Війна Статті Фото

Одне «Вікно», троє мешканців і нуль криниць. Як на Прикарпатті живе село Озерце (ФОТО)

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
У Галицькому районі є невеличке село, де мешкає лише троє людей. Тут нема вулиць, криниць біля хат, як і нема вже самих обійсть, бо позаростали хащами. Але тут є унікальне озерце, через яке й пішла назва села.

Вода в ньому цілий рік однакової температури, а ще має якийсь магічний бірюзовий колір. Озерце так і називають – «Бірюзове Око», пише Репортер.

Були маєтки

Село Озерце розташоване за 30 км від Галича. Туди вже давно не їздить жоден громадський транспорт. До роздоріжжя можна доїхати стареньким автобусом за маршрутом «Івано-Франківськ – Кінчаки». «А там направо й за годинку будете на місці», – настановляє водій. Зачиняє двері, дає газу. Поле, сонце, довкола нікого.

Далі – ґрунтовою звивистою дорогою, між полями з пшеницею, соняхами й сосновим лісом. За кілька поворотів десь вгорі, серед зелені, виблискує бляшаний дах. О, майже на місці.

Нині Озерце – це швидше хутір, ніж село. Постійно тут живуть лише три людини, а решта час від часу приїжджає, як на дачу. Але зараз – жодної живої душі, принаймні поки що. Навколо моторошна тиша. Дорогою бачили багато зруйнованих, зарослих хащами будинків і дворів. Аж не по собі. Єдине – у прохолоді цих хащ добре йдеться, бо спека страшна. Дорога веде вниз, аж раптом ­назустріч з інших заростей виходять жінка з хлопчиком. Вона тримає малого за руку і страшенно дивується гостям.

Анна Шпак народилася в цьому селі, але вже багато років мешкає у Франківську. Приїхала на вихідні, взяла з собою онука. Якраз веде хлопчика до озера, бо там поруч є дитячі гойдалки.

Дорогою розповідає, що до 1939 року в селі жило дуже багато поляків. Тут були гарні маєтки, та коли почалась війна, багато люду повиїжджало.

Читайте: До гір, річок і єнотів. Куди у серпні поїхати з Франківська на вікенд (ФОТО)

«Тато розказував, що за поляків було з 300 дворів, а коли вони виїхали, то стало 90, – розповідає пані Анна. – А потім з часом і наша молодь почала виїздити у місто, бо всім хочеться перспективи, а тут роботи жодної. От, онук вже нудиться, хоче до Франківська».

Каже, раніше в селі було все – школа, клуб, фельдшерсько-акушерський пункт, бібліотека, магазин. Нині це все позаростало й поруйнувалось. А вимирати село почало десь 20 років тому.

Церкву закрили не так давно. Нині священник приїздить з сусіднього села лише на дуже великі свята. Храм стоїть на горі. Туди ведуть порослі мохом сходи, крізь ялинкову алею. Біля церкви є дзвіниця, яка вже трохи похилена. Дзвони датовані 1925 роком. Навколо все покошено, прибрано. Згори, до речі, відкривається чудова панорама. Але довго милуватись не виходить, бо сонце палить немилосердно. Треба вниз – у зелену прохолоду.

Такого неба ніде нема

З великим пластмасовим відром назустріч йде Ольга Сікерко, зауважує, що спустилися від храму. Перепитує, чи були всередині, бо там дуже красиво.

«Ви б узяли ключі у нашого Івана, бо то він там за всім доглядає, – говорить жінка й зачерпує води з потічка. – У селі на неї кажуть – капличка, не інакше. Коли за радянських часів всюди церкви закривали, то нашу ні. Там є унікальна статуя Матері Божої у скелі. Ніде такого нема, то люди приїздять спеціально дивитися. Хотіли навіть забрати чи купити».

Пані Ольга також живе у Франківську, але щовихідних приїздить до рідного села та привозить стареньку маму. «Її дуже тягне сюди та й мене теж, – посміхається жінка. – Тут природа, спокій. А такого неба нічного ви ніде у місті не побачите. А оця водичка!».

 

Вулиць у селі немає. Усі хати стоять попри потічок. Цікаво, що взагалі нема криниць, бо воду люди беруть саме з цього потічка. Її п’ють, варять на ній їсти. Кажуть, вода там дуже чиста і навіть корисна. Вона йде з озера, а воно наповнюється з підземних джерел.

Десь вдалині чути звуки дрилі. То Степан Іваніцький ремонтує старі двері на своєму подвір’ї. Чоловік також час від часу наві­дується в Озерце із Франківська. Його мати – 87-річна пані Марія – сидить біля паркана й дивиться на дорогу.

«Нема нікого, ніхто не йде – село вимерло, – зітхає вона. – А колись хата на хаті, хата на хаті. Пройшли роки і всьо забрали. Тут навпроти Лагниха жила. Мала шестеро синів. Всі пороз’їздилися, ніхто не навідується. Хата паде».

Бабуся згадує, як їй було вісім років, то вибігала з іншими дітьми на дорогу, коли там мала йти пані Муравська. Всі, кого вона зустрічала, цілували їй руку.

Читайте: Бізнес на лаванді: як поблизу Коломиї створили маленький Прованс (ФОТО)

«У нашому селі не було бідних людей, – доповнює розповідь матері Степан Іваніцький. – Пані цього не дозволяла. Всім давала роботу. Як виїздила у Польщу, то заповіла всю господарку, худобу, птицю людям. У селі й донині дуже багато польських слів у вжитку. Ніде більше так не говорять, як у нас. Через хату у кожного родина в Польщі».

Ще пан Степан розказує, що в Озерці були знані майстри-кахельники, які їздили ставити п’єци до Кракова…

Біля цвинтаря, у кінці села, приходять повідомлення на мобільний – з’явилась мережа. Кладовище маленьке, і всі пам’ятники нові, однотипні. На Великдень, Зелені свята, попри дорогу довгою шеренгою паркуються багато машин, бо всі їдуть, аби відвідати померлих родичів.

Також село оживає 21 вересня – на Марії. В цей день у селі храмовий празник.

Вода руку ломить

В іншому куті села, його ще називають Суходіл, і розташована головна тутешня родзинка – озеро. Місцеві називають його Вікном. Воно зовсім невеличке, в діаметрі – 12 метрів.

До речі, колір води найперше впадає в око – вона там такого синьо-зеленого, бірюзового кольору. Його глибина, кажуть селяни, – 15 метрів.

Ще розповідають, як кілька років тому в озеро впала стара липа, то лиш гілля стирчало. Витягали трактором. Ще є легенда, що там втопився німецький танк, а раніше – панська бричка. Але водолази досліджували дно й нічого не знайшли.

Купатися в озерці не можна, бо вода дуже холодна. Цілий рік – не більше восьми градусів. Взимку озеро не замерзає. Дійсно, лише нахилитися й зачерпнути води, аби напитися, то вже руку холодом ломить. Але на смак дуже смачна.

Минулого року тут зробили відпочинкову зону. Розчистили територію, облагородили. Побудували різні місточки, переходи, альтанки з мангалами. Направду красиво та зручно. Сюди часто приїжджають на відпочинок цілими сім’ями й компаніями. Територію утримують з благодійних внесків, які збирають з кожного дорослого, а це 15 гривень. Принаймні так пише на оголошенні при вході.

А ще цього року в селі започаткували фестиваль усної оповіді «Озерце». Поруч озера, біля ватри, розповідали різні історії, співали.

Організовували його письменники Левко Довган та Юрій Анд­рухович. Обіцяють, що він буде традиційним і заманить до села більше людей.

Таємниці забутого села

Територію навколо озера облагородили в рамках проєкту «Бірюзове Око Опілля та таємниці забутого села». Це спільна робота громадської організації «Еко-Галич», Кінчаківської сільради та Галицької РДА.

За словами голови громадської організації «Еко-Галич», заступника директора з наукової роботи Галицького національного природного парку Володимира Бучка, на проєкт виділили близько 500 тис грн з обласного та районного бюджетів.

«За ці кошти зробили ремонт дороги від Кінчак до Озерця, побудували під’їзд від села до карстового колодязя, зробили стоянку для машин, – говорить Бучко. – Також профінансували наукові дослідження, будівництво місць відпочинку та водяного млину, який виробляє електрику та освітлює територію навколо озерця».

За його словами, ідеєю проєкту було відновлення села через розвиток сільського туризму. Каже, там є багато жилих будинків, де «просто відкривай двері, роби порядок і можна жити». Вважає, що містянам, які мріють про тишу, тут би прийшлося до душі пожити кілька тижнів.

Читайте: Горам бракує лікарів. Один день з життя й роботи фельдшерки з Верховини (ФОТО)

«Надіюся, якщо проєкт буде й далі розвиватися, то відгукнуться власники будинків, аби зробити в них садиби для туристів, – говорить Володимир Бучко. – У цього мальовничого села є перспективи. А те озерце правильно називати – карстовий колодязь, і він унікальний. Живиться підземними водами, які, швидше за все, беруть свій початок аж десь на Тернопільщині. А такий колір воді надають водорості та мікроорганізми, які є у водоймі».

Авторка: Світлана Лелик
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Читайте «Репортер» у Telegram та Instagram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні