Велика кількість українських військових уже не перший рік залишаються у російському полоні. Серед них і немало бійців 10 окремої гірсько-штурмової бригади, які, на жаль, не часто потрапляють у списки обміну, незважаючи на заклики їхніх рідних.
Дуже важко і рідним тих, хто вважається зниклими безвісти, бо невідомо, чи вони ще живі, пише Репортер.
Батько називав “Андрієм”
Богдан Грабовий – мешканець села Волиця Червоноградського району Львівської області. Пішов воювати у листопаді 2022 року. До того працював у лісництві й не мав ніякого військового досвіду.
Він вчився на столяра, любив виготовляти різні вироби з дерева, – розповідає його донька Андріана Грабова. – Завжди був патріотом, був на Майдані під час Революції Гідності. У двадцятих числах лютого 2014 року, коли там були сильні сутички, півтори доби не виходив на зв’язок. У мене через це стався сильний стрес – я завжди була дуже прив’язна до тата. Коли він повернувся, я просила: більше такого не роби.
Все ж, коли почалося повномасштабне російське вторгнення, Андріана дуже боялася, що батько відправиться на передову. Так і вийшло. Розлука з татом була дуже важкою.
На війні Богдан Грабовий служив у 10 окремій гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс» солдатом гранатометником. А практично за місяць, 23 грудня 2022 року, родина військового отримала важку звістку – батько зник безвісти у районі Яковлівки на Донеччині, на Соледарському напрямку.
Батько зник 20 грудня, а за день до того я не могла спати через тривогу, писала йому, – розповідає Андріана Грабова. – Він пішов на завдання ще 18 грудня, а через два дні я, як завжди, чекала дзвінка, бо він уже мав би повернутися. Але нічого – день, два. А тоді нам прийшло сповіщення, що тато зник безвісти. Але я відчуваю, що він живий – у нас з ним сильний ментальний зв’язок, я завжди знаю, коли в нього тривога. З того часу він мені щоночі сниться і просить його шукати. Значить, надіюся, що ми все робимо правильно.
Родина Богдана Грабового уже два роки не припиняє пошуків, хоч ніякої достовірної інформації про те, де він, немає. Андріана Грабова є учасницею ГО «Опора титанів», старається відвідувати всі акції, нагадує про велику кількість військових, які залишаються у полоні ворога або ж зникли на полі бою.
Наші рідні у полоні зараз перебувають у невідомості, вони навіть не знають, що тут відбувається, чи ми їх шукаємо, – каже Андріана. – Тому мусимо робити все, що залежить від нас. Я намагаюся якнайшвидше повернути тата додому. Найважче на свята, особливо різдвяні, тому що ці свята дуже любить мій тато. Завжди, коли ми зараз сідаємо за стіл на Святий вечір, мені дуже сумно.
Андріана Грабова розповідає – уже два роки постійно думає за тата і де він зараз.
Я завжди лягаю спати із думкою про те, чи він їв, чи в теплі, чи його там не катують, – каже дівчина. – Коли приїжджаю додому, завжди перед очима, як він мене зустрічав. Інколи здається, що я починаю забувати голос. Але згадую, як він мене кликав «Андрій» і це ім’я мені дуже рідне.
Про зниклих безвісти бійців часто забувають
Павло Луцик мешкав у селі Яківка Обертинської громади. Але на момент, коли почалося повномасштабне вторгнення, працював у Чехії. Через два дні повернувся в Україну, щоб стати на її захист.
Тато не мав військового досвіду, хіба 20 років тому проходив строкову. А так – усе життя на заробітках. Але у лютому 2024 року приїхав додому і сказав, що буде йти воювати. Маму з братом спочатку відправив за кордон, хотів і мене теж відправити, але я не поїхала, – розповідає донька бійця Марія Луцик.
Воював Павло Луцик у 10 окремій гірсько-штурмовій бригаді. Спочатку з побратимами був у Малині під Києвом, а потім відправився на Луганщину. Саме там, у селі Миколаївка, зник безвісти у червні 2022 року.
Як я зрозуміла, у них було бойове завдання. Він написав перед тим 10 червня, що не буде на зв’язку 3-4 дні. Але зв’язку не було два тижні, тож ми дуже хвилювалися, – розповідає Марія Луцик. – Раніше уже було таке, що він не виходив на зв’язок, але потім виявилося, що все нормально. А цього разу нам повідомили, що тато та кілька його побратимів зникли безвісти ще 11 червня.
Після того родина не мала переконливих свідчень, якою є подальша доля Павла. Минулого року з’явилася інформація, що він ймовірно в полоні, але підтверджень цьому немає. Все ж, рідні продовжують шукати.
Невідомість – це якась незрозуміла втрата, – каже Марія Луцик. – Ми ходимо на зустрічі родин зниклих безвісти, відвідуємо акції в різних містах. Інколи складається враження, що категорія «зниклий безвісти» – це якась сіра зона, про них часто забувають. Хоч вони заслуговують, щоб про них говорили, бо це – герої, які захищали і захищають Україну.
Найважче – на свята, коли збирається родина. Різдвяного настрою немає, коли не всі за столом. Але родина вірить, що Павло Луцик скоро повернеться додому.
Авторка: Ольга Романська
Comments are closed.