Дмитро Редька працює сценографом в Івано-Франківському академічному обласному театрі ляльок. Він абсолютно закоханий у цей світ і натхненний своїм фахом, мріє закохувати в театр ляльок інших, бо переконаний – там твориться справжня магія. Її просто треба побачити, пише Репортер.
Сценограф має відчувати
Дмитро Редька ще зі школи точно знав, що хоче бути на сцені. Мама ж бачила його майбутнє в медицині. Але прийняла рішення сина і допомогла визначитися з майбутнім фахом.
Я хотів займатися музикою, але не мав музичної освіти. Тому вирішив піти на актора. Вивчив монолог, пісню, танок, прозу, вірш. Вступав на актора театру драми і на актора ляльок. Співбесіду пройшов на харизмі, – розповідає Дмитро. – Але на день відкритих дверей 27 березня 2018 року потрапив на промову ректорів різних факультетів, одним з яких був Леонід Попов. Після його промови мама каже: придивись до нього, класний мужик.
Тоді ще Дмитро був налаштований навчатися на драматичного актора, але кількість охочих там була величезна, адже акторство – мрія багатьох. Дмитро просто не встигав пройти співбесіду через велику чергу і мама порадила спробувати себе у співбесіді на акторів театру ляльок, де в черзі було лише шість людей.
Я заходжу. Сидить майстер Леонід Попов. Дивиться на мене знизу вверх і каже жартома: «О, точно лялькар!» – розповідає Дмитро і пояснює, що лялькарі здебільшого низенькі, щоб під ширму заходили. Ширма має 1,70 м. І з ростом нижче 1,70 банально зручно працювати.
На вступі Дмитро отримав 200 балів із 200 і став студентом кафедри акторського мистецтва театру ляльок при Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого.
Для того набору Леонід Попов вирішив зробити експериментальний курс. Студенти під час перших двох років навчання могли обрати одну з трьох спеціальностей, яка відгукнеться: акторську, режисерську чи сценографічну. Перші два курси вони мали спільні пари, тож могли спробувати побути й режисером, і художником, і актором.
До вступу Дмитро займався художньою справою. Мав хист до малювання, ходив у художню студію, йому це подобалося. Тому вирішив паралельно з акторством ходити ще й на сценографічні пари. Відтак довелося закривати обидві сесії – акторську та сценографічну. Дмитро вагався, чи встигне, але почався ковід, всіх перевели на онлайн – тож він таки здав дві сесії та перевівся на сценографа.
Сценографія – це не тільки про малювання, але й про здібність відчувати текстуру, форму, ритм. Це організація простору в першу чергу. Режисер організовує конфлікт на сцені, а сценограф організовує простір. І це непроста професія, – говорить Дмитро Редька. – Нас вчили працювати руками. Бо одразу після університету тебе не візьмуть на посаду художника-постановника. Ти йдеш, дай Боже, на художника-оформлювача, а в гіршому разі – на бутафора. А бутафор – це безпосередньо робота руками: пришити, перешити, обклеїти, заклеїти, замісити, виліпити й так далі. Ти руками робиш те, що тобі дає художник-постановник. Наприклад, він виліпив голову ляльки, вилив її форму і дає тобі виклеїти цю голівку з пап’є-маше. Потім каже: треба пришити їй оздоблені рукавчики чи за лекалами вирізати ручку.
Магія на сцені
Дмитро закінчив університет у 2022 році. І свою дипломну виставу планував поставити у Франківському театрі ляльок. Через початок вторгнення не склалося. Але Дмитра запримітили у театрі, ще коли він працював як художник над бакалаврською роботою, і його прийняли на посаду сценографа, художника-оформлювача.
Театр має ієрархічну систему професій. Спочатку – бутафор, а в кінці – головний художник театру. Художник-постановник ставить задачу. А Дмитро як оформлювач має розписати чи підмалювати конкретні елементи вистави.
Оскільки я маю художню освіту, то можу займатися кольором, можу розписувати, оформлювати. Це трохи вища міра відповідальності, – пояснює Дмитро. – Сценограф разом з режисером закладає ідею вистави – так само, як і в драматичному театрі. Сценограф, як будь-який художник, ходить, спостерігає, дивиться на різні механізації, матеріали. Як такого слідування трендам у сценографії немає. Ти просто насолоджуєшся світом, дивишся, фіксуєш його і втілюєш у власних виставах, з власним стилем і смаком.
Першою виставою, над якою Дмитро Редька працював як художник-оформлювач, була «Божевільний день або пригоди у Торбокраї». Потім – «Чарівна торбинка казок» і «В чужому пір’ї» за Марійкою Підгірянкою. А у виставі «Маляр і Принцеса» Дмитро вже був художником-постановником.
На новий ювілейний 80 театральний сезон Дмитро Редька разом із директором театру Романом Братковським готують виставу для дорослого глядача за Шекспіром – «Зимова казка».
Дмитро розповідає, що матеріал складний. Адже у театрі ляльок «Зимову казку» мало хто ставив, а якщо і ставив, то нема фотографій сценографічних рішень. Та з іншого боку – це величезне полотно, щоб самим творити, придумувати.
У цій прем’єрі Дмитро працював над художнім рішенням – він використовує різні види ляльок, які поєднує на сцені в одному стилі, щоб створити окремий маленький світ. Зокрема, на сцені будуть задіяні планшетна лялька, рукавична лялька, тіньова лялька й маска.
Сценограф – творець, а актор – душа ляльки. І коли на сцені відбувається магія, це і є театр ляльок. В малих містах не всюди це побачиш, – говорить Дмитро Редька. – Бо у нас акторів-лялькарів дуже мало. Здебільшого це актори драми, які прийшли в театр ляльок й опановували ляльку з часом, вже на практиці.
Розповідає, що за чотири роки в університеті актору-лялькарю закладають, що він і лялька – одне ціле. І навчають ставитися до ляльки з турботою.
Лялька для актора – як дитина. Лялька – це його роль, образ. І актор має вдягнути образ на себе, щоб потім через руку, через внутрішнє відчуття передати цей образ в ляльку, оживити її, – каже Дмитро Редька. – Театр ляльок – дуже виразний, якщо знати всі інструменти. Театр ляльок – це не просто лялька на ширмі. Це купа систем: лялька на ширмі, лялька-маріонетка, планшетна лялька, паркетна лялька – в повний зріст актора, лялька скафандрова – ростова лялька, яку ми бачимо на площах, механізована лялька – величезна, яка на карнавалах працює, лялька тіньова – тіньовий театр це теж театр ляльок, тантамареска – коли половина ляльки використовуються і половина живого тіла актора, лялька-рукавичка, лялька-кулька. І коли лялькарі, які навчаються чотири роки, приходять в театр, вони знають, якими засобами виразності можна подати матеріал. От чому в театрі ляльок мають працювати спеціалісти.
Недооцінене мистецтво
Сценограф пояснює, що стереотипи щодо театру ляльок були створені радянською владою. Театр був розділений на театр великої форми – опери і балету, середньої – драматичний театр, і малої – для дітей.
Усі знають театр ляльок як місце, куди ходять з дітьми, розважаються. Там весело: білочки, зайчики, гномики, є ширма, сонечко світить, ми – за мир, любимо всіх. Вистав для дорослих в театрі ляльок було мало і люди не привчилися ходити на такі вистави. Тож і тепер у маленьких містах глядач не сприймає театр ляльок як повноцінний театр. Можливо, так само, як в людини не асоціюється драматичний театр з дитячими виставами. І тільки зараз це змінюється, – каже Дмитро Редька.
Дмитро не лише говорить про театр ляльок з любов’ю і трепетом. Він намагається прививати цю любов іншим. У соцмережі Instagram він розповідає про свою роботу сценографа, показує, як створюються декорації та ляльки, привідкриває закулісся театру.
Я мало бачу цікавого контенту саме для лялькарів і для глядача, щоб він побачив, що таке театр ляльок, що це не просто м’яка іграшка, а це – повноцінний процес з механізацією, коли працюють ручки, ротик, коли ниточки ці всі підв’язані, як працює актор з тростинами – як оживає лялька: як він маніпулює цими тростинами для того, щоб підняти одну руку чи дві руки, щоб лялька жила на ширмі, – на одному диханні пояснює Дмитро. – Такого контенту дуже мало зараз в Україні. Хотілося б, щоб сценографія вийшла на рівень, як будь-яке інше мистецтво.
Зокрема радить дорослим сходити на виставу «Битий небиту везе».
У цій виставі використовується дуже цікава система ляльки, штокова – тобто маріонетка, що для нас велика рідкість. Її робив ще Микола Іванович Данько з режисером Ярославом Грушецьким. Вона об’їздила купу фестивалів. Це вистава, яку треба побачити. Я її пофотографував, познімав відео, скинув афішу і людям відгукнулося, – розповідає Дмитро Редька.
Так само рекомендує виставу «Про Івана і кота», в якій художником-постановником теж є Микола Данько, а режисер – Михайло Урицький.
Там сценографія вирішує дуже багато. Раджу подивитися на саму ширму, на те, як вона вирішена, подивитися на ляльок. Та й історія цікава дуже, схожа на «Кота в чоботях». Микола Іванович знайшов дуже класні образи. І можна роздивлятися, чому саме така сценографія, чому саме такі вставки він зробив, такі кола цікаві, – розповідає Дмитро.
А ще – запрошує на концерти гурту «Караваліза», в якому Дмитро є фронтменом і пише тексти пісень, а Олександр Іванишин – автором музики:
У театрі я за сценою, а з групою – на сцені. Безпосередньо вже виконую пісні, контактую з публікою. Спілкуємось, співаємо для них і в кінці завершуємо це обміном любові – у нас є такий ритуал. Який саме? А от приходьте на концерт і все побачите.
Авторка: Ольга Суровська
Фото: Тетяна Багриновська
