Олена Яворська 15-річною дівчиною переїхала до колоритної Одещини з не менш колоритної Косівщини. Сміється, що поміняла гірську прохолоду на гаряче сонце. На півдні вона живе вже півстоліття, готує бануш на свята і вчить місцевих колядувати.
Яворські зустрічають журналістів з Прикарпаття біля брами свого обійстя у селі Єлизаветівка. Це за 30 км від Одеси.
Пан Микола розказує, що село заснував польський пан Малахоський і назвав на честь дружини – Єлизавети. Каже, ще його батько розповідав, що то була добра жінка, селяни її любили. Так само в селі полюбили його Оленку.
Чоловік до неї інакше, як Оленка, й не звертається. Вони одружені вже понад 40 років.
Пані Олену тішить приїзд своїх – з Франківщини. Хоча вона і тут уже давно своя. Полюбила це місце, бо, каже, люди тут щирі. От, до чого довго звикала, – до спеки. Досі тяжко її переносить.
Миколу майбутня дружина вразила з першого погляду
Ховаємося у прохолоді винограду, який розрісся над усім подвір’ям. Велика гойдалка посеред двору накрита карпатським ліжником. Його пані Олена привезла з дому. Взимку гріє тіло, влітку гріє душу, бо нагадує про дім. З Карпат на південь вона приїхала у 15 років.
«А я тут народився і ждав свою Оленку», – пан Микола лагідно поглядає на дружину.
«Ну, зі смереки злізла і приїхала в Одесу до тебе», – заходиться сміхом жінка.
Вона приїхала одразу після закінчення інтернату у Верховині. Нарадила вуйна – дядькова дружина, мовляв, що одна сирота в горах будеш жити, аби їхала до матері, яка на той час була в Одесі на заробітках.
Тітка дала десять рублів на дорогу в обидва боки – якби зле, щоб Олена мала, за що повернутися.
Розказує, що їхало їх тоді троє – ще сестра Маруся й подружка з Кривопілля – Катерина. Так далеко їхали вперше, але страшно не було. Тут самі собі шукали житло, роботу.
На цьому обійсті, де зараз мешкають Яворські, була маленька землянка, в якій жила старенька бабуся. У неї гуцулки й квартирували. А та бабуся була родичкою Миколи.
«Він сюди часто приходив, але спершу мені не сподобався», – посміхається пані Олена.
А от, пана Миколу майбутня дружина вразила з першою погляду. Дуже відрізнялась від інших – маленька, тендітна, світловолоса, з великими блакитними очима.
«Ой, мій перший спогад про Одесу, ніколи не забуду – мене обікрали, – розказує Яворська. – Отримали першу зарплату на птахофабриці – 30 рублів. То були великі гроші. Хотіла собі спідницю купити і мамі щось. Зайшла до Пасажу. Знайшла, що треба, – розраховуватися, а грошей нема. То була моя перша зарплата і перша самостійна поїздка в Одесу».
Але, каже, здебільшого тут їй постійно траплялися й трапляються добрі люди. Наприклад, директор з першої роботи – птахофабрики, куди юні гуцулки влаштувалися, постійно агітував їх йти вчитися. Дбав за них, як за рідних дітей. Завдяки йому Олена закінчила в Одесі кулінарне училище.
По Одесі за котами. Як франківці шукали скульптури пухнастиків і відкривали місто (ФОТО)
На великі свята пані Олена готує для рідних гуцульський бануш. Каже, має тут знайому, яка робить вурду та бринзу. Тутешні сири ніжніші, ніж карпатські.
«Коли їду в Карпати, для мене делікатес – гриби, – розказує пан Микола. – А хто з Карпат до нас приїздить, то для них – риба. Отут за хатою – Хаджибейський лиман. Я виріс біля нього. Сидів цілими днями, ловив рибу. Нині тут прісна вода, раніше була морська. Водилися краби, бички, кефаль була».
У кожного ґазди тут є човен, люди рибалять. Але зараз більше для душі.
«Мій батько пережив тут дві голодовки – 1932-1933 і 1946 року, – розказує Микола Яворський. – Казав, що нас врятував лиман. Була риба і взимку, і влітку. Її носили до Одеси, міняли на хліб. Лиман – наш годувальник. Оленка теж тут рибалити навчилась. Сама сіті закидає».
Олена (справа) приїхала на Одещину зовсім юним дівчиськом
Жінка каже, що теж були тяжкі роки. Роботи нема, діти маленькі, то мусила. Те, що зловить, везла до Одеси на продаж. Так і заробляли.
Яворські нажили двох дітей і трьох онуків. Старша онука два роки тому вийшла заміж, то вже чекають на правнуків.
До речі, їхній молодший син Сергій дуже любить гори. На Прикарпаття їде зі своїм велосипедом. От, розказує, виходить у Снятині й до Косова їде на ровері. Об’їздив усі близькі вершини.
«Раніше я двічі на рік мала їхати в гори, бо дуже кортіло, – розказує пані Олена. – А потім, коли народила своїх діточок, то вже більше тут. Але Карпати свої люблю. Я ще толком ніде не була, лиш на одному Писаному камені. То Сергій за мене все обійшов. Я все їду й сварюся, що в гори хочу, а вони мене картоплю змушують саджати. На 90-річчя до мами приїздила недавно, то теж помагала з приготуванням. Нема коли горами ходити».
«Дуже мені там подобається, – втручається в розмову пан Микола. – Особливо дерева, ліси. Звичаї цікаві, мова. Такі слова… Дуже запам’ятався перший рік, як я туди приїхав. Йшли десь в гості взимку і я раз зашпортався, другий, – а її сестра питає: «Ховсько?». Не розумів, чого вона від мене хоче. Родина в Оленки дуже велика. За зятя прийняли добре».
Яворські кажуть, в Єлизаветівці завжди говорили й говорять українською, щоправда, трохи суржиком. Пригадують, коли їхня старша донька хотіла йти навчатись у медучилище, то аж тоді спеціально вчила російську, бо в місті так усі говорять.
Мінімум раз на рік Яворські їдуть у Карпати
«Нема великої різниці як тут і там, у горах, – каже пані Олена. – Свята так святкують, як і в нас у Карпатах. Коли діти ще були малі, приїздив брат із Косова і вчив їх колядок, а потім йшли селом колядувати – від хати і до хати. Ви би бачили – люди плакали. У них таке було, але вже забули».
Автор: Світлана Лелик
Проєкт «Свої» реалізується за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.