«Мурашки», «Шовкопряди», «Бджовеліни», «Павучки», «Тютюнарка» та «Файна кухня». Це шість окремих цехів, які працюють в одному волонтерському центрі «Нескорена нація» в Коломиї.
Їхні двері не зачинялися з 26 лютого минулого року. У дві зміни працюють і місцеві, і переселенці. Хоча на початках тут щодня волонтерило 1500 людей, а от нині – лише сотня, пише Репортер.
Танці будуть після перемоги
Головною у «Нескореній нації» є Галина Беля. Вона – координаторка центру, а ще є депутаткою Коломийською міськради. І це трохи допомогло, адже волонтерський центр розгорнули у Народному домі – в самому середмісті. Волонтери не платять за оренду та комунальні послуги.
Ідея виникла спонтанно. Дуже багато коломиян почали звертатися, мовляв, що робити, куди йти, яка потрібна допомога, – згадує перші дні пані Галина. – Люди були збентежені, не знали, куди податися. Але ж є Народний дім, він не чийсь, а народний, тому ми всі маємо право там бути. Я так і нашій владі казала.
Із 26 лютого 2022 року двері Народного дому в Коломиї ні разу не закривалися.
Тут постійно кипить робота – чи це будні, чи вихідні, чи свята. Галина Беля об’єднала жінок і вони взяли на себе важливу роботу із підтримки армії. Коли виник такий запит, змогли організувати і забезпечити виробництво сіток. І щоразу відгукувалися на нові потреби військових. Завдяки невтомній праці волонтерок центру “Нескорена нація”, військові знають, що про них є кому подбати.
А скільки разів нас хотіли звідси відправити? Скільки я це відстоювала? – каже пані Галина. – Усі хотіли далі на сцену, танцювати. Я казала, що будемо танцювати після перемоги.
Таке й головне гасло у волонтерському центрі – працюємо до перемоги. За словами Галини Белі, вони – єдині в Україні, де під одним дахом є шість цехів: «Мурашки», «Шовкопряди», «Бджовеліни», «Павучки», «Тютюнарка» та «Файна кухня». Тут шиють, роблять основу на маскувальні сітки, плетуть самі сітки, роблять цигарки, видають допомогу переселенцям, готують продукти на фронт.
Усі питають, як ви знаєте, що й як по черзі робити? Це все хлопці. Вони дзвонять, кажуть, що треба, а ми робимо, – пояснює Галина Беля. – Кікімори розвідникам треба – значить робимо це. Треба м’які медичні ноші? Відшили ноші. Такого, аби ми щось пошили й тримали, – нема. Хлопці замовляють і ми даємо, даємо, даємо. Отак і працюємо. Зараз знову готуємося до зими, знову будемо шити маскувальні костюми. Я сподівалася, що цього року вже не треба буде, але треба.
Кожен день на фронт їде по три-чотири машини. За словами пані Галини, волонтери з Коломиї, з сіл Саджавки, Іванівців чи Корнича, завжди повертають до них. Усі вже знають, що мусять мати список. Що в центрі мають, те й видають за тим списком. Також приходять рідні військових і самі військові. І також зі списками.
Найкраща подяка для волонтера
Часто у центр приходять військові, які у відпустці чи на реабілітації. Усіх поцілують, обіймуть. Тоді всі плачуть, але це – сльози радості.
Скільки в нас є подяк від різних підрозділів! – із захватом каже Галина Беля. – Маємо шість медалей. Прапори військові підписують, відео знімають і нам передають. А більше волонтерам і нічого нетреба. Усі розуміють одне – що вони роблять велику справу.
Розповідає про 85-річну жінку із Сєвєродонецька. Їй вже важко ходити, підпирається паличкою. Але приходить щодня, бо, каже, має жити і мусить допомагати.
За словами Галини Белі, за цей час всі у центрі вже стали родиною Одні одним допомагають, одні одних чекають. Як хтось не приходить два-три дні, телефонують, чи не захворіли, чи потрібна якась допомога.
Аби хоч трошки зняти емоційну і фізичну втому, волонтери й волонтерки їздять у гори, ходять у театр. От, недавно ходили в кіно на «Довбуша».
Також, аби залучити нових людей, придумали зробити мовні курси. Хто волонтерить – безкоштовно ходить на курси англійської, польської, української. Також організовують різне дозвілля для дітей. Поки малі займаються, наприклад, мають майстер-клас з бісероплетіння, то батьки можуть плести сітки.
А ще організовують ярмарки, де волонтерки приносять свою випічку, хендмейд. Вже було дві ярмарки. На першій зібрали 55 тис грн, на другій – понад 60 тис грн. Усі гроші відправили добровольчим батальйонам.
Усі наші – і місцеві коломияни, і внутрішньо переміщені – кажуть, що буде перемога, то будуть за цим скучати. А я кажу – не переживайте, після перемоги до кожного будемо їхати. Зробимо побудуємо роботу волонтерського центру інакше. Будемо далі помагати, адже роботи буде дуже багато.
А рук бракує
На жаль, багато людей уже звикли до війни, оце біда, – вважає Галина Беля. – Але треба наголосити всім, аби долучалися, що кожен повинен робити хоч трохи, аби наближати перемогу.
Каже, якщо з коштами питання ще закривають, бо благодійники дають, коломияни, підприємці, але дуже бракує робочих рук.
За словами пані Галин, якби кожна людина, яка живе в Коломиї, прийшла у центр хоч на годинку, вони б давно закрили всі нагальні питання. Особливо з сітками.
Хлопці дзвонять, просять 30 сіток на вже, а ми за день можемо робити лише чотири, – пояснює керівниця центру Галина Беля.
«Мурашки»
А тепер йдемо у кожен цех. Найперше місце, куди усі потрапляють у волонтерському центрі, – це «Мурашки». Раніше це був актовий зал зі сценою, а зараз склад – усього різного. Одяг, коробки різних розмірів на глядацьких кріслах, на тій самій сцені. Але все дуже акуратно поскладано.
Тут надають гуманітарну допомогу переселенцям, військовим, їхнім рідним, а також збирають і відправляють усе необхідне на фронт.
За усім стежить коломиянка Людмила Ощак. Вона у центрі щодня з дев’ятої ранку з першого дня та каже, буде тут до перемоги.
Людмила Ощак приймає все, хто що приносить чи привозить. Сортує, записує, складає.
Ми в день відправляємо по три-чотири машини, я й вантажу, – розповідає пані Людмила. – Зірвала собі руку, то вже прошу хлопців допомогти. Усе відправляється на передову. Також приходять батьки військових, дружини, сестри. Хто б не прийшов – стараємося усім щось дати. Вони приходять зі списками і що маємо – видаємо.
Каже, навіть, у неділю сюди по 20-30 людей приходить, то мусить видати, бо люди потребують.
Коли військові приїжджають у відпустки і приходять до нас з подяками – це велика насолода, – з усмішкою говорить Людмила Ощак. – Ми дякуємо їм, а вони дякують нам. Це дуже багато значить для нас і ще більше натхнення є на те, аби їм допомагати. Зараз це наш обов’язок.
«Шовкопряди»
Тут найбільш людно. У двох просторих коридорах по обидва боки стоять стелажі з натягнутими сітками. За ними жінки й діти вплітають смужки тканини.
Від першого дня роботи центру зробили близько 5000 сіток. Але запити не закінчуються.
У нас колектив дружній, – не відволікаючись від роботи, розповідає волонтерка Ірина Волощук. – Сітки просто необхідні. Замовляють різних розмірів. Галя пише замовлення, кому та яких розмірів, а ми робимо.
«Шовкопряди» працюють у дві зміни. Пані Ірина, наприклад, тут зранку до 11.30, бо потім йде вчителювати до школи. Як може, то ще й після роботи приходить. А є люди, які взагалі тут зранку до вечора.
Цех називається «Шовкопряди», бо на початках на сітки різали смужки з різного одягу. Було багато шовкових речей.
Ми взагалі намети різали, – пригадує пані Ірина. – Дуже важко було, бо ж не було нічого. Зараз маємо агроволокно. Закуповуємо у рулонах. Воно краще, бо легеньке – і нам робити, і хлопцям там розкласти, підняти. Ще й висихає дуже швидко.
Читайте також: Ми всі вчимося. Військовий з Коломиї Юрій Фурик, який втратив ногу, знову тренує дітей (ФОТО, ВІДЕО)
І діти у нас, бачите, плетуть, – посміхаються інші волонтерки. – Ходять до нас замість уроку праці.
Семикласниця Адріана Томенчук допомагає тут уже пів року. Розказує, що у Народному домі працює її дідусь. Він тут охоронець.
Я приходила до нього часто, але не знала, що тут таке, – зізнається Адріана. – Якось дідусь мені сказав, що тут плетуть сітки, і я також захотіла спробувати. І мені це сподобалося. І важливо, що це для допомоги нашим захисникам. Тому я сюди приходжу.
«Бджовеліни»
Тут волонтерки кроять і шиють для військових усе, що треба – плитоноски, підсумки, наколінники, аптечки, балаклави, футболки. Не шиють лише військову форму.
У цьому цеху дійсно гуде, як у вулику, від стукання швейних машинок. Усі настільки зосереджені, що не годиться їх турбувати.
Жодна з «бджілок» не є професійною швачкою. За машинками працюють: вчителька, бухгалтерка, підприємиця, танцюристка, викладачка вокалу…
Тетяна Білейчук вистригає з тканини елементи, з яких зшиватимуть чохли на каски.
Каски з металу і блищать на сонці, тому наших воїнів може побачити снайпер, – пояснює волонтерка. – Це хлопці самі розказали, що їм треба й для чого. Принесли каску, ми поміряли. Аби все співпадало. Я вирізаю, а дівчата шиють.
Пані Тетяна до Коломиї приїхала з родиною 8 березня 2022 року з Харкова. Її чоловік з Коломийщини, тож мали до кого їхати.
Спершу у волонтерський центр прийшов син Тетяни, а потім і вона приєдналась. Так обоє приходять до сьогодні. Син Богдан працює у цигарковому цеху.
На цьому напрямку – нас троє, – розказує Тетяна Білейчук. – Швеї кажуть, що треба, і ми це робимо. От, я поріжу тканину на каски й буду резинки вставляти. Потім тканину на плитоноски кроїти. Тут чотири види тканини. Та, що м’якіша, – до спини.
Пані Тетяна у центрі щодня. Каже, може собі дозволити, бо зараз не працює. У Харкові вона була бібліотекаркою, а тут поки що роботи не знайшла. Але в Коломиї, попри волонтерство, не пропускає жодної презентації книги.
«Павучки»
Вони біля «бджілок» плетуть основу для маскувальних сіток. Сьогодні тут троє «павучків». Серед них – Ірина Джигренюк, вона з Бахмута, але в Коломиї живе давно.
Уся її бахмутська рідня – 15 людей – жили у неї, коли почалося вторгнення. Зараз більшість роз’їхалися хто-куди.
Я та дві мої сестри постійно ходимо сюди. Вони маскувальні сітки плетуть, а я основу для сіток роблю, – розказує пані Ірина. – Уже без цього не можемо. Може, є такі люди, для яких війна далеко. Але, думаю, вона кожної людини десь торкнулась. Хочеться швидше перемоги, тому приходимо сюди.
Ірина Джигренюк у центрі – з перших днів. Спробувала тут усе й зупинилась на плетінні основи для сітки, бо любить в’язати.
До теми: Танкова швидка. Як Дядя Міша з Коломиї «лікує» техніку 10 бригади
Ми плетемо основи різного розміру, які є замовлення від військових, – розповідає пані Ірина. – Якщо я одна й дуже треба, то можу сітку 4х6 сплести за чотири дні. Але це дуже важко. Дехто додому бере та плете вдома. Я також так роблю, як не виходить сюди прийти. Потім готове приносимо.
За її словами, часом закупляють готові основи на сітки, але ті, що «павучки» зробили своїми руками, «шовкопряди» люблять більше, ніж заводські.
Їм привозять рулон, а треба відміряти, відрізати. А наша міцна, гарна і вже під потрібний розмір зроблена, – усміхається пані Ірина.
Не побували ми в єдиному цеху – «Файна кухня». Там роблять тушонки, енергетичні батончики, печуть смаколики для захисників. Але цей день у них був рідкісний – вихідний.
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.