Статті

Сесія на фронті. Студент ПНУ здобуває фах прямо на війні

У січні в 36-річного Артема Ткаченка має початися сесія. Він другокурсник Прикарпатського університету, факультету журналістики. Це його вже третя освіта – після економіки та IT. Але Артем зараз на фронті.

На пари інколи виходить у режимі онлайн із зони бойових дій, пише Репортер.

Приклад для брата й сестри

Я, коли дивився список групи, думав собі, що то за такі дивні числа? Аж потім дійшло, що це роки народження, – сміється Артем Ткаченко.

Артем вступив на журналістику, бо, каже, йому це цікаво. І після війни хоче займатися чимось іншим, ніж раніше.

У нього є економічна освіта, до війни працював програмістом, а у 2015 році його мобілізували до війська. Служив у 28 окремій механізованій бригаді – в артилерійській розвідці. Після повернення з війни кілька місяців пропрацював у селищній раді в рідній Михайлівці Запорізької області.

Та у 2018 році знову повернувся до війська, бо підписав контракт у 55 артбригаду. Звільнився наприкінці 2020, працював менеджером у Запоріжжі.

Рідні Артема нині живуть у Тлумачі. На Прикарпаття Ткаченки переїхали ще до повномасштабного вторгнення. Давно хотіли переїхати.

Артем має молодших брата й сестричку – Максима та Софію. Батьки Артема всиновили їх дев’ять років тому. Каже, Максиму на той момент було три роки, а Софійці – рік.

Читайте також: Давидові вірші. Поет-військовий Артур Дронь пише про те, що в бійців всередині

Зараз брату – 12, а сестрі – 10 років, – розповідає Артем. – Мама працювала в селищній раді, десь по роботі заїхала до дітей, побачила їх – і всиновила. Брат наступного року планує вступити у військовий ліцей у Надвірній. Я за. І сестра хотіла, але передумала. Я не знаю, чи став для них прикладом. Але хай брат спробує.

Фінансист «Упир»

З 25 лютого 2022 року Артем Ткаченко знову на війні.

Що буде таке, як зараз, – про це думали всі, хто був не перший день на війні, – говорить Артем. – Розуміли, що рано чи пізно воно піде, тому що росія ніколи не зупиниться на шматках Донецької та Луганської областей. Тому готувалися всі.

Він і побратими, з якими служив ще в АТО, хотіли у 93 окрему механізовану бригаду «Холодний Яр», але там вже не було місця. Сміється, що якось впхалися у 60 бригаду.

Зараз Артем служить у 4 окремій танковій бригаді. Він тут фінансист. Сюди його перевели восени, після поранення, яке отримав у червні на Херсонському напрямку. Мав тоді важку контузію.

Читайте: “Аби лиш не поховало живцем”. Прикарпатець Степан Худа – про обстріли в лісах Кремінної

А позивний у нього – «Упир». У 2015 році був «Кіт», бо, каже, майже всі розвідники – «Коти». Новий позивний Артему дав побратим, бо якраз сперечалися, хто з них кращий «Кіт».

«Я за море»

У січні однокурсники Артема складатимуть сесію. Йому ж окремо надсилають тести, а він їх потім повертає готовими. Часу готуватися або взагалі нема, або дуже мало. Усе було – «зарах». Але каже, хоче познайомитися з викладачем фізкультури, який ставить йому 50 балів зі 100.

Підстава «я поїхав на сесію» – на війні не прокатить, – сміється Ткаченко. – Це зараз мені дали вихідний, і я хоч можу нормально поспілкуватись. Але треба ще попрати та скупитися на тиждень. Я зараз в тилу – Балаклія Харківська область. Воно також було в окупації. Тут жесть була, тому тепер більшість місцевих – проукраїнські.

А ще каже, що більшість побратимів після війни хочуть працювати в IT, а він – у журналістиці. Нині Артем збирає про них історії. Розказує про побратима, який з родиною пів року жив в окупації в Бердянську. Його дружина – викладачка української мови й літератури. То окупанти сильно тиснули на них, погрожували. Він вивіз родину і ще залишився, бо треба було зібрати пшеницю – перший урожай. А тоді сам виїхав та пішов до війська.

Побратими жартують, що навчання – підстава для звільнення з війська, – каже Артем Ткаченко. – Але я не збирався звільнятися. Я ж сам прийшов, а потім шукати якусь підставу для звільнення – неправильно. Минулого року ми з побратимами домовлялися, що поїдемо у Бердянськ на море. Тому я – за море. З нами служать хлопці з Маріуполя, які з окупації виходили. Вони казали, що для них війна закінчиться, коли вони повернуться у Маріуполь. Тому ми тут.