Одне з непримітних сіл Донеччини. Тиха вулиця, якою час від часу проносяться машини. По обидва боки — поле. «Тут наші живуть. Це вже інший підрозділ. А це — наше місце тимчасової дислокації. Бо це у цивільних — хати. У військових такого нема», — проводить мініекскурсію Артем Колосов.
Він наш колега, до вторгнення працював ведучим на радіо «Західний полюс», з 2022 року — «едельвейс», а тепер і заступник командира артилерійської батареї з психологічної підтримки персоналу самохідного артилерійського дивізіону управління військової частини А4267. З його бійцями Репортер записав серію інтерв’ю. Але цей текст — про їхній побут між виїздами на позиції.
А як інакше?
Локація, де якій мешкає Артем з побратимами, нічим не примітна. Таких тут повно. Сині ставні. Синя засклена веранда.
На відміну від сусідніх занедбаних обійсть, тут покошена трава, вирубані хащі. У дворі під розлогим горіхом — стіл з лавками. Саме там темними вечорами ведуться щирі розмови без цензури та одна за одною скурюються цигарки.
Назустріч виходить старшина. Такої посади в підрозділі вже немає, але Олександра тут звуть саме так. А ще кажуть — Кузьмич. Кузьмича на цьому напрямку знають усі. Він на війні з 2014 року.
Завтра старшині виповниться 49. Цілий день він закриватиме термінові задачі, ввечері прийматиме телефоном безперервний потік вітань, а потім до 4 ранку заповнюватиме звітні таблиці.
А сьогодні старшина показує нам дім, що, як і більшість тутешніх, раніше був у жахливому стані. Кузьмич нарікає, що її, мабуть, не лагодили жодного разу, поки не заїхали військові. Але вони потрохи вклали власні гроші і зусилля та навели лад.
Піч була завалена, довелося розібрати і вимурувати нову, стіни перебілювали. «А як інакше?» — каже він. Сьогодні це цілком притомне і навіть затишне помешкання.
В кухні — ідеально біла вимита плита, в холодильнику — казан з наваристою зупою, на стінах — дитячі малюнки. Тихенько булькає кондиціонер.
За ногами хвостиком бігає Спайк — метис терʼєра, невеликий, активний і дуже дружній. А ще — відмінний сторож. Коли чує чужих, стає у стійку і грізно гавкає.
Тут ми познайомимося не з одним собакою та котом. Тварин поряд з військовими не бракує.
Баня, тренажерка і більярд
У дворі облаштований літній душ. Але помитися можна і з більшим комфортом. Є лазня на колесах — переобладнаний причіп з бойлером і пралкою. Аби він безперебійно працював, потрібен лише генератор і мотор на воду.
Баню облаштував кум Кузьмича. І вона направду зручна. Та й додає базового комфорту за сотні кілометрів від дому.
Також артилеристи облаштували тренажерку і навіть більярдну. Кузьмич розповідає, що більярдного стола вивезли з-під обстрілів зі Свято-Покровського.
Вже КАБи летіли, а ми стіл рятуємо, — згадує військовий. — Зараз там вже каменя на камені не залишилося.
А тут бійці підрозділу можуть і таким чином розвантажити голову і перепочити після важкого дня. Дехто приходить і з власними киями.
Також ходять грати у волейбол на місцевому майданчику.
Є окреме місце, де облаштована кухня. Тут пахне затишком і домашньою їжею.
Снідають усі по своїх локаціях. А по обід і вечерю приходять до Богдана. Богданові 39 років, він з Тлумаччини. Мобілізувався у перші дні вторгнення. Каже, мав необережність якось приготувати щось смачне. І його попросили побути трохи на посаді повара. Так ото три роки й готує щодня без вихідних.
Поки говоримо, час від часу заглядають хлопці — якраз час обіду. Богдан щоразу перепрошує, але погодувати бійців — найперша справа. Наливає зупу в тарілки, видає хліб, нарізку сиру й ковбаси. Хлопці тікають їсти під накриття на вулиці. Перетинатися з журналістками не спішать, аби не сказати зайвого.
Ще на початку війни, як був у взводі забезпечення, то готував на 85 людей. Коли розділили по батареях, то готував у школі, у великих казанах. А потім вже був ліс, польова кухня КП-30, — розповідає Богдан.
Каже, не всі хлопці приходять їсти в один час — кому як виходить. Та щоб не було, а обід і вечеря мають бути.
Серед іншого на кухні — обрізаний бутиль з пластиковими кришками від пляшок. Каже, всі хлопці знають, що він їх збирає, приносять навіть з вогневих позицій. А Богдан передає їх франківській ініціативі EcoReactive.
Тварини на позиціях та в побуті
На кухні час до часу з’являється кіт Жорж — цілком самодостатній. Приходить лише коли голодний. Особливою ніжністю не відзначається.
Була ще киця, яку довелося евакуювати на позиції. Бо поряд з псами їй було непереливки.
Пси — це Сара і Леді. Сара — породи кане-корсо, Леді — бельгійська вівчарка. Обом близько року. Обидві — собаки командирів розрахунків. Поки ті на позиціях, собак випускають погуляти і годують їхні побратими.
Богдан розповідає, якось кане-корсо Сара так зализала кицьку, що та була вся в слині. Не знали, що з нею робити. Забрали на позиції. Там їй добре.
А інша кицька — мала і грайлива Міра — охоче стрибає на руки і гучно муркоче. А ще вміє за себе постояти, тож пси її не чіпають.
Вона вже зараз спокійніша, а була зовсім активна — стрибала по стінах, шторах, — розповідає артилерист Павло. — У мене над ліжком на цвяшку висіла каска, то вона вилазила по стіні і в тій касці лише й спала. У нас навіть табличка була: «Обережно. За дверима кошеня». Але потім довелося зняти. Люди очікували, що під дверима кішка, а звідти вилітали два пси….
Він якраз повернувся з позиції. Помився і прийшов на кухню випити кави.
«Я тут за сумісництвом ще й кінолог», — жартує Павло, який живе з командирами та їхніми псами в одній кімнаті. Зізнається, тварини на позиціях чи в побуті — додаткова складність: поки власників нема, собаки влаштовують в кімнаті розгардіяш. Їх доводиться замикати, аби не втекли.
Псів бавить і Богдан. Годує теж — на кухні стоять їхні миски. А вечорами сідає на ровер та їде полем між соняхами Донбасу, щоб вигуляти собак поки побратими на позиціях.
До фронту звідси далеко. Але цей літній спокій – це лише мить. Далі – війна.
Авторка: Ольга Суровська
Comments are closed.