З 17 років Іван Бойчук з села Підвисоке, що на Снятинщині, відбував покарання у Сибіру. Нині 97-річний чоловік у найстрашніших думках не міг уявити, що знову побачить війну.
Але вірить, як Бог його перевів через всі страждання і дав стільки років життя, то дочекає і перемоги, і повернення онука з фронту, пише Репортер.
Сказали, що ми «стрибки»
Іван народився у родині баптистів Василя та Євдокії Бойчуків. Мав меншого брата Семена, який був йому і братом, і другом.
До школи Іван пішов у 1934 році. Був жвавим збиточним хлопцем. Каже, наслідки його характеру аж по сьогодні зарубцьовані моцним шрамом від бука вчительки на його руці. Тої науки в нього було аж чотири роки. Далі Іван з братом пасли худобу та помагали родичам поратися на землі.
Коли почалася війна, Іванові було 13 років. Пригадує, що у 1944 році його і багатьох хлопців з сусідніх сіл забрали на навчання у Залуччя. Там вони освоювали трактори для роботи в полі.
Після тих навчань і роботи нас забрали до Снятина, поселили в ратуші, – розповідає Бойчук. – Почали воєнну муштру, як із солдатами. Нас, 16-літніх, утримували примусово. Пізніше ми дізналися, що маємо бути якоюсь радянською організацією. У село повернули вже з командирами – один був зі Львова, а другий зі Стецеви. Поселили нас у хаті й сказали, що ми тепер називаємося «стрибки» й будемо висліджувати бандерів.
Пан Іван розказує, що вночі вони ходили патрулювати вулиці та що були й такі хлопці, які доносили на повстанців. Але більшість ніколи й нікого не видала, хоч усі знали багатьох – і зі свого села, і з сусідніх.
Якось сіли вечеряти і на ці наші «стрибки» зчинилася облава і моцний бій, – пригадує пан Іван. – Як потім нам розказували самі повстанці, вони розвідали, хто на них доносив і тому всі донощики мали бути ліквідовані. Були такі, що поховалися. Одному родичі викопали в городі бункер, а один чи 10, чи більше років не виходив з хати. То казали, що йому й тюрми не треба було.
Івана й кількох хлопців повстанці вивели з того бою та відправили у село Красноставці. Там були схрони, де вони ховалися з тиждень. Рідні й не знали, де подівся їхній Іван.
На суд у портінках і сорочці
Через тиждень у тих схронах нас уночі дуже секретно відпустили додому побути з рідними та взяти собі одягу, – розказує чоловік. – А потім ми ходили з бандерами дежурили й розвідували. Енкаведисти дуже нас шукали, і командири вирішили переправити нас у гори. Але то їм не вдалося, бо кругом понакладали застав та ще й свої люди доносили.
Одного разу Іван прийшов додому й ночував у стайні в жолобі. Змучився та й вирішив перебратися до хати. Їхній будинок стояв біля центральної дороги.
Читайте: На Коломийщині барди виконали бойові пісні на місці загибелі трьох повстанців (ВІДЕО)
І одна жінка на мене донесла, знаю котра, – говорить Бойчук. – Десь коло першої години ночі москалі удерлися до хати з криками, зброєю і великим псом. Вісипали мене з лужка у самих портінках і сорочці. Ці злодюги нагло сиділи у нашій хаті цілу ніч, аби ніхто не спав. На ранок мене забрали до сільради, а потім фірою відвезли до Красноставців. Там була радянська організація «Чорна мітла».
Далі усіх арештованих переправили до Снятина й закрили у нижньому корпусі теперішньої поліклініки. Пан Іван навіть пам’ятає той кабінет, де арештованих допитували, – по коридору у крайньому кабінеті направо.
Там нас страшно били, знущалися і катували, – згадує чоловік. – Моя сорочка і портінці були кровавські. Кров текла, як вода. Нені дозволили передати мені другий одяг, то вони потім уповідали, коли забрали той з мене, то пішки йшли додому й голосили. А віддавали закровавлений одяг, аби люди боялися.
Далі було слідство, суд у Коломиї. Іванові дали 10 років таборів і 5 років позбавлення прав. Відправили у Кіровську область, Кайський район.
Пункти відгодівлі для ув’язнених
Засуджених висадили на станції та погнали до бараків. За словами пана Івана, за все своє життя і досі він ніколи не бачив таких жахів, знущань і страхів, як тоді у свої 17 років.
Така, люди, була біда у тій тюрмі, що страшно згадувати. Били як хотіли, майже не годували та усяко знущалися, – каже чоловік. – Та й вижу сьогодні, що геть не олюднився наш ворог.
Ув’язнені хворіли, помирали масово. Дійшло до того, що не було кому ліс валити. Тоді москалі організували спеціальний пункт, куди в’язнів переводили на відгодівлю.
Я так схуд, що мав десь 40 кг – шкіра й кості, – розповідає чоловік. – Але Бог уратував від слабкості і мене також відправили у цей пункт відгодівлі. Там був лікар зі Львова, також засуджений. Я йому розказав, що я зі Станіславської області. Він дуже зрадів, допомагав мені.
У тому пункті Бойчук зустрів односельця – Івана Горобця. Помагав йому, поки його самого не перевели назад – на роботи. Адже “на відгодівлі” можна було перебувати не більше трьох місяців. Іван за цей час набрав 28 кг – і потрапив у так звану рекордну бригаду «Пашка Тєтєрін».
Бригада добре валила ліс і за це їх добре годували, – розповідає чоловік. – Москалі називали нас іменами своїх героїв і, як худобу, годували за тяжку роботу. У цій тюрмі та в тій рекордній бригаді я відбув більшу частину свого строку – шість років.
Читайте також: Онуки повстанців. Музей УПА у Снятині береже минулу пам’ять і записує нову історію (ФОТО)
Тішила думка, що рідні близько
Іванових батьків і брата вислали у Казахстан, а їхню хату віддали під пошту. Згодом Іван дізнався, що вони у селі Новоузинка, біля Караганди. Тож коли його кинули етапом у Майкудук, а це теж Караганда, то почав розпитувати ув’язнених про те село. І водій, який возив цеглу з заводу, де працював Бойчук, знав село й передав лист від Івана рідним.
За кілька днів брат з дєдем приїхали до мене, але їх не пустили, – говорить Бойчук. – Потім неня привезли передачу, але її також не пустили і передачі не взяли. То нічо, що я їх не видів, але дуже тішився, що вони усі десь близько.
Бойчук каже, москалі ніби почули «його радість» і знову кинули етапом вже в Іркутську область – працювати у лісах біля міста Тайшет.
То була страшна далечінь, – розповідає пан Іван. – У тій тюрмі були японці, але їх вивезли, а нас 60 чоловік заселили. Ми були такі голодні, що поз’їдали усю кашу, яка після них лишилася. Там я прав. Наглядачі були добрими, то навіть листи моїм відправляв. Тут нас довго не тримали і перевели у саме місто Тайшет, де я був уже пожежником.
Після смерті Сталіна у 1953 році Івана амністували й він поїхав у Караганду шукати своїх. Розказує, як приїхав, познайомився з одною дівчиною та її братом, які швидше звільнилися й запросили його переночувати у них.
Так мені Бог помагав, бо у цей дім насходилося хлопців і дівчат, я почав розказувати хто я, звідки і куди мені треба, – пригадує Бойчук. – Один дивиться на мене та й питає, чи я не Семена брат, бо подібний на нього. Виявилося, що вони працювали разом з братом і знали, де він живе. То там я вже не ночував. Хлопці випросили у начальника машину і повезли мене степом до моїх. Приїхали опівночі, хата на куті. Я йду і не вірю, що зараз буду видіти неню і дєдю. Двері як відкрилися, брат як мене уздрів, то кричав страшне голосно: «Нене, Іван… Іван вернувси!». Боже, що то було! А дєдя дежурили у корівнику, то Семен побіг за ним. Пів ночі сиділи ми і ті хлопці й не могли наговоритися.
Мушу жити до перемоги
Пан Іван розповідає, що навколо по тих москальських селах було багато наших людей – з Топорівців, Крастоставців, Чернятина.
У сусідньому селі Фьодорівка жила уся родина Стефанюків з нашого села Підвисоке, – згадує чоловік. – Вони також були репресовані через сина Василя і доньку Василину. Василина була засуджена, що носила інформацію бандерам. Відбувала строк у Херсоні. До неї нікого не пускали, вона там і померла. Рідні більше її ніколи не бачили й не знають, де її могила.
А Василя енкаведисти після облави мобілізували у радянську армію. Свої «добрі люди» донесли про його зв’язок з УПА. За словами пан Івана, Василя в армії вивели у ліс, прив’язали до дерева і змушували солдатів бити його.
То все нам розказав чоловік з нашого села, бо також був тим солдатом, – продовжує розказувати Бойчук. – Живим Василь з того лісу не вийшов, навіть могили його нема. Я собі уподобав меншу дочку Стефанюків – Доцю. Ми одружилися, на весілля мали вишиті сорочки.
Молодятам дали окрему землянку. 14 січня 1956 року у них народився син Василь. Назвали на честь брата дружини. Коли сину минуло чотири роки, усі троє повернулися в Україну. Каже, якось Бог поміг, що їх прописали. А у 1968 році народилася дочка Маруся.
Ні тато, ні мама моєї жінки більше ніколи не бачили свого дому, – говорить Бойчук. – Жінчина сестра Ганна одружилась у Караганді з українцем і поховала там батьків. А коли померли її чоловік і син, то я привіз її сюди до нас уже хвору.
Іванові батьки з братом також повернулися додому. Спершу жили у комірці, бо їхня хата була конфіскована. Сказали, що можуть купити свою ж хату у радянської держави. Згодом вони так і зробили.
З усіх наших репресованих і мучених лишився я один, – зітхає чоловік. – Дав мені Бог віку і через таке страшне перевів. То були найстрашніші роки мого засудження і всього мого життя. Але я й подумати не міг, що буду видіти, як мої онуки воюють з тим самим ворогом. Сиджу у свої 97 років та й плачу, бо такої біди дочекався – видіти війну.
Та, каже, має і чим тішитися – п’ятьма онуками, які стали вчителями, поліцейськими, фармацевтами, будівельниками і воїнами теперішньої війни. А ще сімома правнуками та однією праправнучкою.
Мушу жити до перемоги, аби піти на той світ та й розкзати своїм, що незадурно вони так мучилися, – говорить Іван Бойчук. – Мушу дочекатися, аби видіти, як мій онук Василь вернесі з фронту і розкаже, як він тих москалів нищив.
Авторка: Світлана Лелик
Comments are closed.