Сім’я Олексія Ровдо двічі залишала дім через війну. Вперше у 2014 році, коли окупанти прийшли у його рідну Макіївку. Вдруге – після повномасштабного вторгнення, коли довелося евакуйовуватись із Краматорська. Нині Олексій живе та працює в Коломиї, пише Репортер.
В окупації б не жив
У Макіївці Олексій Ровдо працював майстром з ремонту електроінструменту в сервісному центрі. Каже, робота влаштовувала, зарплата була достойною, та війна змусила тікати.
На той час в мене вже була донька, і я розумів, що треба жити для неї, – розповідає Олексій. – Залишатися під окупацією не хотів принципово, бо я українець. Для мене Україна – це земля, це небо. Я б не зміг жити в якомусь «деенері». Тож ми поїхали, можна сказати, в нікуди.
Спочатку перебралися до Києва. Там з роботою в Олексія не склалося, тому сім’я вирішила їхати в Краматорськ.
У Києві було дуже важко, бо ціни виросли, а роботи не було. В принципі, як і зараз, – говорить Ровдо. – Життя почало змінюватись, коли ми приїхали до Краматорська. Вирішив займатися ножами. Хоч це і було моїм хобі, але на той час уже був сайт і мінімальна база клієнтів. За останні 3000 грн купив обладнання й почав працювати.
Читайте також: Нитка за ниткою. Історія про людей, кікімори та коломийський поїзд
Довший час Олексій працював сам. Єдине, дружина Лілія допомагала з обробкою шкіри. Згодом Лілія завагітніла вдруге, то Олексій залучив до роботи своїх батьків. Вони ще довго залишалися в окупованій Макіївці, але потім переїхали теж.
Усі знали, що вони проукраїнські, але їх дуже поважали й не чіпали, – каже майстер. – Взагалі більшість людей з мого регіону стали заручниками ситуації. Вони виїхали, витратили всі гроші й повернулися, бо там хоч було своє житло. Зараз така ж ситуація. Люди повиїжджали, але роботи немає, ціни ростуть щодня, тож вони повертаються під обстріли. Це дуже страшно і дуже важко. Але в людей, на жаль, немає вибору.
Усі зароблені гроші Олексій витрачав на обладнання. Згодом почав наймати людей та купив власне приміщення під майстерню. У лютому цього року в нього вже було 16 найманих працівників. Їхні ножі, шампури, інші вироби впізнавали по всій Україні.
То було повністю автономне виробництво, – розповідає Ровдо. – Ми робили все самі – від початку й до кінця. В мене навіть працювали два ювеліри, які доробляли ножі до ідеального вигляду. Тобто, це була майстерня дуже високого рівня.
Далі на захід
Закрити майстерню Олексію Ровдо довелося вже 24 лютого. Це було дуже важко, бо майже всіх своїх працівників майстер навчив з нуля і розумів, що після закриття всі вони роз’їдуться.
Просто сидіти чоловік теж не міг, тож взявся допомагати військовим. Олексій взяв на себе відповідальність забезпечувати харчами один із підрозділів ЗСУ. Мама готувала вдома супи, а Олексій розвозив їх по блокпостах.
Коли я вчергове приїхав на блокпост, хлопці сказали, що я як мінімум мушу вивезти сім’ю. Бо якщо в Краматорськ зайдуть орки, то нас можуть показово стратити. Того ж дня ми вимушені були поїхати, – говорить майстер.
Спершу родина приїхала до Львова. Олексій планував поселити рідних і повернутися в Краматорськ, але зрозумів, що тоді втратить майстерню назавжди. Каже, не зміг би собі цього пробачити. Тому взявся шукати приміщення, куди б можна було перевезти обладнання.
У Львові знайти приміщення в мене не вийшло, – розповідає Олексій. – Та я згадав, що в мене є клієнт з Коломиї. Я до нього зателефонував, а він каже: приїжджай. Ми приїхали. Його друг безкоштовно дав нам однокімнатну квартиру. В тій квартирі ми жили місяць – вісім дорослих і троє дітей.
Читайте також: Вулик змістів і взаємодопомоги. Як коломияни та приїжджі об’єдналися, аби стати сильнішими
Знайшлося в Коломиї й приміщення під майстерню, але й тут не обійшлося без проблем. Зокрема через те, що бракувало грошей на вивезення устаткування. До того ж з «Нової пошти» зникло обладнання, яке Олексій відправив до Києва ще з Краматорська.
Я завжди намагаюся робити якісь кроки, щоб себе підстрахувати. Тому десь наприкінці січня почав відправляти до Києва свій товар і деяке обладнання. Останні посилки відправив у лютому, і вони зникли, бо якраз почалося вторгнення, – розповідає Ровдо. – Дуже багато всього позникало. Зокрема критичне обладнання, з яким я працюю кожного дня. Начальник «Нової пошти» сказав, що в Краматорську посилки не могли зникнути, бо звідти все вивезли повністю. Порадив зробити переадресацію й чекати, мовляв, вони колись з’являться. Слава Богу, все знайшлося.
Робота для душі
У Коломиї життя родини потроху налагоджується. Нині в майстерні вже є п’ятеро найманих працівників, батьки обробляють шкіру, дружина відповідає за реалізацію виробів.
Виготовлення ножа відбувається в кілька етапів, – пояснює Олексій Ровдо. – Окремо робляться клинки, руків’я, виливається фурнітура. Якщо є замовлення, то я з’єдную це все докупи, обробляю, заточую ножа та віддаю батькам. А вони під кожен вибір роблять піхви – спеціальні футляри.
Деякі комплектуючі вже готові та зберігаються на складі, наприклад, фурнітура.
Окремі моделі фурнітури я сам і розробляв. На них стоять мої ініціали, які на сьогодні є торговою маркою, – розповідає майстер.
Читайте також: Довга дорога. У Коломиї родина з Маріуполя відкрила шаурмечну (ФОТО)
Так само на складі є вже готові клинки з найрізноманітніших матеріалів. Починаючи зі звичайної нержавіючої сталі й закінчуючи мозаїчним дамаском.
Складні клинки я замовляю, бо кузня – це окреме мистецтво. А ти або крутезний коваль, або добрий ножороб, – додає Олексій. – Мені дуже подобається, коли люди приходять в майстерню та самі вибирають матеріали. В мене є замовник, з яким ми проектуємо ніж вже близько року. І це найцікавіше в роботі.
Перший свій ніж чоловік не пам’ятає. Але жартує, що на сьогодні зробив їх стільки, що можна було б поставити паркан між Росією та Україною.
Є ще в мене, скажімо так, душевна робота. Як це виглядає? Деякі дуже красиві ексклюзивні клинки та бруски для руків’я можуть лежати роками, поки мені в певний день не захочеться зробити якогось ножа. Або ж я можу зробити ножа, але не виставляю його на продаж, бо відчуваю, що він для конкретної людини. Не знаю, для кого. Не знаю, як це пояснити, просто відчуваю, що в моїх ножах є душа, – говорить майстер.
Найдешевший ніж у майстерні Олексія коштує 2600 грн. Далі моделі від 5000 грн. Усі зроблені з якісних, дорогих матеріалів і не тупляться. Замовити ніж можна через сторінку Олексія Ровдо.
Моє завдання не просто зробити ніж. Він має бути красивим, а, працюючи з ним, людина має отримувати задоволення, – каже Ровдо.
У Краматорськ родина вже повертатися не планує, це остаточне рішення. За словами Олексія, спокійного життя там не буде ще років 10-20, зокрема через те, що все навколо заміновано. До того ж усім членам сім’ї на Прикарпатті дуже подобається.
Сьогодні я найбільше боюся жити так, як жив у Краматорську. Тобто, працювати зранку до ночі, а інколи і вночі. Тепер хочу вчепитися зубами і зупинитися, облаштувати життя тут, – розповів майстер.
Авторка: Ірина Гаврилюк
Comments are closed.