У Франківську оголосили конкурс на створення проєкту Алеї Героїв, яка має бути у Меморіальному сквері. Ініціатор конкурсу – громадська організація «Родини загиблих захисників та захисниць Івано-Франківська». Про те, чим мала б бути наповнена майбутня пам’ятка, чи доречно зараз забирати куби зі Стометрівки та як наше місто вшанує пам’ять загиблих – у розмові з головою ГО Галиною Батюк.
Галино, на вашу думку, якою має бути Алея Героїв і чому саме Меморіальний сквер?
Ця тема неодноразово обговорювалася на зустрічах з міським головою, в нашій громадській організації на зборах. Ми не стверджували, що це має бути саме в Меморіальному сквері. Меморіальний сквер був одним із варіантів, де може бути таке місце вшанування. І це справді особливе місце для багатьох із нас. Ми сюди приходимо і зі сльозами, і з молитвами, в нас щомісяця відбуваються там пам’ятні заходи. Але це місце може бути не лише місцем скорботи, а й живої пам’яті.
Читайте: Вони загинули за Україну. Зв‘язківець Сергій Батюк
Для нас пам’ять – це не якась абстракція, це щоденна реальність. Ми хочемо, щоб були збережені імена, обличчя всіх наших героїв, як віддали життя за Україну. Ще з початку війни з 2014 року наша громада втратила багатьох синів і дочок. В Меморіальному сквері є поховання Романа Гурика – Героя Небесної сотні і наших прикарпатців. З повномасштабним вторгненням кількість героїв зросла в десятки разів. І тепер ми маємо подбати, щоб їхній подвиг закарбувався в кожного, хто живе в вільній нашій країні і ніколи не був забутий.
Як ми це бачимо? Звісно, скільки людей, стільки й думок. І у нас наразі немає готової пропозиції, цей проєкт має уникати зайвої травматизації і водночас сприяти осмисленню ціни боротьби завданої війною. Варто зрозуміти, чи це буде Алея Героїв, чи Меморіал, з врахуванням дотримання всіх принципів і передумов для створення саме в цьому місці. Ми хочемо, щоб був гідний артпроєкт, до якого будуть долучені художники, дизайнери, обов’язково родини загиблих. Щоб це був такий об’єкт, який залишиться майбутнім поколінням.
Можливо, ви вже бачили реалізації схожого задуму в інших містах чи за кордоном?
В інших містах є різні Алеї Героїв. Ми мали зустрічі з цього питання з обговоренням об’єктів пам’яті. Потрібно в різні способи відображати сучасну історію, тому що люди по-різному сприймають ту чи іншу інсценізацію. Меморіал чи дерево з іменними жетонами, електронна книга, екран з послідовними зображеннями та інформацією про героїв. Це має відображати історію кожного героя й водночас показати масштаб втрат. Щоб, побачивши цей артпроєкт, зразу було зрозуміло – хто ці люди, яку вони роль відіграли, і щоб ми відчули оцю всю цінність.
Читайте: У Франківську оголосили конкурс на найкращий проєкт Алеї пам’яті загиблих героїв
Чи може нова Алея Героїв стати альтернативою теперішнім кубам на Стометрівці?
Зараз, поки триває активна фаза війни, ми не можемо забирати куби зі Стометрівки. На жаль, у нашій громаді додаються родини, сім’ї, до нашої організації звернення надходять постійно. Тому – чи це має бути замінником – точно ні.
У нас було звернення до міської влади, щоби привести ці куби у відповідність. Тому що вони займають багато місця, ніхто не думав на початку, що їх буде така велика кількість і зараз ця алея кубів має зовсім інший зміст – вона не є цілком на Стометрівці. Треба їх розташувати компактніше, Алею на Стометрівці привести у гарний вигляд, зменшити. Але ми не розглядали такого варіанту – повністю перенести зі Стометрівки в Меморіальний сквер!
Меморіальний сквер – це місце шани, де обов’язково має бути зроблений об’єкт. Алея Героїв на банерах несе тимчасовий зміст, а йшла мова якраз про те, щоб увіковічнити. Меморіальний сквер для цього – гарне місце. Але на Стометрівці чи на Вічевому майдані теж потрібно встановити щось символічне. Та водночас ми розуміємо, що це є кошти міського бюджету, які дуже потрібні на фронті. І тут теж треба шукати компроміс, шукати для цього також грантові кошти.
З вашого досвіду, зі спілкування з родинами – наскільки значущі для них ці банери?
Необхідність банерів на Стометрівці – це щоденне нагадування людям, якою ціною це відбувається. У нас є такі родини, в яких немає поховання, або людина похована не тут. Наприклад, чоловік привіз жінку з дітьми в Івано-Франківськ, поїхав воювати, загинув. І в неї або поховання десь там, або взагалі тіла немає. І для неї цей банер – єдине місце, куди вона може підійти, помолитися, вшанувати рідну людину.
Але банери на Стометрівці – в першу чергу, не для родин, а для нашого суспільства, для містян, які йдуть попри фотографії людей, дуже багатьох знають – це ж однокласники, співробітники. Люди йдуть, бачать, відчувають і розуміють.
Наскільки, на вашу думку, місто гідно вшановує пам’ять загиблих?
Загалом Франківськ щемко сприймає вшанування наших героїв. Місто має традицію встановлення анотаційних дошок. Але варто пам’ятати, що встановлення дошки – це не одноденна акція: давайте зберемо людей, урочисто відкриємо і забудемо. Ні. Вона теж встановлюється для тих, хто навчається, працює в цих закладах – для пам’яті, для поваги.
У нас щомісяця відбувається «Дзвін пам’яті», а до певних дат буває і кілька заходів. На Алеї Героїв на Чукалівці міський голова старається вшанувати кожного, принести квіти на кожну могилу. Думаю, що не в кожному місті таке відбувається.
Читайте: «Може, стане соромно». У Франківську просять зупиняти рух по мікрорайонах під час хвилини мовчання
З іншого боку – активісти, зокрема члени родин загиблих, змушені влаштовувати акції по «Хвилині мовчання», бо от цього у нас немає. Якби місто зупинялося свідомо – 9.00, усі стали, ніхто не працює от ту одну хвилину – ми б побачили, наскільки це потужно, наскільки важливо вшанування. Що це та істинна повага зсередини. В Україні є громадська організація «Вшануй», вона по різних містах організовує акції. Ми теж долучаємося до цих акцій і вони щотижня є в Івано-Франківську.
До Дня пам’яті Захисників України Івано-Франківськ долучився до національної акції «Стіл пам’яті». І як я вже неодноразово казала – це робиться не для рідних загиблих, це для суспільства.
А якщо говорити таки про рідних у контексті меморіалізації?
Що нам залишилося? Нести пам’ять про наших воїнів світла, гідно жити заради наших рідних так, як вони цього найбільше хотіли. Щоб люди знали про них. Щоб майбутні покоління знали. Бо це не може забутися. Це необхідність для нас.
Ми не хочемо, щоб меморіалізація була просто формальністю, це має бути діалог – між сьогоденням – минулим – майбутнім. А хто його понесе далі? Ми маємо використати цей час свого життя, щоб максимально відобразити всі історії, про кожного героя, нікого не забути.
Ми не хочемо, щоби пам’ять полягала тільки в горюванні. Це має надихати будувати сильну сміливу країну далі.
Авторка: Женя Ступ’як
