Це заключний матеріал циклу «Репортера» про туристичні місця Франківщини. І він про подорож Богородчанщиною або ж тими місцями, які колись належали до Богородчанського району. На перший погляд, це один з найпростіших варіантів для туризму на вихідні. З Франківська – рукою подати, дороги – гарні, місця – відомі. Ну, хто не чув про скит чи вулкан. А хто ще там не був і хоче побувати? Як перший крок – давайте з нами.
Ми розкажемо, про чудотворні ікони у Манявському скиті і чому там так багато котів, до кого варто напроситися в гості у Глибівці і навіть чесно признаємося, як не знайшли вулкан у Старуні.
Скит – український Афон
Широкі кам’яні сходи ведуть вгору, обабіч каміння, поросле аж смарагдовим мохом, пахне вологістю і хвоєю. Крізь туман і верхівки дерев сліпить ранкове сонце. Попереду можна лиш розгледіти обриси брами. А ще гурт людей на обочині. Вже ближче видно, що вони щось роблять на крутому березі, а внизу працює екскаватор. І в скит нам не зайти, бо у брамі стоїть бус, з якого носять матеріали.
Зараз відженемо, почекайте трошки. Бачите, лишили прохід, аби лиш чернець пройшов, – посміхається один із робітників.
І як – проходять?
Ну от, я ж проходжу, – щиро сміється він.
Пояснює, що це саме ченці укріплюють берег, бо підмила вода. І просить когось зі своїх відігнати бус.
За брамою – мощені доріжки та акуратні лавочки, багато зелені та осінніх троянд. Тиша, сонце, старі мури по периметру. Відчуття, ніби опинився в надійних долонях. Набираємо номер ігумена Іоасафа, з яким заздалегідь домовилися про зустріч.
Вже перевдягаюся і йду, я бачив, що ви є, то я буса відганяв, – каже той у мобільний.
Поки ж розглядаємся – під одним з мурів стоїть пам’ятник гетьману Івану Виговському, по центру великий хрест з темною плямою на рівні людського зросту, навпроти хреста – дерев’яна церква. Табличка каже, що це Соборний храм Воздвиження Чесного Хреста Господнього.
Трохи історії
Ігумен Іоасаф починає спочатку. Каже, перші згадки про Манявський Хрестовоздвиженський чоловічий монастир є від 1240 року. Після зруйнування Києво-Печерської лаври монахи Пахом та Іоникій пішли шукати цілющу воду на подобі тої, яка була у Лаврі. І вони знайшли у її тут, в Карпатах, на Блаженному камені. Там вони поселилися й побудували церковцю.
Згадка про заснування монастиря у ХІІІ столітті є в Івана Франка, який пише, що «Захар Беркут – герой Тухольки, три роки провів у монастирі». Сюди до старців неодноразово приходив і Данило Галицький за розрадою та благословенням. А потім татари напали на монастир і зруйнували його вщент.
Вже у 1608 році, дізнавшись про ці місця, прийшов сюди монах-схимник, аскет з гори Афон – Іов Княгиницький.
Разом з Іваном Вишенським та Захарією Копистенським Іов створив чернечу громаду. У новій обителі він запроваджує найсуворіший устав. Саме за суворість уставу та аскетизм Манявський скит був названий «другим» Афоном.
Читайте: Місцями Довбуша і сонця. Що цікавого побачити в різнобарвному Космачі (ФОТО, ВІДЕО)
Скит був закритий австрійським імператором Францом-Йосифом. І лиш у 1998 року частково, а з 1999 року повністю, був переданий Івано-Франківській єпархії УПЦ КП.
Чудотворні ікони
Ігумен каже, скит причаровує паломників і туристів своєю карпатською красою, тишею, спокоєм, отим свіжим хвойним повітрям. А ще дуже багато людей приходять до чудотворної ікони «Ігуменя Манявська». Багато людей повертаються до неї, дякують і залишають пожертву – золоті сережки, кільця, хрестики.
Розказує легенду, що у 1652 році монастир страждав від великої чуми. Померло дуже багато людей. У молитвах ченці благали про помилування. І ось 22 грудня ієромонахові Філарету з’явилася Пресвята Богородиця у багряній мантії і сказала: «Вже припиниться пошесть».
Саме на тому місці зараз стоїть хрест і з розповіді ігумена вже ясно, що це за пляма на ньому – від рук.
Якщо ми підійдемо до хреста, поставимо руки та будемо молитися, то відчуємо, яка від хреста йде благодать святого Духа – мурашки по шкірі, тепло чи мороз, всі по-різному відчувають, – каже він.
Далі ігумен веде в соборний храм, саме тут зберігається ця ікона. Храм невеликий, але просторий і затишний. І незважаючи на будень, тут чимало людей. Тихо моляться, цілують ікони, ставлять свічки.
На цій іконі Богородиця зображена в червоній мантії і з посохом у руках – саме в такому вигляді вона з’явилася Філарету. Ікона двічі мироточила. Перший раз у 2008 році, вдруге у 2012.
Насправді, в цьому храмі дві чудотворні ікони. Над царськими воротами є ще ікона Пресвятої Богородиці – «Ізбавительниця».
Вона була написана на Афоні у 1788 році й чудесним способом була передана в наш монастир у 2003 архімандтритом Філагрієм. Йому уві сні явилася Пресвята Богородиця і сказала, що вона хоче перебувати в цьому монастирі. Він, як людина, сумнівався, чи є такий монастир взагалі. Але дізнався і приїхав. Та тоді, у 1999 році, побачив тут самі руїни. Бо монастир тільки був переданий нашій церкві. Тож ікону передали вже у 2003 році.
Унікальність цієї ікони в тому, що вона зцілює біснуватих людей від злих духів, – пояснює ігумен.
Далі ідем до підземного храму. Вузькі сході, тьмяне світло, аскетичне убранство. По центру – невелика ікона святих Бориса і Гліба. Ігумен каже, що звідси ведуть підземні ходи, колись монахи ними ходили на богослужіння зимою до соборного храму. І під час турецько-польської війни багато ченців спаслися саме цими ходами.
При совітах у скиту був музей, то в цьому храмі зберігали продукти.
Але ми вернулися, ми відродили, – посміхається ігумен Іоасаф.
Де гетьман похований
Звісно, не можемо не спитати про пам’ятник Івану Виговському, що то за легенда така, ніби козацький гетьман похований у Карпатах.
Ігумен заперечує – то не легенда, то історична правда.
Гетьман України Іван Виговський був меценатом монастиря, він неодноразово до монахів приїжджав за благословенням, розрадою і написав заповіт, щоб його було похоронено на монастирському цвинтарі. І його заповіт було виконано. І також його дружина Олена, яка пережила чоловіка тільки на три роки, теж написала заповіт, щоб її було похоронено біля любимого чоловіка.
Але коли монастир закрили, цінні речі вивезли, навіть храми перевезли в інші міста. От, соборний – в Надвірну, де він згорів під час Першої світової.
І, на жаль, не збереглося саме точно місця, де був похоронений Іван Виговський, але ми знаємо, що він похоронений десь тут.
Вже ближче до обіду на подвір’ї стає чимало людей. От вчителька намагається зібрати до купи групу школярів. Дівчата ніби й не чують – фотографують і гладять монастирських котів. До речі, їх тут таки багато – ходять, як господарі.
Читайте: Галич зберігає таємниці. Як з користю провести вікенд та набратися вражень (ФОТО)
А звідки стільки? – питаємо в ігумена.
Та люди підкидають, – зітхає він.
Блаженний камінь
Якщо ви вже приїхали до скита, то просто мусите дійти до Блаженного каменю. Це зовсім поруч – минаєте виїзну браму монастиря, далі попри невеличке озерце, місточок і вгору протоптаною стежкою.
Вказівник каже, що то є камінь-брила із гротом, який нагадує велетенський горган з отвором. І з того каменю тече вода, яка має цілющі властивості. Саме звідси бере свій початок сам скит і саме про цю воду говорив нам ігумен, коли розказував про монахів із Лаври.
Кажуть, коли монастир у Маняві закрили, джерело у Блаженному камені пересохло. І тільки з відновлення монастиря тут знову почали збиратися краплі цілющої води.
Дійти до каменю доволі просто, але постарайтеся, аби перед вами не було групи туристів чи паломників. Ми, наприклад, саме так і втрапили.
Камінь справді величний, порослий мохом, на ньому – невелика біла скульптура Богородиці. В заглибині – свічки й образочки, які лишили люди. Але якщо перед вами група, то до води ви навряд дістанетеся, хіба маєте час чекати. Бо, звісно, всі набирають воду з собою у пляшки. Та й навіть підійти трохи ближче – проблематично.
Ще одна локація, про яку необхідно згадати, якщо ви вже в Маняві – то це тутешній водоспад. Він є одним з найвищих у Карпатах. Можна спробувати добратися самим – проїхатися машиною селом, далі – трохи пішки. Інший варіант – на парковці перед дорогою в скит є люди, які вас з радістю туди відвезуть більш прохідним транспортом. Ціна стартує від 1 500 грн за поїздку, далі можна торгуватися.
Майстри з Глибівки
Дорогою з Маняви до Богородчан є село Глибівка. Там живуть майстри Дереньки і саме до них ми напросилися у гості.
Чоловік відкриває браму і рукою показує заїжджати на подвір’я. Це і є господар – Іван Деренько. Кремезна постава, посмішка під вусами й незвично яскраві сині очі.
Подвір’я просторе, ошатне, біля хати – чималий мангал. До речі, з того мангалу і почалася історія пана Івана, як блогера. Ми то знаємо, бо ще до початку великої війни «Репортер» їздив до Дереньків у гості.
Понад три роки тому вони опублікували у Facebook аматорське відео з мангалом власного виробництва – і понеслося. Тож стали показувати людям усе, що вміють і роблять. Знімали майстрування, поради для лікування, про допомогу тваринам і бджолярство.
Читайте: Деренько: Як майстер з Прикарпаття раптом став блогером, але майструвати не припинив
Обережно, спойлер: якщо зайти на сторінку Майстрів Деренько, то можна надовго випасти з життя. Як садити часник з новим чудо-інвентарем, який придумав пан Іван, або чавити яблучний сік, придуманим ним же пресом, чи навіть короткий ролик, як родина пізньої осені знайшла малого горобчика. І практично всі відео пан Іван закінчує фразою: «Всім добра, здоровлічка».
Майстер зразу веде на склад, який служить й офісом. Посередині великий стіл – а на ньому різдвяна шопка.
То ми вже почали приймати замовлення, – пояснює він.
Зліва – вся стіна завішена дерев’яними картинами, переважно образами. А справа стелажі – де поміж сапок і ще якогось не зрозумілого нам приладдя, виблискують чорними краями саперні лопатки.
Лопатки від Дереньків
Для ЗСУ ми робили лопатки давно, – пояснює Іван Деренько, – але прості – лопатка, держак, щоб можна було копати. А з часом до мене дійшло, що хлопцям треба, щоб набагато зручніше було. І наша лопатка тепер багатофункціональна.
Відточеними рухами чоловік збирає лопатку і коментує.
Всередині щуп є, можна просто ним робити, але я придумав його на різьбі, прикручується до ручки. І дуже зручно щупати – не треба на коліна ставати. Що ми ще додумали – от такий тройник, який робиться у нас перехідником на сокиру. А якщо от так прикрутити, то лопатка крутиться під різними кутами.
Я всьо методом дотику роблю, мушу всьо на роботі попробувати – який метал заміцний, чи добра різьба, – я вам всьо зараз покажу, – каже майстер і веде до станків.
З азартом ставить лопатку в лещата і згинає градусів так на 40. Витягнув – лопатка випрямилася. Забиває молотком в кусок металу. «От лиш маленький скол є», – показує пальцем. А під кінець ще пхає під прес – лопатка вгинається посередині, але не ламається.
Читайте: Кручений травертин, грот відлюдника й безкінечний сплав. Чому варто їхати на Дністровський каньйон
Ще для хлопців-саперів Деренько зробив маленькі лопатки, щоб можна було міни відкопувати. Їх у нього є три види.
Мені хлопці дуже багато пишуть і дзвонять, що добрі лопатки. Один чоловік з передової пропонував – я вам вишлю три наших, а ви мені одну свою. А нащо мені ті погані лопатки, я просто взяв і відіслав лопатку в подарок.
Від початку великої війни Іван Деренько зробив вже зо 5000 таких лопаток, хоча точно не рахував.
Каже, раніше тратив три години на одну. Потім задумався над тим, щоб прискорити процес, «просто хлопці чекали і не могли дочекатися», закупив нове обладнання, справа пішла швидше.
В роботі йому допомагає син – Віталій. Хлопець більше року служив у Нацгвардії, а зараз працює на перемогу тут.
Найважливіше зараз – це допомагати нашим хлопцям, я скажу, що такі речі, як лопатки, то найважливіше, що може бути у бійця, – додає він. – Коли ми тільки навчалися перші місяці, то нам казали, що не такі важливі автомати, як лопатки.
На всі руки
З дерева й заліза я можу зробити всьо, що захочу, всьо в мене получається, – каже Іван Деренько по дорозі у другу майстерню, де якраз працює з деревом.
На станках тут виточують масивні дерев’яні картини. Майстер каже, то є довга робота, такий образ станок може різати дві доби. А щоб довести роботу до кінця – то треба 3-4 доби.
Звідки беруться ті всі ідеї? – питаємо.
Я навіть не знаю, напевно, як чесно відповісти на то питання, в мене просто думки приходять,- каже майстер. – Я можу піти в бджоли, а звідти приходжу і в мене зовсім інакше мозок працює. Думаю, що дуже багато бджоли дають натхнення до роботи. То всьо я сам видумую, у мене навіть є 5 патентів – мангал, соковожималки – ці преси, сапки і два види лопаток саперних.
У просторій кухні дружина Івана Деренька пані Оксана показує всі патенти, а ще цілий стос нагород і подяк. Заразом пригощають кавою та оладками з домашнім медом і варенням.
У цій господі до гостей звикли.
Якби не війна…., – каже господар. – До мене раніше купу людей приїздило. І зараз дзвонять, пишуть, – хочемо в гості. От недавно були люди з Маріуполя, Луганська, вони переселенці, живуть у Франківську. Подзвонили, хочуть приїхати. Та питань нема. Щось їх 11 чоловік було, ну і як не погостити людей?! Щось такі сумненькі приїхали, ходили так, а потім ми розговорились, то так як у себе вдома були. Як прощалися, що вже такі обнімашки були, що то страшне.
Центр у Старуні
З Глибівки до Старуні – 20 хвилин машиною. Вже здалеку видно величезний білий хрест, він чи не найбільший в Україні – має висоту 25 метрів і ширину – 14. Цей Хрест – центральний об’єкт паломницького маршруту «Хресна дорога» у Відпустовому центрі блаженного Симеона Лукача. І саме туди ми направляємося.
Трохи історії – саме в цьому селі народився, ріс і доживав свої останні дні мученик УГКЦ Симеон Лукач. Тут він був і похований. Але в 2003 році останки Симеона Лукача були перенесені з місцевого цвинтаря до Архікатедрального собору в Івано-Франківську. Згодом на запит місцевих вірян митрополит Володимир дозволив привезти до місцевої церкви Петра і Павла мощі святого. І саме з цього бере своє зародження відпустовий центр.
Трохи нижче церкви, де зберігаються мощі, звели музей Симеона Лукача. В одній частині зберігаються побутові речі того часу – які належали не тільки Симеону Лукачу, а його близьким чи просто односельцям. У другій – богослужбові речі, чимало з них з підпілля, фелони, церковна література.
З відкриття музею – 29 квітня 2018 року – беруть свій початок і знамениті на весь край нічні чування. До речі, вони тут відбуваються і зараз – щомісяця, 29 числа.
І вже як наступний крок – тут вирішили звести на місці пустиря Хресну дорогу.
Всю Хресну дорогу видно, як на долоні, масштаби і продумана простота вражають. По похилих зелених пагорбах серпантином в’ються мощені доріжки, а хрести, які позначають кожну із 14 стацій, освітлені високими ліхтарями. Центральною фігою, звісно, є велетенський хрест вдалині – але, попри свої розміри, він виглядає якимсь легким.
Зразу, як пройти у ворота, є масивне джерело у формі чаші, прикрашене мозаїкою із зображенням Богородиці. Коли зводилася ця дорога, місцеві пригадали, що неподалік була криниця, тож її почистили і провели воду сюди. Так утворилося джерело Матері Божої Неустанної помочі. І тут можна попити й набрати собі тої водички.
Піднімаємося вгору, попри те, що в той момент в центрі нема ніяких служінь, на Хресній дорозі є люди. Ідуть неспішною ходою, час від часу спиняючись біля хрестів. Двоє жінок склали руки в молитві біля Гробу Господнього. Тут чудесною мозаїкою викладено цей біблійний сюжет.
Вже підійшовши ближче, бачимо, що всередині великого Хреста, є каплиця Пресвятої родини.
І тут теж моляться люди.
Кінцева локація – каплиця Благовіщення Пречистої діви Марії. Вона зовсім невеличка, але як у всій Хресній дорозі тут вражає простір. Стіни – зі скла, а все убранство всередині – біле. Окрім іконостасу – він викладений кольоровою мозаїкою. Тут же є ікона Блаженного Симеона Лукача.
До слова, внизу, неподалік музею є інформаційний центр, там завжди хтось з працівників зустріне, підкаже, покаже. А ще тут можна купити собі щось на пам’ять. Хоча б ту ж ікону Блаженного Симеона.
Шукаючи вулкан
З Хресної дороги ми спустилися, коли вже почало вечоріти. Але все ж таки вирішили поїхати до знаменитого вулкану у Старуні.
Вікіпедія каже, що то є геологічна пам’ятка природи. Вперше вулкан дав про себе знати в 1977 році після землетрусу в румунських горах Вранча. Тоді на пагорбі діаметром близько 50 м повилися перші кратери, з яких вихлюпувалася висотою в 3 метри рідина, газ та грязі.
Там же пишуть, що вулкан у Старуні схожий на грязьову пляму, яка «дихає» крізь міні-кратери. Усього зафіксовано 20 таких кратерів, які виділяють газ, глину, воду або нафту. Із них лише один є природним, решта утворилася завдяки «старанням» людини.
Читайте: Трамвайчик, ліси, водоспади. Що подивитися за вікенд на Долинщині (ФОТО, ВІДЕО)
Вогонь, який є найпопулярнішою ілюстрацією, коли йдеться про цей вулкан, насправді не є кратером.
То залишок газової труби, який підпалили місцеві жителі, щоб уникнути надмірної загазованості. І так він горить уже років 30.
Навігатор переконував, що до вулкану зовсім близько. Але, доїхавши до місцевого магазину, вперто направляв праворуч на вузьку ґрунтову дорогу. Вирішили попитати людей. Жінка впевнено спрямувала нас ліворуч, другий поворот – і знову ліворуч. Проминувши хати, виїхали до вузької кам’янистої дороги, яка різко ішла вниз. Нашою машиною туди явно не проїхати.
Ми ще трохи покружляли селом, питаючи в місцевих кращу дорогу. Марно. Хлопчики-двійнята в голубих шапках, які гуляли з бабусею, щоразу, як ми їхали повз, радісно махали нам руками. Темніло, коли близнята помахали нам втретє, стало зрозуміло, що до вулкану ми нині не доберемося.
Але, щоб ви не повторювали такої помилки, ми таки уточнили той маршрут. Микола Смеречук, місцевий активіст, а ще людина, яка любить подорожі і робить з них чудесні відео.
Так от, він каже, якщо ви вже добралися до Хресної дороги, далі треба спуститися вниз асфальтованою дорогою, після чого звертаєте вправо та їдете до центру села. Орієнтуватися треба на сільську школу й розташований неподалік магазин. Від них слід повернути ліворуч – і вверх шутряною дорогою.
На самому верху ви побачити дорогу направо, яка стрімко спускається донизу. Їдете аж до самого кінця після чого звертаєте вліво, далі точно не зіб’єтесь з дороги, бо вона одна веде вже до вулкану.
Ну, а ми ж дорогою до Франківська заїхали на знамениті чебуреки «У Тараса». Казали люди, що то ще одна візитка Богородчанщини. Поки чекали на замовлення, стомлені, але якісь на диво спокійні всередині, ще помилувалися як зафарбовується в фіолетово – оранжеві кольори вечірнє небо. А чебуреки були таки добрі.
Авторка: Женя Ступ’як
Фото: Тетяна Нємцева
Comments are closed.