У приміському селі Опришівці, у невеличкій хаті, яка дуже потребує ремонту, мешкає велика дружня родина Зеленюків – тато Іван і троє його синів – 13-річний Назар, 12-річний Павло та 6-річний Валентин. Мама їх залишила.
До Зеленюків їдемо з волонтеркою Валерією Кушніренко. Жінка керує благодійною організацією «Час добра та милосердя». Вона з початку року опікується цією родиною. Каже, просто звернулась у соціальну службу, аби запитати, кому найбільше потрібна допомога. Їй одразу сказали про Зеленюків. Пригадує, як приїхала до них вперше, то хлопці одразу запали в душу, пише Репортер.
Понад два роки тому їх лишила мати. Батьки розлучилися, за рішенням суду хлопці залишились біля батька. Мати з того часу до дітей не навідувалась.
Родина Зеленюків мешкає у старій потрісканій хаті. З вулиці у вікні видно два шкільні рюкзаки.
У кімнаті застаємо шестикласника Назара. Лежить на ліжку, дивиться мультфільми по телевізору. Хлопець до школи нині не пішов, був у лікаря. Показує Валерії листок з рецептом ліків – від кашлю й горла.
Каже, Валентин теж хворий, але малий непосида його не слухає і десь дременув на ровері до друзів. А середущий Павло – ще у школі. Два старші брати навчаються в одному класі.
Валерія свариться з Назаром, мовляв, коли вона попереджає, що приїде, то в хаті – ідеальна чистота, а зараз щось не дуже.
Назар опускає голову. Каже, що завтра вони всі з татом будуть робити генеральне прибирання, бо завжди роблять раз на тиждень.
До хати залітає зіпрілий Валентин і голосно шморгає носом. Соромиться чужих, не дивиться в очі, але потім розговорюється. Лізе на другий поверх двоярусного ліжка, кутається в ковдру.
Ці ліжка недавно родині подарували благодійники, а також новий диван. На дивані спить Назар. Хлопець, як годиться старшому брату, почекав, поки менші виберуть собі місця, а те, що лишилося – йому.
«Та мені все підходить», – говорить Назар.
Матраци на ліжках і білий комод ще упаковані в целофан. Теж подарунок благодійників. Не розпаковують, аби не нищилося, бо скоро планують ремонт. Також недавно їм провели воду й замінили одне вікно.
У будинку дві кімнати. В одній туляться хлопці з татом, а в іншій живе бабуся. Старенька заходить проконтролювати, хто прийшов.
Спершу теж насторожена, але потім розговорюється. Хвалить хлопців, особливо Назара, що той і води їй наносить, і дров нарубає. Павло не дуже хоче її слухати, а з Валентина «ніякого толку, бо він ще малий».
Хвалить і сина Івана, мовляв, відколи волонтери влаштували його на роботу – інша людина. Гроші стабільно заробляє, продукти додому купує. Бабуся каже, що син змінився ще раніше – коли з хати пішла мати хлопців.
«Діти стали інакші, – каже бабуся. – Коли були коло неї, то лише крики. Вона пила. Як отримувала гроші на дітей, то постійно коліжанки приходили чи йшла до них на випивку. Іван сварився, але й захищав її».
Більше двох років тому жінка лишила Івана з трьома дітьми. З того часу жодного разу не навідувалась. Бабуся каже, що має вже третього чоловіка й народила від нього дитину.
«Та дитина у лікарні, – тихо додає з кутка Назар. – Знаю, бо мама мого друга – хресна тої дитини. Я з мамою не спілкуюся. Не маю її номера. Не хочу, аби приходила».
«І я, – говорить малий Валентин. – Я бачив її ще того літа на зупинці. Я з бабусею був. Вона нічого не говорила».
Назар розповідає, що має ще двох старших брата й сестру. Це діти його матері від першого шлюбу. Сестрі 17 років, братові – 22. Бачилися з ними на Різдво у тітки – материної сестри.
«Тітка добра, вона нам на Миколая дала по сто гривень, – говорить Назар. – Спілкується з нами. А з мамою – ні».
Зі школи приходить Павло. У хлопчика гарна зачіска. Не така коротка, як у братів.
Валерія каже, що він любить за собою дивитись. Хлопців побрили машинкою, а він захотів піти у перукарню.
«Вчителька сказала, що гарна стрижка й однокласники оцінили, – посміхається Павло. – Питалася, де стригся. Сказав, що у перукарні – за сто гривень, то вона сказала, що її чоловік навіть так не стрижеться!».
Павло сидить, як на голках. Дуже спішить на стадіон – на футбол. Поки гості в хаті – не має як переодягнутися.
Футбол йому дуже подобається. Мріє грати за якусь команду й виступати на турнірах. Зі старшим братом на стадіон завжди біжить і Валентин. А от Назар – більш домашній. Розказує, що любить уроки праці, показує, які він вирізає з дерева аплікації до Великодня.
Під вечір з роботи приходить 42-річний Іван Зеленюк. Волонтери допомогли влаштувати його двірником у дитячий садок на Позитроні. Зараз тяжко працювати Іван не може, бо має великі проблеми зі здоров’ям.
Часто до нього на роботу приїздять сини, аби провідати тата. Поки той на роботі – вони граються на майданчику, а потім дружно їдуть додому.
«А ви б бачили, як брати зі школи троє йдуть, – каже Валерія. – Один бере найменшого за одну руку, а другий за другу і так утрьох, тримаючись за руки, і йдуть додому».
Іван не говіркий. Трохи соромиться уваги. Він високий, худий, у нього втомлені очі, зроблені руки. Сидить біля Назара. До них спускається малий Валентин і вмощується поруч. Потім всідається й Павло. Іван каже, що вони є один в одного і стоять один за одним горою. Мусять.
Родині Зеленюків потрібна допомога зробити їхнє житло більш затишним і комфортним.
