективна робота.
Для опрацювання цього відчуття провини будуть потрібні певні практики, – говорить психологиня. – Деякі індивідуальні – людина сама має щось робити. А деякі колективні – щоб ми, як суспільство, позбавлялися цього почуття провини і трансформували його у відчуття вдячності. Мають з’являтися додаткові колективні соціальні ритуали, які дадуть змогу нам подякувати захисникам – як тим, хто повернувся додому, так і тим, хто втратив життя.
Читайте: «Сильний, потерпиш». Як гендерні стереотипи заважають чоловікам дбати про здоров’я
Життя, відкладене до перемоги
Під час війни буває й інша крайність – коли людина відтерміновує якісь зміни чи приємні речі до кращих часів. Це називають «синдромом відкладеного життя». Наприклад, він зустрічається в українців, які переїхали за кордон під час війни, чи у жінок, які чекають коханого з фронту.
Цей синдром існує як явище не лише в умовах війни чи пандемії. Він властивий більше суспільствам, які розвиваються, які мають більше економічних проблем, – пояснює Ірина Губеладзе. – Зараз він також проявляється певною мірою. З одного боку, стало більше людей, які живуть сьогоденням: прожили день – і слава Богу. А є люди, які продовжують відкладати своє життя до перемоги.
За словами експертки, у такому випадку важливо акцентувати на речах, які можна зробити зараз. Звісно, дещо можна буде здійснити лише після повернення додому – або удвох, після повернення захисника. Але є й те, на що чекати не потрібно.
Як правило, у такому випадку в людини не вистачає сміливості зустрітися зі своїм життям тут і зараз, – каже Ірина Губеладзе. – Тому людину треба повернути в це відчуття. Треба щоб вона сама для себе конструювала перелік речей, які вона може зробити – і не просто зробити, а відчути цей процес, насолодитися ним, максимально задіяти всі канали сприйняття – аудіальний, тактильний. Як правило ми шукаємо опори, на що можна спертися зараз. Тоді людина починає відчувати, що не все так безнадійно, є щось хороше, і те, що вона вміє робити.
Буває й серйозніший стан, який називають емоційним онімінням, – коли людина не може відчути радість.
Читайте: «Твоя кров воює». Чому донація, зроблена у Франківську, може врятувати воїна на передовій
Це один із симптомів посттравматичного стресового розладу або генералізованого тривожного розладу – якщо ще не діагностований ПТСР, – говорить психологиня. – Це коли емоційні негативні переживання для людини стали настільки нестерпними і болючими, що вона блокує в собі ці емоційні переживання. Але з блокуванням негативу зазвичай блокується і позитив. Тобто людина втрачає здатність реагувати, бути чутливою до подій. Вона ніби одягає панцир, захищається від емоційного впливу. Бо з одного боку, ти можеш відчувати радість, а потім – провину за неї. Цей каламбур емоцій дуже сильно виснажує.
У такому випадку треба звернутися до спеціаліста.
Саме психотерапевт допоможе поступово повернути відчуття життя, знайти те, що для людини важливе й стане опорною точкою. Це може бути спілкування з друзями чи контакт з тваринами, вихід на природу тощо.
Часто люди себе тримають у цьому стані, щоб виправдати це відчуття провини: я не маю права радіти, бо я не там. І через це самі себе заганяють у страждання, – каже Ірина Губеладзе. – Коли ж процес є сильно пролонгований й відчуття радості так і не вдається повернути, варто звернутися до психіатра, бо це можуть уже бути ознаки депресивних розладів. Але висновок про це може зробити тільки лікар.
Авторка: Ольга Романська
Comments are closed.