З початку повномасштабного вторгнення журналісти Франківська взяли до рук зброю, аби захищати країну від російської агресії не лише в інфопросторі, а й у бою.
Нині, в наш професійний день, Репортер» розповідає, як воюють колеги журналісти. Розповідаємо про чотирьох з них – Миколу Волкова, Артема Колосова, Романа Матлюка та Максима Веприка.
Окремий маленький світ
Радіоведучий «Західного полюса» Артем Колосов пішов у військкомат 24 лютого. Там і отримав повістку – на 25 лютого. У 2015 році він служив строкову, потрапив до Нацгвардії. Тож був у резерві оперативної черги.
Згідно із записом у військовому квитку, я – стрілець. В результаті потрапив в артилеристи, в ЗСУ. Тоді так було, – говорить Артем. – Досвід строкової служби має перевагу, бо не потрібно два місяці вчити, як тримати автомат і стріляти. Крім того, армія – це окремий маленький світ і там бути легше, коли є досвід. Коли знаєш як все працює, то швидше адаптовуєшся.
Втім, каже, призвичаїтися до того, що десь поряд стріляє і бахкає – поки не вдається. Бойового досвіду, штурмів чи зачисток в Артема ще не було. Коли є можливість, замальовки про свої будні на захисті країні викладає на своїй сторінці у Facebook.
Раніше я не був впевненим, чи бути ведучим на радіо – це журналістика. Тут почав називати себе журналістом вже частіше. Бо, по-перше, так людям легше пояснити, що я роблю на радіо. А по-друге, тут почав більше писати. Це для мене свого роду терапія поряд із бігом. Востаннє писав про чоловіка, якого ми зустріли, що точить і робить ножі. Дуже хризматичний. Вийшов репортажик з його двору, – каже Артем. – Я воюю сьогодні, планую це робити завтра. Ми не знаємо, коли це все закінчиться, але робимо все можливе, щоб війна закінчилася швидше.
Підтримка триває, нас не забувають
Микола Волков – журналіст «Репортера». Нині працює в пресслужбі медуніверситету. Але колишніх журналістів просто не буває.
У 2014 році він потрапив до 128 гірсько-піхотної бригади. За 13 місяців у війську довелося воювати в районі Дебальцевого та Станиці Луганської. Тож, коли почалося повномасштабне вторгнення, його мобілізували з резерву.
Каже, хотів воювати з побратимами, але 128 бригада, як і 10 гірсько-штурмова, де були знайомі, вже виявилися укомплектованими. Так він потрапив до стрілецького батальйону, де переважна більшість захисників у не мала військового досвіду.
Підготовка нині у порівнянні з 2014 роком – значно краща, – розповідає Микола Волков. – На навчаннях нам передавали дійсно бойовий досвід. Звісно, не без радянщини. Але медицина, поводження зі зброєю, були з реального досвіду АТО/ООС.
Та й і з забезпеченням зараз значно краще. Щось давали в ЗСУ, щось давали волонтери. У порівнянні з 2014 роком немає на що скаржитися. Керівництво підрозділу тримає зв’язок з волонтерами і нам постійно щось “підганяють”. І тепловізори, і смаколики. Підтримка є, приємно, що нас не забувають.
Розмовляємо телефоном. Каже, сьогодні вперше за кілька днів з’явився інтернет.
Я звик моніторити інформацію, багато читати, тому відчуваю голод до інтернету. Але нічого не поробиш. Він тут є не всюди, – говорить Микола.
На запитання, чи допомагає чи заважає на війні досвід журналіста, каже що у воєнний час критичне мислення важливе і йому, і побратимам.
Буває, хлопці спілкуються з друзями, родичами, чують від них плітки чи якусь неперевірену інформацію. Нагадую їм, що інформацію треба фільтрувати, довіряти лише перевіреним джерелам і зосереджуватися на своїй бойовій задачі. Інформаційна війна теж триває, може, навіть з більшою силою, – каже Микола Волков.
Цього разу скільки воюватиме – не загадує. Каже, залежатиме від оперативної ситуації.
Кожен рядок може бути проти нас
Журналіст та відеооператор «Каналу 402» Максим Веприк пішов на строкову службу у 2017 році, а згодом отримав і військову спеціальність. Каже, ще до повномасштабного вторгнення знав, що рано чи пізно росія відкрито нападе на Україну. Тож потрохи збирався на війну і готувався записатися в тероборону. Але не встиг.
23 лютого мені подзвонили, що резервістів першої черги викликають до військкоматів для уточнення інформації. Я в той час мав іти у тероборону. Приїхав у військкомат, ми домовилися, що я пройду наступного дня медкомісію, мені підпишуть документи, і я поїду з ними у Франківськ в тероборону. А вранці мене розбудив дзвінок, що почалася війна. А ще за 5 хв нас відкидає – перша ракета прилетіла в аеродром. Потім – друга, третя. Стало зрозуміло – яка вже тероброна?..
Цього ж дня Максим Веприк поїхав у військкомат. Рюкзак був уже майже зібраний. Потрапив у Сухопутні війська, хоча в армії був у Повітряних силах.
Що в армії, що на війні – все набагато простіше. Всі проблеми здаються мізерними. Основне – аби берці були сухими, мати, де вкопатися, і було, що поїсти. І вишенька на тортику – це зарядити телефон і подзвонити, – говорить Максим.
Каже, москалі через телефони вичисляють позиції, тому захисники стараються не “світитися” з телефонами.
Ти тут живеш в інформаційному вакуумі, не знаєш, що твориться на інших фронтах і в Україні загалом. Живеш цим днем. І якщо ранок наступив, то вже добре. Коли ситуація простіша, стараємося залізти щось почитати, – розповідає Максим Веприк. – Люди тут різних професій – є навіть археологи. Моя професія відбилася хіба в тому, що маю позивний «Журналіст». І коли хлопці приносять якусь інформацію, то питаю завжди, звідки її взяли. Спершу шукаємо, наскільки вона релятивна. В мене була думка пробувати робити якісь включення, вести інформаційні репортажі. Але ми не володіємо всією інформацією. Складно визначити, що можна розповідати, а що – ні. Будь-який рядок інформації може бути використаним проти нас. Хай це роблять краще досвідчені воєнкори.
Далі – лише перемога!
Радіоведучий «Західного полюса» Роман Матлюк зізнається, ніколи б не подумав, що йому знадобляться знання з військового вишколу. А знадобились. Коли у квітні сідали з хлопцями на поїзд до Одеси, дивився відео та інформацію про військову техніку в інтернеті. Каже, тоді це був вінегрет, бо військову службу Роман не проходив.
В ході підготовки все поволі ставало на свої місця. Ми побачили, спробували. Навчаючись, поволі шукали амуніцію. Дякуючи добрим людям, серед яких і шеф, і швагро, і друзі, в мене швидко з’явилось все необхідне і навіть більше на кілограм солодощів.
Я не був готовим до спартанських умов, бо їхав, як мені сказали, на навчання з навушниками і бритвою, а треба було відразу брати спальник, каримат і термобілизну… Це був перший урок.
Далі почав вчитися швидше. Тому електрика чотири години на день і душ з пляшки, нагрітої під сонцем води стали звичними. Головне – вода є і годують добре. А шоколад, привезений з Франківська, суха салямі з Хмельницького і тушкованки з Житомира стали на вагу золота.
Я потрапив у підрозділ, що формується, і тут нікого не відправляють воювати, не підготувавши. Ми поки в резерві, там – побачимо. А далі – лише перемога!
