У притулку «Рудий пес» кожен хвіст має свою історію, але в більшості спільне те, що їх колись зрадили. Нині тут живе понад 100 собак, якими опікуються лише четверо дівчат-волонтерок.
Погодувати, почистити вольєри, вигуляти – їхні щоденні завдання. Але кінцева мета, аби тварини не лишилися у притулку. Тут вірять, що кожна тварина має право на дім і теплу ковдру, а головне — на свою людину.
Всіх контролює Цибуля
Крученими сільськими вуличками, минаючи неквапливих перехожих, корів і одну вперту козу, яка ніяк не хоче поступатися машині, минаємо Старий Лисець. Далі польова дорога, обабіч якої густі кущі терену – вже без листя, але в рясних ягодах. Навігатор каже, ми на місці, це підказує і гучний гавкіт собак. Ще один поворот і відкривається подвір’я притулку «Рудий пес».
Акуратні газони, деревцята та кущі, в центрі хатина з верандою, стіну прикрашає банер з мультяшними собаками і котами та написом «Щастя не має породи». Біля сходів крутиться вгодований пес, підозріло принюхується до чужих, але близько не підходить. Пізніше дізнаємся, що це дівчинка, звати її Цибуля – вона ж Цибулька, Буля, Булька. І вона тут не просто рядова мешканка, а штатний «адміністратор».
Йдемо на джерело гавкоту – це обгороджена секція з вольєрами. Біля входу зустрічаємо дівчат – це співзасновниця БО «Рудий пес» Катерина Гуменюк і волонтерка Леся Літанюк. Дівчата якраз завершили щоденну роботу – почистити вольєри, погодувати, випустити на подвір’я побігати, ну і хоч трошки кожного почухати чи обійняти.
Катерина веде за собою до собак і на ходу розказує про кожного. От невеличкий пес Міккі аж заходиться гавкотом, його волонтери знайшли просто біля притулку – прив’язаного до куща за настільки короткий шнурок, що пес навіть лягти не міг. Дівчата припускають, що він міг так просидіти і кілька днів. Його знайшов сторож, коли ішов в село.
По сусідству танцює на двох лапах Шаккі, далі дві собаки, яких разом знайшли в лісі, видно, що жили в одному дворі, а потім їх разом і вивезли. От дівчатка, яких привезли з АТО, – так, вони тут уже давно.
А в крайній клітці на білому матраці розвалився великий пес. Єдина його реакція на чужих – меланхолійний погляд. Він вже дуже і дуже старий, каже Катерина.
Ідемо до будиночка, тут трошки тихіше і можна поговорити. Біля нього теж є загорожі. В першій мешкає Джек – пес, який вміє сміятися.
Ну покажи, покажи, як ти вмієш, – примовляє до нього Катерина. – Він зі стоянки на Довженка, прожив там все життя, а коли захворів, то його хотіли приспати. І він вже от так в нас два роки живе і лікується.
Поруч – Рей, він ховається від чужих у буду. Його викинули в парку на Молодіжній.
Читайте: “Музей відкрито на ремонт”. Як активісти евакуюють твори мистецтва з прифронтових міст
Він дуже боявся, не давався в руки, насилу його впіймали. Довго стресував, зараз, окрім нас, з людьми не хоче контактувати. Так і живе тут.
Будиночок теж обжитий – тут живуть ті, хто потребує особливого догляду, ну і, звісно, Цибуля.
З бокових дверей на нас підозріло дивиться рудуватий пес, схожий на акіту. Його звати Помагайло і він спинальник.
Волонтерка розказує, що пес сюди приїхав з Почаївської лаври. Тоді звідти привезли двох собак, яких збила машина, і так вийшло, що обидва спинальники. Один був уже старий, прожив з пів року і помер. А Помагайлик досі тут. Катерина пояснює, що таку кличку пес отримав, бо коли йому перестеляють матрацик, він завжди його стелить по-своєму – помагає.
Ще всередині в клітках живуть дрібні собаки і мами з малечею. От сім’я з кемпінгу – вагітну дрібненьку собаку, яка нагадує пекінеса, просто залишили там. Вже в притулку вона народила четверо цуценят, одного прилаштували, інші ще чекають.
Наразі в притулку живе близько сотні собак, – каже Катерина.
Сім’я – це важко, але реально
Кожного дня потік повідомлень про тварин, яких бачать на вулиці, просто величезний, діляться волонтерки.
Дзвонять, що десь викинули, є, що машина збила… Реально, кільком дівчатам це потягнути дуже важко. При тому, що люди ще і працюють, мають сім’ї, дітей, – зітхає Катерина. – Якщо люди адекватні, то просимо, – доставте в клініку, ми поможемо зі збором, з прилаштуванням, часто просимо про перетримку. Тому що ми не маємо можливості всіх помістити тут.
Ми за те, що тварини не мають осідати в притулку, ми за те, щоб максимально шукати їм дім. Ми за це постійно б’ємось, і це наша основна гілка діяльності, – каже Катерина. – Притулок – це не про те, щоб лиш постійно збільшувати їх кількість, не могти забезпечити їм тут нормальні умови, докладати вольєри. Це про прилаштування.
Прилаштувати тваринку – клопітка праця, багато постів у соцмережах, телефонних дзвінків, питань.
Прилаштовувати – це не просто взяв і віддав кому-небудь, бо хтось хоче взяти. Ми насправді вершимо їхню долю, – каже Катерина. – Від нас залежить, куди вони потраплять. Ти просиш в людей їхні соцмережі, щоб глянути, хто вони, просиш фото умов, де житиме тварина.
Так, нерідко буває і таке, що людям відмовляють.
Читайте: «Оаза Архангела Михаїла» дає прихисток усім, хто його потребує (ВІДЕО)
От ти розумієш, що тваринка, швидше за все, втече звідти, бо людина хоче взяти на подвір’я, але там нема вольєру і огорожі толком немає, то який зміст віддавати туди? Так само, коли людина говорить – в мене було цуценя, щось три місяці пожило і вмерло, я не знаю чому. Ну то куди ти віддаш, не віддаш. І такі всякі нюанси. Або на прив’язь? Ніколи!
І все одно навіть після всіх цим розпитувань та уточнень, ти не можеш на 100% бути певним, що все буде добре, кажуть дівчата. Хоча, дякувати Богу, поки що в більшості все гаразд.
Історій зі щасливим закінченням тут бачили дуже багато, деякі з них справді неймовірні.
Нещодавно наша підопічна Моллі, а тепер її звати Міллі, поїхала в родину в Нідерланди, – кажуть дівчата.
Ця собака прожила в притулку від цуценяти, а потім її «запостили» (зробили пост про влаштування в соцмережах, – ред) і їй пощастило. Жінка з Одеси, яка вже давно живе в Нідерландах і має там сім’ю, побачила собаку і вирішила забрати.
Читайте: Мистецтво – у безпечне місце. Як переселенці в Ужгороді та Косові розвивають культуру
Або ж ще гарна історія – у нас троє кішок пішли в одну сім’ю. Їх в притулок привезла жінка, знайшла на смітнику троє лишайних кошенят.
Спочатку жінка зі Львова взяла одну сестру, і ми так були на зв’язку у фейсбуці, вона дивилася фотки, знала, що то сестри. Ну і слово за слово, вона каже – мені так жаль, я би ще, напевно, взяла цю другу, – розказує Катерина. – Ну я так втішилася, супер, відправлю. А вона потім – а як та третя буде, їй же буде самій страшно, ай відправляйте двох. Вийшла у нас акція «1+2». І зараз та жінка такі смішні фотки скидає, що вони там сидять всі три на підвіконнику, дивляться за однією пташкою.
Поки балакаємо, від дівчат ні на кроку не відходить Цибуля. Йде ластитися від однієї до іншої. Врешті влягається на лежанку біля лавки. Перевертається, що б їй чухали живота. Цибулі ніхто не відмовляє.
Цибуля, наша любима, – сміються дівчата. – Вона тут як адміністратор. Зранку починається обхід притулку, вона всюди з тобою зайде, все перевірить. Цуциків маленьких бавить, котиків маленьких бавить.
Цибуля раніше жила на промзоні у Франківську. А потім потрапила під машину.
Період реабілітації у неї довгий був, там пластина в лапі, поки шви заживали і все інше. Коротше, Булю вже назад не віддали, – сміється Леся.
Ті, хто залишається
Котів простіше прилаштувати, цуциків теж простіше. Дорослих собак важко, у нас люди ще часто з такою ментальністю, що от 10 місяців, то вже завеликий, – каже Катерина. – Хоча роки вже пояснюємо людям, що, як ви будете ставитися до собаки, так і буде, і це не залежить від її віку.
Катерина ділиться, що от у неї три собаки – одній 17 років, іншій 12, а третю – взяла уже доволі старенькою. Точно не скажеш, скільки їй.
Ми були на дні народження у подружки, на озерах, і прийшла собачка, видно, що старенька, невелика, одна лапка скривлена. Я взяла її на перетримку, а потім прилаштувала.
Але всередині щось муляло, каже, коли собака йшла за жінкою, яка її взяла, то весь час бідолашна ставала і оглядалася.
І мені так недобре, але переконую себе, що ж не можу всіх забрати, – пригадує Катерина. – І та жінка зранку дзвонить і каже, що вона бідна цілу ніч так плакала. Я кажу – давайте назад. І так якось вийшло. І вона старенька, але ми прекрасно живем.
Дівчата жартують, що волонтери забирають собі тварин, «доки лізе, а навіть якщо не лізе, то все одно ще трішки лізе».
Притулок «Рудий пес» існує уже шість років. Колись його зведення профінансував благодійник з-за кордону, який захотів залишитися анонімним. Доглядають за притулком четверо дівчат. І тримається він завдяки благодійній допомозі.
В середині будиночка у дівчат є ціла стіна з фотографіями прилаштованих тварин і теплими листами від їхніх нових родин.
Є тут і листи, які собаки «пишуть» до Святого Миколая. Волонтери щороку роблять такі акції – складають листи від імені собак притулку про те, щоб вони хотіли отримати в подарунок, і вставляють в соцмережах. Іграшки, ліки, корм.
Але найбільше бажання кожного, що їхня сім’я врешті приїхала і забрала їх додому.
Авторка: Женя Ступ’як
Comments are closed.