Акцент Газета Фото

Горам бракує лікарів. Один день з життя й роботи фельдшерки з Верховини (ФОТО)

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
На Верховинщині є села, куди не заїде жодна швидка, а тим більше – після повені. Там дуже не вистачає сімейних лікарів, бо всі сидять у Верховині. А їхню роботу по найвіддаленіших селах виконують фельдшери.

Галина Кознюк із села Верхній Ясенів Верховинського райо­ну понад десять років працює у місцевому медпункті. Вона тут і медсестра, і фельдшерка, а ще прибиральниця, секретарка і зав­госп. Її звичний одяг – гумові чоботи, дощовик чи тепла куртка. Ходить до пацієнтів високо у гори по 12 кілометрів і в дощ, і в сніг, і в карантин, пише Репортер.

Сама собі все

«Он там, видите, гора, – показує десь далеко попереду на гостру вершину пані Галина. – То ще моя. А біля неї менша гора, то не моя ділянка, а оті зліва дві – теж мої».

«Репортер» зустрівся з Галиною Кознюк на зупинці. Чекаємо на автобус, аби під’їхати до амбулаторії, яка за п’ять кіломет­рів. Сьогодні жінка мала йти на плановий огляд немовлятка. Два тижні як народилося, власне, перед повінню. Та породілля з вечора подзвонила, що фельдшерка до них не дійде, бо потічок, попри який вона зав­жди йшла у той керунок, розмило й тепер там страшні вирви. Хіба треба за гілля дерев триматися й якось так переходити. Пані Галина каже, що туди йти сім кілометрів.

Жінка працює у медпункті вже десять років. Вона тутешня. В селі її ще називають – медичка. Каже, вже тричі розраховувалась. У декреті була й місце роботи міняла, й за кордон їхала, але повернулась і далі сюди. Говорить, скрізь добре, але вдома таки найліпше.

«Якби не любила – не робила би, – посміхається жінка. – Я така, що й не годна на місці сидіти. Мені треба руху».

Читайте також Верховинці-протестувальники – люди тижня за версією газети “Репортер”

А цього на роботі явно не бракує. За нею закріплені п’ять присілків – Печіще, Млинський, Росош­ний, Фринців та Ліщовата. Загалом – 506 людей. У Верхньому Ясені є два медпункти. Колега з іншого пішла у відпустку, то має зараз і її 800 пацієнтів. Але ті на більш низинній території.

«Найдальше моя ділянка 12 кілометрів до крайньої хати. Там Ясенів межує з Білоберізкою, – розказує Галина Кознюк. – Туди доводиться ходити часто, бо є маленькі діти. Як зранку виходжу, то приходжу о дев’ятій вечора, хоч робочий день у мене до четвертої».

У горбах специфіка роботи тяжка. Людей не так багато, але хати розкидані. От, від одної до іншої хати може бути 2-4 км.

Каже, сімейна медицина коли вводилась, то надіялися, що буде легше, але нічого не змінилося. Мовляв, не врахували специфіку гірських районів. Хоч за площею Верховинщина третя в області, але людей не так багато, як у низинах. Оскільки фінансування йде від пацієнта, то зарплати в них малі. У пані Галини – 4800.

Сміється, що сама тут собі керівник.

Вони перемогли. Історії трьох прикарпатців, які побороли коронавірус

«В мої обов’язки входять подвірні обходи, профілактичні щеплення й огляди, виконувати призначення сімейного лікаря, – перераховує жінка. – А сидять вони всі у Верховині. Теж там завантажені, що тут їм ніколи. Лікаря на місці нема, бо ніхто не хоче йти в село».

Бім звіра зачує

Фельдшерка ходить на виклики у будь-який час доби. Пригадує, як серед ночі йшла, бо у маленької дитини була висока температура. Збили, все обійшлося. Йшла лісом, туди ще нічого, бо ж бігла до дитини, а верталася – було страшно.

На щастя, каже, за роки, відколи працює, важких випадків не пам’ятає.

«Люди, як щось стається серйоз­не, то зразу самі рятуються. Хворого на воза й кіньми з’їхають на низ, – говорить пані Галина. – Не чекають, поки я прийду за чотири години. А тут уже швидка під’їде і передають у машину. Бо люди живуть у горах так високо, що не доїдеш. Ми тут мусимо бути всі здоровіші, бо інакше…».

Постійно з фельдшеркою на виклики йде її пес Бім. Каже, з собакою ходити безпечніше. Хоч Бім невеличкий, але звіра зачує.

«Раніше була санітарка, то ми разом ходили, але півтора роки тому її скоротили, – зітхає пані Галина. – Самій дуже зле. Зверталася, аби дали іншу санітарку. Ігнорують, мовляв, сама йди. А як щось станеться, то й помирай там між лісами».

Розказує, колись було так, що терапевт був закріплений за кількома селами й ходив з медсестрою верхами. «Так йшов, як я, у гумаках, – каже Кознюк. – А тепер ні. Ти медсестра – йди, а лікар у Верховині. Йди і розкажи йому, що там і як. Ну, добре, якщо є зв’язок, а то є такі місця, де нічого не ловить. І фотографію по вайберу не перешлеш. Є різні ситуації – рани, висипи, треба консультуватись».

З собою жінка завжди бере фельдшерську сумку. Там різні медикаменти, тонометр, аби міряти тиск, глюкометр та купа іншого. Інколи бабусі телефонують і просять її, аби купила якісь ліки в аптеці й принесла.

Розказує за 90-річну бабцю, яка живе у верхах. Жінка за все життя жодного разу в лікарні не була. Хоч з паличкою, але ходить від ранку й до вечора, аби суглоби не закостеніли. «Каже, як сяде – все, – посміхається Галина Козюк. – Правильно робить. Але я все одно її навідую».

Ще жінка говорить, що на верхах люди простіші й добріші. А нижче вже є прикрі.

«Всі нервові, бо життя таке, – зітхає вона. – Люди не такі, як, наприклад, десять років тому. От тоді спокійні, врівноважені, поважали. А зараз медпрацівник – сфера обслуговування. Кожен хоче тобою командувати й розпоряджатися».

А найчастіше в горбах люди звертаються з підвищеним тиском, задишкою, діабетом. В останні роки багато онко.

Відкрили, але не запустили

Галина Кознюк зізнається, що за час карантину профілактичних оглядів не проводили, то можна сказати, що відпочила. Ходила лише до тих людей, де гострі стани, до старших. З району видали дезінфікуючі розчини, якісь засоби захисту. І все.

З автобуса «Верховина-Пробійнівка» виходить колега пані Галини. Жінка працює у Верховині на швидкій. Якраз зі зміни. Розказує, що вчора тричі везла людей з коронавірусом аж у Городенку, до лікарні. А це 240 км у два боки. Жінки скаржаться, що Косів пацієнтів не бере, бо все заповнене. Таке ж у Коломиї.

У Ясенові до десяти людей лежали в стаціонарі з коронавірусом. Близько сотні хворих по районі.

Новенька сільська амбулаторія дуже вирізняється серед гір. Її урочисто відкривали 22 травня разом з обласною та районною владою. Вона має обслуговувати села Верхній Ясенів і Рівня.

Тут усе біленьке, новеньке. Ще обмаль меблів і медобладнання. А найголовніше – нема лікаря, був би закріплений на місці.

Крім того, з 30 червня тут відключили електрику через несплату. Грошей нема, аби погасити борг.

Ще при амбулаторії має бути машина швидкої, але її не дають, бо все впирається у лікарів. Поки машина у Верховині, а фельдшери й далі ходять пішки.

У просторому кабінеті, біля вікна, порається пан Ярослав. Він фельдшер, а ще акушер. Працює з 1996 року. Його керунок – село Рівня. Каже, там більша частина села при дорозі, але є три присілки по горбах, що треба йти високо. До того працював по чужих селах, де дуже високо, що пологи мусив приймати вдома, бо доїхати ніяк. Але то було давно.

Хвалиться, вчора отримали новенький мікроскоп за майже 30 тисяч гривень. Треба його випробувати, але нема електрики. Він ще й на якусь частку ставки – лаборант.

Хатка-рукавичка

З амбулаторії вертаємось до медпункту, де досі працювала Галина Кознюк. Це невеличка сільська хата з доглянутим подвір’ям та клумбами. Вхід – через перелаз.

Будівлю поділили медпункт і ветклініка на першому поверсі, а другий сільрада здає квартирантам. Одна родина мешкає там уже кілька років. Перебралась сюди з верхів, бо тут ще якусь роботу можна знайти. Пані Галина якраз телефонує сусідці, аби злагодила кави.

При вході до медпункту поскладані гумові чоботи, калоші. Всюди штори з тюлями, скатертинки, килимки. Все як удома. Лише трішки запах ліків видає, що то таки медпункт.

«А це моє парове, – пані Галина показує на старий п’єц. – Топлю взимку дровами. Дуже димить. Он, заслонила білі халати на вішалці марлею, аби не чорніли».

Тут у неї стіл, ліжко, шафа для медикаментів. По стінах різні плакати з інформацією про профілактику того чи іншого захворювання.

В куті кидається в очі старий ручний умивальник. У другій кімнаті теж якось домашньо і дуже скромно. Лише акушерсь­ке крісло, дитячі ваги, носилки під стіною і напівпорожня шафа з документацією.

Галина Козюк говорить, поки не буде світла в амбулаторії, то працюватиме тут. Щодня, як нема викликів, приходять люди, аби тиск поміряти, цукор чи виговоритися.

Коли запрацює амбулаторія, то це приміщення мали б відремонтувати й віддати під житло для майбутнього сімейного лікаря.

«Але це ніхто не хоче йти в горби, – підсумовує пані Галина. – Тут тяжко. Усі хочуть в місто».

Авторка: Світлана Лелик

Матеріал опублікований в рамках проєкту “Інформ-щеплення”.

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні

Comments are closed.